І як би він не узгоджу-вав свої моделі з реальністю, як би не маніпулював числами, фактами, "епіциклами", "дифе-рентами" тощо, рано чи пізно псевдоінформативні нагромадження розваляться. Те саме очікує нас, якщо ми вчасно не схаменемося, бо ми уподібнилися Птолемею, кладучи в центр пізнання число як персоніфікатора множинності, котра в природі відсутня, і є лише свідченням нашої пізнавальної неповноти. Ми самі підклали під себе бомбу, котра вибухнула і засипає нас осколками псевдоінформації.
Потрібен рішучий поворот до абсолютної простоти. Ми маємо визнати, що є лише Одиниця у її природній всеохопності. Дроби, мнимі числа, від’ємні числа і всі інші — це ви-гадки архаїчного математичного апарату. Реальність Демонструє нам граничну простоту й чіткість, конкретність рішень, природа тикає нас носом у майже дитячу ясність своїх методів творення, а ми навмисно нагромаджуємо лабіринти ускладненості, мчимо в туман релятивізму та неозначеності.
Що собою являтиме "Резев"? Це — інтеґральний еврістичний комплекс єдиного кільця ЕОМ, побудований на засадах математики повноти. Як уже сказано, ми розробляємо мелодійні аналоги реальностей. Відомо, що буття є дивовижним співзвуччям багатомірних вібрацій, тобто його можна розглядати і вивчати як вселенську симфонію, як цільну пісню одності. Співає все — від атома до квітки від людини до сонця, від бджоли до метаґалактики.
Центр комплексу "Резев" буде практично "чорним ящиком", до якого зійдуться периферійні інформаційні датчики.
Центр сам не матиме жодної інформації. Він лише координатор і зважувач. Терези по-треб суспільного цілого. Він вводитиме усі потреби людей, структур, асоціацій і так далі в єдиний консонанс, співзвуччя.
Образно, символічно, "Резев" — це композитор, творець, музикант, який, маючи кільце спеціалізованих ЕОМ, подібних до безлічі клавішів, створюватиме з їхньою допомогою еволюційну симфонію гармонізації суспільства. Це — самотворення, як у природі. Адже все життя — це прагнення до оптимальної самореалізації, до повноти вияву. А повноти вияву, як стверджує досвід мудрості, можна досягти лише на шляху абсолютної простоти. Такі пунктирні засади альтернативної математики повноти, одності.
Наш проект передбачає динамічне проникнення в грядуще і минуле, розширивши тим самим обрій сучасності. Подробиць майже фантастичного проекту ми ще не можемо опублікувати, але треба підкреслити, що, крім динамічної актуальної інформації, будемо вво-дити до "Резева" психокарти реальних осіб сучасників, щоб будувати прогнози прийдешньо-го на конкретних ґеноґрамах людей, котрі є учасниками творення цього прийдешнього. Буде використано алґоритми сотень, тисяч доль учених, трударів, митців, студентів, школярів, робітників, сіячів, але братимуться в основному люди з футуролоґічним прагненням, з яскра-вою уявою.
Готується максимум інформаційних блоків актуальності (і минулої історії) в царині соціології, сільського господарства, науки, філософії, технолоґічних тенденцій, реліґії, фан-тастики, прогностики, мистецтва, традицій народів, що розвиваються, леґенд і міфів, казок і билин, сотень тисяч снів з різних країн, ґеноґрами тварин, комах, птахів, рослин тощо. Це дозволить, якщо наш проект зустріне розуміння й підтримку наукової громадськості, вра-жаюче розширити наше пізнавальне проникнення в глибини природи й людини. Коли ми досягнемо практичних результатів — тяжко сказати. Але ми віримо — це буде!
Я не можу передати того збудження, яке панувало на симпозіумі. Ех, якби мені охопи-ти бодай частку спеціальних знань, щоб збагнути всю глибину метаморфоз, котрі відбуваються в нашій радянській — та й у світовій — науці. У всякому разі "божевільні" ідеї Боґоло та Гука допоможуть мені сформулювати свої власні уявлення про мелодизацію, гармонізацію реальності. Спробую, може, щось і вийде з того.
На випускному вечорі познайомився з нею. З нею. З тією, котру вже знаю (й не знаю) кілька років. Скільки я думав про цю мить. Ходив за нею, мов тінь. Боявся наблизитись. А тепер — знайомий з нею. І вона обіцяла прийти на іменини. Не хочу поглиблювати своїх мрій, надій, боюся розчарування. Боюся злякати своє щастя.
Ти щасливий, Євгене?
Щасливий, щасливий!
А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І хто як розуміє його?
Для мене щастя — в гармонії, в єдності. Знову та ж сама нота, про яку так гарно диску-тували ініціатори математики повноти: одність, цілість. Злиття розрізнених звуків у співзвучну мелодію.
Може, вона і буде для мене тим променем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею буде радісно творити. З нею не страшні жодні невдачі, перепони.
Тихо, цить, замовкни, уяво!
…Повертається. Повертається Оксана. Написала з Парижа. Малесенька листівочка, а для мене — океан радості. Вона лауреат міжнародного конкурсу скрипалів.
Не забула про запрошення. Прийде на іменини. Як зберегти незвичайність нашої зустрічі, щоб не перетворилася вона в банальність? Хочеться, щоб це було вічно.
Вічно…"
ПОЄДИНОК
Вони переступили поріг, і мати одразу мов накрила Євгена мокрим рядном:
— Як же так можна? Іменинник, а повіявся казна-де? Друзі чекають. Пора починати.
Син розгублено виправдовувався:
— Пробач, мамо. Затримались. Ось за нею заходив. По. знайомтесь, Оксано, це моя мама.
Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в її очах заблищали іскорки зацікавлення:
— Поліна Михайлівна. Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Ти-хий, тихий, а, дивися, отаку царівну знайшов.
Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:
— Мамо…
— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Може, вам потрібне дзеркало? Хвилиночку заждіть, я вас проведу.
Вона вернулася до сина, накинулась на нього:
— Яка красуня! Дуже рада за тебе. Певно, і батьки її люди непрості? Хто вона?
— Мати її санітарка. Батько загинув на війні.
Пухке обличчя Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
— Ой синку, все граєшся в романтику, в кохання. На личко задивився, не дізнавшись, хто й що. Привів додому. Я. Це вже відповідальність… А потім доведеться розійтися, що люди скажуть? Га? У нас така сім’я!
— А я не думаю "розходитися" з нею.
— Ну от, от! — сплеснула руками мати. — Пішло, поїхало! Навіть на іменини ти псуєш мені настрій.
— Іменини мої.
— Егоїст! Ти завжди так.
— Мамо, вона чекає.
— Іду, йду. Хоч скажи, а хто вона?
— Скрипачка. Була в Парижі. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна засяяла.
— Чому ж одразу не сказав? Воно й видно — талант! Принцеса! З такою не сором по-казатися на люди. Молодець. Хвалю. Ну йди, іди, веди її до гостей.
Євген одійшов од матері, рушив до Оксани, котра причепурювалася біля дзеркала. На серце після розмови з матір’ю лягла якась тінь. Так було завжди: кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічали іронію, зітхання, повчання — як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з коханою дівчиною, було затьмарене.
Оксана завважила зміну настрою хлопця, жартома продекламувала:
Впала на серце чорная дума.
Очі сповиті хмарою суму.
Скинь, імениннику, журу-гризоту,
Не до лиця тобі нині скорбота!
Від усмішки дівчини на серці Євгена посвітліло. Він шепнув їй:
— Не дуже кортить мені до столу. От якби нам з вами до лісу, на луки, до Дніпра, до сонця…
— Заждіть, — засміялася Оксана, — Ще встигнемо. Ведіть мене до своїх. Тільки, знаєте, — шепнула вона, — мені трохи незручно. Там академіки, вчені, фізики. А я?
— Академіків нема, — запевнив Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З кіберцентру, з інституту фізики, з консерваторії. Прошу вас. — Євген відчинив двері, його зустріли веселим гамором, вигуками:
— Кара! Кара імениннику!
— Поцілуватися з конем Богдана!
Та коли присутні побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво оглядали струнку постать Оксани, її вродливе об-личчя. З-за столу рвучко підвівся високий чорнявий хлопець, кинувся до неї зі словами:
— Ого! Євгене! Чому мовчиш? Язика проковтнув? Воно й не дивно. — Він подав руку дівчині, ґречно запросив її до столу: — Будьте, як вдома. Я Роман, старший брат оцього роз-губленого дивака. Це наші хороші друзі. А як звати вас?
— Оксаною…
— Чарівно! Незрівнянно! Братва, приймете до гурту Оксану? Знайомтеся, будь ласка. Ось Гера, Василько, Петрусь, а це — Микола.
— Дуже рада, — вклонилась Оксана.
— Сідайте ось тут, поруч мене. Женько, твоє місце там, іменинницьке! Ти ніби невдо-волений?
— Та ні, — стримуючись, відповів Євген.
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона прикрила очі віями, скоса розглядала присутніх. У кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна й стара повна жінка, хатня робітниця Клава, носили до столу закуски.
Євген, сівши на чільне місце, був наче сам не свій. Відчував себе обійденим, обкраде-ним. Чому від нього забрали Оксану, ще й так нахабно? Чому так розв’язно поводить себе Роман? Це нечесно, неетично.
— Ну що, почнемо? — підвівшись, запропонував Роман. — Іменинник у нас красна дівиця, то я буду тамадою. Євгенові нині стукне рівно двадцять п’ять років. Це такий вік, коли людина має бути серйозною і солідною. Побажаймо іменинникові серйозності, бо солідним він навряд чи стане. Жартую, жартую!
Всі, дружньо підсміюючись, підтримали Романа. Оксана, завваживши, що іменинник не п’є, несміливо озвалася:
— А ви, Євгене?
— Я взагалі не п’ю, — озвався Євген.
— Не звертайте на нього уваги, — гукнув Роман. — Махніть на нього рукою, він про-паща істота.
— Ну, чому ви все-таки не пригубите? — наполягала Оксана.
— А навіщо? — Євген ясними очима оглянув присутніх.
— Дуже дивно, — манірно проспівала Гера, — для чого ж ти нас запросив? Щоб диви-тися на тебе? Так ми тебе й так бачимо часто.
— А хіба відзначати іменини треба лише випивкою? Можна поговорити, посперечати-ся… Треба, щоб людина веселилася природньо, як дитя, без штучних ін’єкцій.
— Не будь ханжою, Євгене! — звернувся до нього Петрусь.
— Доморощений філософ, — Роман підморгнув Оксані. — Ви не слухайте його.
— Вікна розуму повинні бути чисті, — огризнувся Євген, — а не запльовані алкоголем. Хіба не так? Через брудні вікна що вже там побачиш? Тільки каламуть…
Гості слухали іменинникові слова зверхньо, поблажливо.