Сталося це надвечір. Коккрофт вискочив з приміщення Кавендішевської лабораторії на вулицю Фрі Скул лейн, метнувся праворуч, обігнув корпус Крісті, нетерпляче шукав поглядом бодай одну живу людину, але ніяк не міг знайти, нарешті кинувся до Кінгс-Перейд у напрямку Трініті-стріт, з дикуватою радістю оглядав кожного перехожого, підбігав до знайомих, кожному ошаліло повідомляв: "Ми розщепили атом! Ми розщепили атом!" Ніхто нічого не міг збагнути, та Коккрофта це й не обходило, він біг далі, усміхався блаженно й знетямлено, мчав наосліп, не міг зупинитися так само, як і людство.
А що Петько Карналь і Васько Гнатенків теж були частиною людства, то щось тої самої миті підштовхнуло також їх, хоч вони були вельми далеко від Кембріджа і від знань про атоми й про намагання їх розщепити, вони зіскочили з печі, де грілися в просі, що сушилося на черені, перш ніж стати пшоном, а тоді смачною пшоняною кашею, або ще смачнішою начинкою для свинячих кишок, і, як були, босоніж й мало не голяка, рвонули надвір, розігналися з старого дерев'яного ганку, стрибнули в сніг і поїхали вичовганою їхніми ж таки зусиллями ковзанкою. Лід холодив у ступні, обпікав, як бритвою, але ж не сидітимеш на печі тоді, як десь у заморському Кембриджі учні великого Резерфорда Коккрофт і Уолтон, змайструвавши з циліндрів старого бензинового насоса та бляшаних банок від печива примітивний прискорювач для пучка протонів і розігнавши той пучок напругою в шістсот тисяч вольт на мішень з металічного літію (атомна вага сім, заряд ядра плюс три), розкололи ядро літію на дві непостійні альфа-частки. Ці альфа-частки, розлітаючись у протилежні боки, сигналізували про першу атомну катастрофу, свідомо викликану (й помічену, як виникало з нестримного галасування завжди стриманого містера Коккрофта на передвечірніх вулицях Кембріджа) людиною.
Петько Карналь, маючи від народження всього лиш сім років, ще не належав тоді до тої частини людства, яка цікавилася проблемами атомного ядра. Коли вже на те пішло, то він, скажімо, ще навіть не міг уявити існування такого галстука, який мав тоді містер Коккрофт: в біло-червону скісну смужку. Костюма з жилеткою і зовсім ніколи й ні на кому не бачив, бо жилетку, звану в їхньому селі камізелькою, мав тільки ганчірник кривий Ялисей, який їздив по селу однокінним візком і вигукував-виспівував: "Ганчірок давай!", міняючи на ганчірки ґудзики, голки, стрічки, намисто, карти, книжечки цигаркового паперу, календарики й навіть "Кобзар" Шевченків з малюнками Сластіона, але Ялисей носив камізельку без нічого, йому й на гадку не приходило надягати поверх неї ще піджак, отож навіть у цій галузі Петько Карналь належав до відсталої частини людства, але все ж таки він теж належав до людства, хоч як воно там було, і збудження містера Коккрофта не могло йому не передатися, він смикнув Васька, без роздумів і суперечок вони зіскочили з печі й...
У Петька, щоправда, були чоботи, а відомо, що сковзатися в чоботях вважалося в усі часи привабливішим, ніж босяка. Але у Васька Гнатового чобіт не було. Власне,, вони були, але не на самого Васька, а ще й на його брата Гнатка, сестру Нацьку і сестру Клавку. Черговість у користуванні чобітьми витримувалася залізно, того дня в чоботях шшла до школи Нацька, Васька ж ще зранку тітка Параска" Васькова мати,, закутавши в свою довгу білу кожушанку, принесла до Карналів, щоб дитина погралася з Петьком. І коли настала рішуча хвилина, яка вимагала від хлопців якось здемонструвати свою солідарність з найбільшим науковим досягненням людства і вони мали вискакувати на ковзанку, то Петько теж не став озуватися. Дивлячись на тих двох босоногих хлопчаків, які на власному досвіді намагалися переконатися в похилості землі, ніхто б тоді не сказав, що один з них стане академіком, а другий секретарем великої територіальної партійної організації, яка охоплювала добрячий шмат їхнього району. А коли так, то хто ж міг занотувати той незначний епізод та ще й синхронізувати його з діями розбентеженого учня великого Резерфорда?
У цій справі незаперечний внесок Петькової мачухи. Вона володіла здатністю нагодитися саме вчасно скрізь і завжди, нагодилася вона й того разу, вжахнулася, побачивши боеоногих ковзанярів, у неї в руках умить опинилася лозина, гнучкії й свіжа, незважаючи на зовсім непідходящу для цього нору року, лозина свиснула (власне, то свиснуло повітря, але Неп.-ко перебував тоді ще на тій стадії розумового розвитку, коли всі звуки привласнювалися тим тілам, від яких вони походили), Петько верескнув, хотів дати драла, але мачуха вже встигли вхопити його за руку і навіть трохи підняти перекособоченого над ковзанкою (мабуть, щоб не дотикався голими п'ятами до льоду й не застудився) і почала дбайливо й уміло обробляти його своїм знаряддям виховання, водночас промовляючи: "Знатимеш мені, як простуджуватися! Знатимеш мені, як по льоду боси мі"
— Не бийте його, тітко, краще мене! Не бийте! — стрибав довкола мачухи Васько, але його великодушність і, сказати б, вроджена гуманність не бралися до уваги, Петька полоскали лозинякою просто-таки вишукано, і не знати, як довго тривала б та процедура, коли б не набігло щось велике й дуже, крикнуло; "Ти що ж ото б'єш дитину, таку твою перетаку!", Петька висмикнуто з рук у мачухи, мачуху відіпхнуто в сніговий замет, а хлопця майже кинуто на ґанок.
То був Петькїв батько Андрій Карналь, голова першого в їхньому селі колгоспу, чоловік заклопотаний колгоспними справами так, що Петько його, власне, й не бачив ніколи вдома, бо прокидався, коли батька вже не було, а засинав, коли батька ще не було вдома. Так і блукав його батько десь між отим "вже" й "ще", і Петько втратив надію його будь-коли побачити. Тому несподівана поява батькова в такий, сказати б, невластивий час сприймалася хлопцем не як щось цілком випадкове, а як приховано-закономірне, вона запам'яталася назавжди, а вже згодом, через багато років той день поставлено було в ряд інших подій, які відбувалися в світі, і виявилося, що він належав науці.
Не можна сказати, що рідне село Карналеве Озера теж належало науці, коли навіть писати це велике слово з маленької літери. Тут, мовби й не було ніколи на світі Галілея й Коперника, вперто казали: "Сонце зійшло", "Сонце зайшло", вірили в відьму, нечистої сили так ніхто ніколи й не бачив, а відьом знали всіх і до єдиної: де живе, як звати, коли й на чому літає — чи на мітлі, чи на днищі, чи на веретені з вовною. Твердо знали також, що домовик живе в кожній хаті і ховається в кочергах, а в кого коло печі є дук, то в дуці. Село стояло на краю плавнів, коло Дніпра, в плавнях між селом і Дніпром було повно озер — Зелене, Синє, Матвіївська ковбаня, Прядивка, Діжина ковбаня, Чорна, Мирониха. Олійничка, Кругляк — і скрізь у тих водах, ясна річ, повно було русалок, які час од часу, щоб ствердити своє існування й посоромити ймовірних скептиків, залоскочували на смерть яку-небудь необачливу дівку. Була в Озерах ще загадкова істота, яка називалась дуже коротко й дуже невизначено — Щось. Вона вічно то ганялася за жінками, то лякала малих дітей, то примушувала блукати п'яних дядьків, коли вони їздили в підводу на га-лещанську станцію, і ще добре, коли такий підпилий опинявся на теплій печі в куми, а не в якій-небудь Морозо-Забігайлів-ці, від самої назви якої беруть тебе взимку дрижаки. Щось крало курей, поросят, а то й корів, тягло полотно, простелене в березі вибілюватися, викопувало з грядки картоплю або цибулю, обтрушувало яблуні й груші, пасинкувало достиглу кукурудзу, заголювало дівкам спідниці, затягало вночі на хату або на сарай важкі ворота, закручувало на закрутку вночі хатні двері, а тоді репетувало попідвіконню: "Пожежа!" Щось було многолике, багаторуке, вигадливе, капосне, веселе, зле й потайне. У яких-небудь древніх греків або римлян всі ті справи, якими доводилося клопотатися в Озерах загадковому Щось, належали до компетенції різних богів, божків і боженят, але ж то були греки й римляни, вони розкошували в багатобожжі, або ж, як то кажуть вчені люди,— в політеїзмі, озеряни ж обмежені були вже цілу тисячу років, ще з часів Київської Русі, тільки єдиним християнським богом, та й того благополучно усунула Радянська влада, хоч, правду кажучи, він за тисячу років у Озерах так і не прижився, і попи тут змінювалися з такою самою швидкістю, як уряди в деяких капіталістичних країнах з нестабільною економікою і ще менш стабільною політикою.
Всі ці, прямо кажучи, розлогі знання Петько Карналь здобув уже десь до четвертого року свого життя, а може, навіть і раніше, як це йому знов же таки вдалося з'ясувати згодом методом хронологічних зіставлень, коли виявилося, що він прекрасно пам'ятає, в яких галіфе (сині діагоналеві з червоними стебнованими підшивками згори, які сягали дядькові майже під пахви) прийшов з армії Дмитро, а ще перед тим пам'ятав, як дядько Дмитро присилав з Кавказу, де він служив у армії, дитячі книжечки з малюнками й майже без тексту. Дядько ж Дмитро повернувся з армії тоді, коли Петькові було всього лиш три роки! Отже, пам'ять тримається в тобі вже мало не з колиски. Бо Петько вперто доводив усім своїм численним родичам, що пам'ятає свою покійну матір, не так саму матір, як великі, мов горщата, яблука, які вона йому щоразу давала, коли він приходив до неї в дідову хатину, де вона лежала на долівці, вмираючи, і де пахло м'ятою, любистком, травою і ще чимось м'яким і ласкавим, як мамин голос. Чи то Петько пам'ятав, чи хотів пам'ятати маму, бо всі чимдуж переконували його, що був тоді надто малий, щойно зіп'явся на ноги і ще такий дурний, що не міг навіть збагнути того, що мати його вмирала, бо не знав ні смерті, ні народження, не знав нічого, тільки ходив по сусідах, коли вони сідали обідати, і скрізь — у Феньки Біловуски, в Якова Нагнійного, в Антова Раденького, в Параски Радчихи і в свого діда Корнія — кричав: "Де моя велика ложка?" Все-таки аж страх подумати, як багато може вміститися вже в перші три роки твого життя навіть тоді, коли ти не виростеш ні генієм, ні диктатором, ні полководцем, ні навіть футболістом!
Справді, вийшло так, що він і не помітив материної смерті. Сприйняв її смерть як перехід у якийсь незбагненний, неприступний для роздуму стан; між небом і землею, щось ніби смуга світла, прозорий серпанок, просвічений рожевим сонцем, крило теплого туману, яке зволожує тобі очі тихими слізьми.