А він так вас шановав! Прошу вас, пане графе! — вибачте моєму, як кажуть люде, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнення моєї /333/ до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої" 650.
Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця: навпаки, добутками благання княжни Рєпніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже не людське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!
Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листа до його питав 30 січня р. 1848 Обручова: "В якому полку перебував "рядовой" Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?" З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка 651. Можна гадати, що лист Рєпніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином, майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Рєпніної, сього вимагала найпростіша справедливість.
Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листовалася княжна Рєпніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном, невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією. "Листовання ваше з Шевченком, — писав граф Орлов до княжни Рєпніної, — як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому "рядовому", доводить, що ви, "принимали в нем (себто в Шевченку) участив, неприличное по его порочным і развратным свойствам" 652. Годі говорити, яку ціну має остаяня фраза! Вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї "III отделения" і показує межі примітивної ввічливості. Насамкінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Рєпніна не втручалася "в дела Малороссии",бо інакше, похвалявся. Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.
650 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 467.
651 Ibidem . — 1896. — Кн. II. — С 133.
652 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. V. — С. 19.
Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не /334/ покоритись волі Орлова, бо раз, коли б вона не послухалася і стала таки листоватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже, і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге, вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандарів: безправ’я те вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь панянського монастиря на півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листоватися більше з Шевченком.
Що до Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і’ листовання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листоватися з ним, похваляючись, що інакше — "і про його — Лизогуба — знайдеться місце там, де перебуває Шевченко". За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції 653.
Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і, не маючи ні від Лизогуба, ні від Рєпніної відповіді на свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що "ближнії мої отдалече мене сташа".
Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.
653 З приватн[ого] листа Л. М. Ж[емчужникова].
V
Таким чином, бачимо, що, закинувши Шевченка в Новопетровську тюрму, у його одібрали усе, чисто усе, не тільки яко у поета, у художника, але яко у звичайного чоловіка, у якого не скаменіло ще серце, не охолов до краю дух. V його одібрали, йому заборонили геть чисто усе те, що хоч на одну краплю спромоглось би полегшити йому тяжкий побут! У великому численному гурті людей Шевченко був самітним, а округи його було усе те, що гнобило, мордовало його, дратовало нерви. /335/
Річ відома, як тяжко людині почувати себе самітним у гурті людей, де нема чоловіка під мислі, нема душі, що розуміла б нас і спочувала б нам. Тоді люде, що оточують нас, стають нам осоружними, ніби ворожими. Такий гурт людей — чужих і духово і морально, замість розваги, завдає чоловікові ще більшої туги. Іншої ради тут нема, як опріч того, щоб швидше покинути такий гурт, втікти від його та вдатися до товариства природи і власних думок.
Певна річ, що хоч яка нудна була природа Новопетровського форту, а вона б більш розважила Тараса, ніж "смердяча казарма". Так же не можна було в усяку пору, коли б то схотів, покинути казарму: військові статути, накази і догляд приковували його до казарми, немов Прометея до скелі. А коли б він і рушив з казарми, так слідом за ним рушав і догляд в особі "дядьки" чи іншого унтер-офіцера. Догляд ходив за ним гірш, ніж тінь: десь в темному закутку може не бути тіні, а такого закутку, де б не було за Шевченком догляду, не було."Опріч казарми, ніде не можна бути" 654, — писав він до Бодянського вже геть пізніше (15 листопада р. 1852). Оце одно, а друге, що й природа була занадто одноманітна, нудна: "Хоч би на що хороше подивитися, — каже Тарас, — може б, стара душа моя мучена стрепенулася" 656.
654 Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 643].
655 Основа. — 1862. — Кн. VII. — [С. 14 — 15].
І подивиться ні на що і потоваришувати, хоч би навіть розмовляти по душі ні з ким було Тарасові. Про офіцерів — годі й гадати: одні з них були "начальством", як от Потапов і Обрядін, другі такі, як оці два, треті — полохливі, четверті — доносчики або п’яниці, такі, як Кампіоні (з ним небавом спізнаємося). Зі споминів Косарєва знати, що офіцери взагалі в перший рік перебування Шевченка в Новопетровському трималися від його осторонь.
Було в Новопетровському кілька засланих поляків, теж "політичних злочинців", але з усього знати, що то були здебільша люде переполошені, обережні і занадто сторожкі. Коли ж з ким з них, опріч свого щирого приятеля Броніслава Залєського, Тарас і потоваришив, так то вже сталося геть пізніш, а що до р. 1851 — 52 — так не маємо жодного натякання на товаришування Шевченка з засланими поляками. Одно слово — за перші два роки перебування Шевченка в Новопетровському ми не бачимо у його ніже єдиного хоч трохи інтелігентного товариша. Відомо тільки, що між жов— /336/нірами поталанило йому, опріч Скобелєва, знайти же ближчого земляка — Андрія Обеременка. Обеременко розважавподіляв з ним за увесь семилітній час журбу-тугу, і нам не можна не завести сюди усе, що знаємо про його з уст самого Шевченка.
"Небавом після того, як прибув я, — пише Шевченко 656, — до Новопетровської фортеці, поміж солдатською одноманітною та мізерною публікою помітив я зовсім-таки не солдатську постать. Твар його, хода, навіть шапкачабанка, усе давало знати, що він земляк мій. Питаюся про його, хто він такий. Кажуть: земляк мій, Андрій, слуга при шпиталю, "хахол". Оцього ж то мені й треба. Твар його здавалася мені більш суворою, ніж звичайно у земляків моїх. Тим-то спізнаватися з ним почав я здалека, обережно. У найближчого начальства його я довідався, що Андрій Обеременко — зразок людини чесної й обережної. Тоді почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по-нашому віч-на-віч. А він, здавалося мені, ніби помітив мої заходи, та й пильнує уникати такої честі. Через се мене ще більш кортіло спізнатися з ним. Більшу частину ночей безсонних провів я у Новопетровському, сидячи на рундуці. Раз якось зимою, було се в третій годині ночі, сиджу я своїм звичаєм на рундуці, дивлюся, аж із за шпиталевої пекарні видибає Андрій. Він був тоді за квасника і за пекаря хліба. Потім уже склопотав я йому "завидну" посаду городника.
"А що, Андрію, — озвався я до його, — мабуть, і тебе сон не бере?"
"Та не бере ж, матері його ковінька",
Я затремтів, почувши рідну мову, чисту, не попсовану. Я прохав його посидіти біля мене хоч годиночку. Він згодився, але неохоче. Я зняв бесіду, спитавши, як звичайно буває між солдатами: з якої він губернії?
Андрій відповів, що він "губернії Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували".
Я відповів, що не тільки чував, а навіть бував у Лисянці і в Різаній і скрізь. Стало знати, що ми земляки, та ще й вельми близькі.
"Я й сам бачу, — мовив Андрій, — що ми свої, та не тямлю, як до вас підступити, бо ви коли не з офіцерами, так з ляхами. Як тут, думаю, до його підступити? Може, він і сам лях, та тільки ману пускає".
656 Записки... — С. 89. [(Запис від 29 лип. 1857 р. — Кобзар — Т. III)]. /337/
Я почав його запевняти, що я сущий земляк його, і бажав довше з ним побалакати, але тут саме продзвонило три години і він пішов топити піч на хліб.
Отак-то почалася у нас знайомість з Андрієм Обеременком. Чим далі, тим більш спізнавали ми один одного і більш звикли один до одного. Але наші відносини околишні (за увесь час перебування в Новопетровському) лишалися такими, якими вони були і тоді, коли ми побачилися першим разом. Обеременко не зробив ніже єдиного ступня околишнього до сприятелювання і ні на зерно не показав підлабузнювання; при других він навіть не кланявся мені, боячись, щоб хто збоку не подумав, що він моститься до мене в приятелі. Місцем, де ми завжди бачилися, був рундук. Бачилися ми звичайно вночі, коли вже все спить, опріч вартових. Спокійна, холодна, навіть сувора твар Андрієва вдавала з його людину жорстоку, байдужу, але се була тільки маска. Малих діток він кохав загарливо, а се певна ознака серця доброго, благого.