Помилку, як бачимо, було зроблено ще в розподілі військових сил, у виробленні стратегії. Ім’я Петлюри було популярним у народі, але в критичний момент Петлюри не було разом з військами в Києві. Невідомо чому. Це ще одна помилка під час походу. А крім того, в організації цього спільного походу українських військ не був врахований один психологічний момент.
Справа в тім, що армія УНР пішла на космополітичну Одесу, де українців зустрічали стримано. На Київ наступали галицькі війська, причому галицькі формування мали форму одягу австро–угорських вояків, що нагадувало українцям недавнє перебування в Україні австро–німецьких окупантів, які грабували й здирствували тут. Це викликало настороженість з боку населення, яке не могло зрозуміти, що ж це за армія, яка нині йде на Київ. Більшість вважала, що це не українські, а австро–німецькі війська повернулися назад.
Денікін же, приєднавши професійні частини УГА, посилив свою армію і вже у вересні 1919 р. змінює план і не йде на Москву, а раптом оголошує війну Україні. Він пише відозву "К населенню Малороссии", називає український рух зрадницьким, спрямованим на поділ Росії. Заявляє, що він стоїть за "единую и неделимую Россию". Це означало, що на Україну повернеться нове імперське ярмо…
Смертельний трикутник
Захопивши Київ, білогвардійська армія повела війну з українським народом. Замість того, щоб воювати з більшовиками, як про це заявляв Денікін на початку свого походу, він та його прихильники твердо стояли на шовіністичних позиціях: "Украины не было, нет и не будет". І це було одним із найбільших прорахунків білого генерала. Замість того, щоб об’єднати свою армію з українськими військами та всіма антибільшовицькими силами проти більшовицьких змовників, він розпочав війну з молодою Українською державою. Один із провідних політиків Великобританії Вінстон Черчілль тоді закликав антибільшовицький блок, і денікінців у тому числі, об’єднатися з українцями і разом виступити проти більшовицького режиму в Росії. Але Денікін виявився поганим політиком — він не прислухався до цих тверезих міркувань. Замість того, щоб з’єднати сили з українцями, він дав розпорядження боротися з ними та їхніми установами на терені України.
Денікінські вояки знущалися над усім українським: здирали українські вивіски, знищували різні українські написи, заарештовували українську інтелігенцію, громили українські школи й газети, ліквідовували українські громадські організації. Україну можна було називати тільки "Югом России" або "Малороссией". Шлях денікінців по Україні всюди був позначений жахливими єврейськими погромами, і це викликало ненависть до нових окупантів також і з боку єврейського населення.
Денікінські солдати грабували українських селян. Сучасники свідчили, що вони реквізовували провіант гірше, ніж це робили більшовики. Якщо спочатку селянство в Україні приязно зустрічало денікінців, бо сподівалось, що ті віддадуть йому землю у власність, то тепер воно піднімалося на боротьбу з ними, бо ніякої землі їм ніхто не давав, а безпощадно забирав останнє.
Через те заклик українських лідерів боротися проти Денікіна потрапляв на сприятливий ґрунт. Недаремно Троцький у ті роки зізнавався: "Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров возненавидел украинский крестьянин до глубины души своей… "
Проте всі зусилля українців здобути допомогу Антанти для боротьби з денікінцями, а з іншого боку — і з більшовиками не мали ніякого успіху. На Паризькій мирній конференції країни Антанти не хотіли визнавати Української Народної Республіки, вважали її лише частиною Російської держави, незважаючи на те, що це була вже більшовицька держава, якої вони не визнавали і боялись. Деякі країни Європи, такі як Франція, побоювались посилення Німеччини і тому шукали протидії їй. Це й було причиною того, що Франція йшла назустріч новоствореній Польській державі, яка жадала повернути собі західні українські землі. Те ж стосувалось і Великої України.
Країни Антанти підтримали вимогу більшовицької Росії, котра переконувала Європу, що українці Наддніпрянщини нібито ніколи не мали власної держави, а через те — не можуть взагалі мати свого окремого державницького життя. Тому їм не потрібно подавати ніякої допомоги, бо цей народ, мовляв, неосвічений, недержавний, не здатний до самоорганізації. Ясна річ, вся Наддніпрянська Україна мала залишатись під владою нової Росії більшовицької.
А інші народи Австро–Угорської імперії, на думку європейських політиків, мали право на формування своїх держав, бо в історії мали свої періоди державницького існування. Тому дістали тоді від Антанти державне визнання Чехія, Угорщина, Польща, Фінляндія, Прибалтика… Українці Галичини сподівалися використати цей принцип — наявність державності в історії, щоб дістати визнання їхньої державності. Через те галицька дипломатична делегація відокремилась від спільної української делегації на мирній Паризькій конференції, послабивши тим самим її позиції. Але сподівання галичан були марними. І галицькі, і наддніпрянські українські землі країни Антанти вважали лише розмінною монетою на сході Європи і прагнули задобрити ними і більшовицьку Росію, і панську Польщу. І таким чином створити бар’єр проти просування більшовизму в Європу.
Та це стало зрозумілим українцям трохи пізніше. На той час галичани розпочали сепаратні переговори з країнами Антанти. Вони виявились безплідними. Європейські держави віддавали величезний народ Східної Європи — український — польській і російській державам у пряме рабство заради власного, як з’ясувалося трохи згодом, короткочасного спокою.
Після падіння Києва під ударами денікінської армії уряд Директорії на чолі з Петлюрою та його українська армія опинились у пекельному трикутнику. На заході піднімалась проти України підтримана Антантою Польща. Зі сходу посунула свої полки більшовицька Росія. З півдня наступала денікінська армія. Коло звужувалось. Петлюрівські війська опиняються в зашморгу, який затягувався і над українськими військами, і над українською державністю.
Восени і взимку 1919 р. в українському війську розпочалася епідемія тифу. Воїни падали, як колосся під невидимим серпом смерті. Хворі розбігалися по домівках. Зменшувалася чисельність армії. Антанта не подавала аніякісінької допомоги.
Більше того — вона докладає всіх зусиль, аби тільки погіршити становище українців, що боролись за свою державу. Було зроблено все, щоб не дати можливості переправити для української армії закуплені урядом України в американської Ліквідаційної комісії за 8 млн доларів одяг і санітарні матеріали. Грошей в уряду не було, бо в Кам’янці–Подільському надто повільно друкувалися українські гривні. А останній літак, який переправляв партію грошей, видрукуваних у Німеччині, упав над Румунією. Румунія, за порадою Антанти, не дозволила Україні забрати свої гроші…
У ці страшні дні Петлюра писав А. Лівицькому до Варшави: "П’ять тисяч пар чобіт, плащів та п’ять тисяч рушниць із набоями могли б урятувати наше становище". Але й тих п’яти тисяч Антанта не дала можливості придбати. Єдиним виходом була реквізиція взуття і теплого одягу у населення. Ця реквізиція була проведена 31 жовтня. Але тим не можна було врятувати української армії. Погіршилось ставлення населення до українського командування.
Становище українських військ ускладнювалося незгодами в середовищі українського керівництва. Ці незгоди перекинулися і на військових командирів. Прикладом цього може бути те, що один із генералів Української галицької армії Мирон Тарнавський 6 листопада 1919 р. сепаратно від Петлюри уклав угоду з денікінськими генералами. За цією угодою галицькі війська з усім майном перейшли під командування денікінців. Це в той час, коли Денікін зазнав величезної поразки від червоних військ і втратив місто Орел.
То була нова катастрофа для Петлюри та всієї української армії. Це була вже друга за цей рік грандіозна політична й національна зрада галицьких генералів, яка викликала обурення серед усіх верств українського населення. Диктатор Західноукраїнської республіки Петрушевич також сприйняв це як велике нещастя. Сучасники говорили, що він навіть заплакав. Але через кілька днів заявив, що справді, мабуть, потрібно відмовитись від боротьби за самостійну Україну й увійти в союз із Денікіним, бо для українців страшна більше не Росія, а Польща, що важить захопити Галичину і Правобережну Україну, її війська вже окуповували західні українські землі і 16 листопада зайняли Кам’янець–Подільський. Він покинув Галичину, виїхав до Відня й утворив уряд у вигнанні — уряд в екзилі. Це ж саме невдовзі зробили і деякі представники Директорії, зокрема Ф. Швець та А. Макаренко, котрі виїхали до Польщі. Директорія розпалась.
15 листопада 1919 р. члени Директорії передали права державного управління Симону Петлюрі. Що було йому робити в тій ситуації? Галицький фронт зник і власні військові частини були ослаблені. Проте він зібрав рештки своїх військ і змінив військову тактику. Петлюра розумів, що відкрита війна, відкриті воєнні операції проти сил ворога, що в кілька разів переважали його військо, були неможливі. Через те він вирішив вдатися до партизанської тактики. Відправив у тил денікінській армії та більшовицьким військам в Україні п’ятитисячний загін на чолі із генералами М. Павленком–Омеляновичем та Ю. Тютюнником.
Цей загін діяв п’ять місяців по ворожих тилах, пройшов значну територію Центральної та Південної України, піднімав на повстання українських селян. Але боротьба з денікінцями та більшовиками Петлюрою була вже, ясна річ, програна. Більшовики з’єднали свої сили, закликали до своєї армії багато колишніх офіцерів царської армії і розпочали наступ на Денікіна. Скоро його війська були відкинуті до Ростова–на–Дону.
У цей період більшовицький російський уряд змінює свою політику щодо українського населення. Не нищить українську інтелігенцію й не руйнує українську культуру; навпаки, В. Ленін заявляє, що потрібно вдатись до українізації, що в Україні державною мовою мусить бути українська, що Україна визнається радянською Росією як незалежна держава.
I це привернуло довірливу українську інтелігенцію на бік більшовиків.
Частина політизованого українського селянства також вирішила, що тепер, нарешті, зміниться ситуація, і воно також стане рівноправним членом Української держави.