Від ранньої зорі до заходу сонця довкола ченців юрмилися смерди, городники, рибарі, кричники, кожум'яки, гончарі, ковалі, мечники, лучники, шевці, кравці, пекарі, городничі. Кого тільки не було серед того юрмиська! Усім була потрібна сіль. Крамарі ж лишилися без покупців. Мовчки перечікували, коли вичерпаються монастирські торгівці. Але дочекатись не могли.
Тоді крамарі об'єдналися й пішли приступом на ченців— вигнали їх з Бабиного торжка. Народ бунтував. Кидав камінням, землею, піском у зажерливих кровопивць, плювався, замахувався дрюччям. Усі посунули услід за возами із сіллю на подільські торжища.
Торгівці кинулись до князя Святополка. Князь обіцяв тільки їм віддати торгівлю сіллю! Князь бере срібло з них за те право! Князь має захистити їх від сваволі ченців і заборонити монастирю продавати сіль. Ченці мають молитися богу, а торгівці мають торгувати, а князь — князювати!.. Отож хай князь пошле своїх дружинників до Почайни і розжене тих богохульників. Бо торгувати слугам божим — все одно, що бога хулити…
Путята вислухав резони великих київських купчинів і пішов радитись до князя. Нарешті повернувся назад.
— Буде вам поміч від князя, як того бажаєте. Князь посилає свого сина Мстислава з отроками і прожене ченців. Ідіть з богом!
Мстислав із дружиною вихором увірвався на торговий майдан біля старого капища. Море людських голів хиталося перед очима.
Та раптом угледіли, що комонники стали витягувати з-за поясів пуги й прокладати собі шлях до монастирських повозів із сіллю.
— Не пускайте їх! Вони хочуть Прохора і Єрему побити!
— Це князеві люди! Пропустіть! Боярин Путята велів!
— Не дамо солі! До біса з своїм Путятою…
— Бийте їх!
Дружина Мстиславова була перетерта, перем'ята натовпом…
Увечері владика Феоктист пішов на княжий двір скаржитись на самоуправство Путятиних людей. Але тисяцький — Путята Вишатич — лише розводив руками. Нічого він не відає, нікого не посилав на торг… То якесь непорозуміння!..
Та в цей час до хоромини увійшло троє купців. Це були найбагатші купчини з крамарської слободи. Серед них Феоктист упізнав лише хозарина Сімхі, великого резоїмця і торгівця холопами, одного гречина і араба. Вимогливо цюкнули перед Путятою ціпками, жорстко сказали:
— Нам до князя Святополка. Клич!
Путята відчув якусь загрозу в їхніх голосах. Побіг за Святополком. Тільки-но князь постав на порозі — купці приступили до нього.
— Обіцяв, князю, нашим купцям віддати сіль. Пощо слово своє зламав? Ми свого слова дотримали…
Князь Святополк зірвався з місця, метнувся по хоромині, далеко викидаючи свої довгі ноги, обтягнуті багряною вольницею. Потім спинився проти купчин, запустив руку в темне, масне, як завжди, волосся, розчесав його п'ятірнею. Гостро пронизав поглядом незворушні обличчя бородачів-купчин. Відчув, що сії товстосуми з ним жартувати не будуть. Он як стискують пальці на високих ціпках.
— Але ж, мужі зичливі, заждіть. Ченці скоро розпродають свою сіль, і народьство посуне тоді до вас.
— Не скоро, князю, ми дізнавалися. Чернець Прохор і чернець Єремія мовлять, що тую сіль господь бог їм робить із попелу. І що кінця тому не видати.
— Із попелу? Га-га-га! І ви тим байкам вірите? Ну що ви за люди! А ще кажете, що ваші боги розумніші за Христа.
— Так і є, князю. Наш бог вищий за Христа.
— Облишмо ці балачки, — спинив суперечку низькорослий кучерявий Сімхі.
— Ми торгівці. Ми робимо гроші. Ми не жадаємо, щоби нам у тім заважали ченці. Ми купили у тебе, князю, сіє право за срібло. Багато срібла дали тобі! І ти мусиш за це покарати ослушників твоєї волі. Забери у монастиря сіль. Ченці хай моляться богу. Се їхній хліб і їхнє право
— ми до них не втручаємось. А торги — то наш хліб і наше право. Забери!
— Так, так… Сімхі мудро сказав. Усі ми просимо тебе: забери у ченців сіль. І собі побільшиш благодатьство, і нам слово дотримаєш.
— Князю, не чини гріха перед богом! — спалахнув владика Феоктист. — Пагубу накличеш на Київ. Бунт постане. Яко сіє було при твоєму вітцеві, князеві Ізяславі. М'ятеж погубить багатства і твої і їхні… І наші погубить… Поступися народу — відбери у своїх купчиків те право на сіль. Бог тебе покарає за сріблолюбство. Люто покарає!..
Святополк ступив крок назад від розгніваного Феоктиста.
— Коли слова свого не дотримаєш, князю, ми тебе покараємо недовірою своєю. Тоді маєш віддати нам усе, що ми тобі дали. І більше ані мідниці не матимеш від слобідських купчин. — Смагляволиций Сімхі повернувся до дверей. За ним повернули двоє інших посланців.
— Путято, чуєш? Ну що вони говорять? — Князь не знав, де подіти свої довгі руки: то смикав себе за рідку борідку, то мацав пальцями срібну бляху на поясі, що туго затягував його чересла.
— А що тут слухати? — розгублено вертівся Путята. — Доки господь бог покличе нас до себе і розбереться в гріхах наших, дак отсі купчини нас по світу жебраками пустять… Вели забрати у монастиря ту сіль і віддай купчинам. Ото й розмова уся.
— Князю, обумись! Гріх на душу береш… — стогнав Феоктист. — Кличеш м'ятеж у стольний град…
Кремезняк Сімхі не зважав на владику, вклонився Святополку.
— Воєводо, а ти ж нині скажи: повеліваю зараз же Мстиславу моєму піти з дружиною у монастир… подивитись, як бог із попелу ченцям сіль робить. І все, що знайдуть, хай забирають. Везуть сюди, у двір.
Феоктист остовпіло дивився на князя. Затим рвучко осінив себе хрестом і подався геть.
Того ж вечора до обителі увірвалася дружина Мстислава Святополчича. Ніхто не спиняв її. Ні мечем, ні словом, ні хрестом. Ченці мирно прошкували із церкви до своїх келій і навіть не дивилися, що по двору гасають княжі дружинники. Мстислав запитав у котрогось, де лежить божа сіль… Та, що господь бог із попелу ченцям робить. Чорноризець охоче махнув рукою у бік печер. Вої Мстислава помчали на схили. Там теж хтось доброзичливо вказав на потрібне місце.
Печерка з сіллю була відкрита. Дві високі купи солі лежали долі. Ніхто не стеріг її, ніхто не заважав отрокам Святополчича згрібати її в мішки й виносити до повозів, які стояли під ворітьми.
Мстислав Святополчич реготав. Отроки вигрібали уже рештки солі, а господь бог не заступався за монастирське добро і не карав їх огненними стрілами чи вогнем спопеляючим…
А на ранок на княжому дворі зчинився великий переполох: уся привезена із монастиря сіль зникла, замість неї у таких же міхах стояв… попіл!.. Тільки господь бог міг вчинити таке чудодійство…
Двораки лячно перешіптувались. Отак і на винуватця бог обрушить свій гнів. Отак буде всім, хто грабує людей заради неситьства, багатства і насилля… Отако і його буде перетворено у попіл!.. Хто винен у тому розбої? Князь? Боярин Путята? Хитрець Сімхі і його купчини? Бог розбереться… Йому все видко…
Тряслися руки у челяді двірської. Тулилася вона до стін комор, обходила хороми. Княжі отроки принишкли у гридниці і не показувались у дворі. Князь Святополк послав боярина Путяту до Печерської обителі просити прощення в ігумена…
Гуділи подільські торжища, гудів Бабин торжок від новин про чудеса божі, про упослідження князя Святополка. Грізно позирала на зачинені вікна і двері купецьких ларів юрба розхвильованого київського люду.
І печерські писці у свої пергамени записали про диво господнє, як пограбована у монастирі сіль перетворилась волею бога у попіл і як "жахнувся той, хто сотворив насильство…"
Нестор сумно схилив голову над своїм літописом. Як може він, літописець доби Святополчої, писати про сю ганьбу й ницість великого київського князя? Як може писати про сіє лукавство і сріблолюбство Святополка? Він би жадав возславити його мужність у степу половецькому альбо в сторонських землях, яко возславив колись літописець великого Святослава і Володимира. Жадав би Нестор написати про велемудрість свого князя, про нові гради, храми, палати, ним воздвигнуті, альбо про нові книгозбірні чи схоли, пристанища мудрості людської. А йому нині доводиться писати про розор князем власної землі, про міжусобиці і чвари, які знову сколихнули всю землю.
Нестор знімає нагар з обох свічок. По стіні знову метнулися дві волохаті тіні, то доганяючи одна одну, то розбігаючись одна від одної… Як і його думки…
Умочив писало в каламар, ліктем правої руки притиснув хрумтливий лист пергамену. Що ж… доведеться йому писати про сі тяжкі часи на Русі… Доведеться писати не про Святополка, а про Мономаха-таки. Бо це він знову скликає усіх руських князів до Любеча. Тепер уже зове не в половецький степ іти, а покинути чвари. Об'єднатися любов'ю перед бідою, блюсти заповіді пращурів.
Найперше треба омирити Олега Гориславовича, щоби орд половецьких не наводив на Русь. Потім омирити його братів і синовців…
Тако і мусить чинити державець…
"Прийшли Святополк, і Володимир, і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег, і зібралися в Любечі на влаштування миру, і глаголили поміж себе, говорячи: "Пощо губимо Руськую землю, самі на ся котору діюще? А половці землю нашу несуть різно, і раді суть, що межи нами раті. Да віднині тримаймося в єдиному серці і блюдем землі, кождо да держить отчину свою…"
Несторове писало заскрипіло, застрибало. З-під нього поставали нові рядки. Страшні рядки. Як саме життя. "І прийшли Святополк з Давидом у Київ, і раді були люди всі, но токмо диявол опечалився любові сеї. І вліз сатана в серце декотрим мужам і почаша глаголи к Давидові Ігоровичу…"
Випало з пальців писало… Немає сили писати далі… О триклятий Святополче!.. Пощо ганьбиш рід свій і землю руську нищиш зрадою?..
У великих-бо трудах пращурів добувалась сила землі нашої… А сліпий серцем державець розтоптав її розум, тринькає її могуть… Холопствує перед багатством, зневажає мудрість… Важко зберегти владу, а ще важче — утримати велич. Важче, аніж добути її!..
Нестор погасив свічки. Він піде до печери своєї… Він має заглянути в невідрадну будучину своєї землі… Без свідків… щоб не загубити надії, яка слабою іскриною світить у його душі…
Оглавок шостий
Кий, Щек і Хорив
Так уже йому судилося на сьому світі, що все життя прагнув одгородитись від людської суєти і весь час потрапляв у саму її гущину. Не міг не боліти душею за людські болісті, бо в його самотині ті кривди світу бачилися йому ще яскравіше, ще жахливіше.