Елеонора простягла руку вдалину.
— Дивися, там світиться прах Шеллі, то його душа носиться над хвилями.— Глянула на Айседору глибокими зболілими очима і сказала пророчо, здавленим від хвилювання голосом:— Ізадоро, не шукай, не шукай більше щастя. Ти маєш на чолі знак, який носять найбільш нещасливі на землі. Те, що з тобою сталося, тільки пролог! Не випробовуй більше долю!
Через кілька років Айседора пригадає слова своєї найближчої подруги: "Ах, Елеоноро, коли б я послухалася твого попередження! Тільки надія дуже дивна рослина. Можна не знаю скільки обдерти, знищити її віти, але завжди вона випустить нові пагінці".
— Про яке випробування йде мова?.. Яке випробування?.. Я просто жила...
— Можливо, це і є найстрашнішим випробуванням долі! Ти хотіла...
— Я хотіла поєднати моє мистецтво і моє серце...
— Це неможливо!— різко втрутилася в розмову Соломія.
— Неможливо? Чому?
— Хіба твоє життя не дало тобі відповіді!
— Ні! Я ні в чому не винна!— Айседора впала в шал. Жінки вже шкодували, що почали таку небезпечну розмову, але зупинити Айседору їм не вдалося.
— Діти! Діти! Чудо над чудом! Діти! Ті вустонька, що ссуть моє молоко, гризуть беззубими деснами мою грудь! Яка мати могла б висловити, що вона відчуває, коли дитя кусає їй сосок, а молоко випорскує їй з грудей! Я відчувала себе богом, вищим від будь-якого митця! Ах жінки, жінки! Що там ваше навчання праву, малярству, різьбі, якщо існує таке чудо! Я знаю, яка любов вища од любові до мужчини! Боже, де тепер мої діти, де моє життя! Де було це знамените мистецтво? Моє мистецтво? Що воно значить для мене?— Вона в плачу і криках поволі опускалася на коліна, аж поки впала обличчям у пісок...
Перша імперіалістична застала Соломію у Віареджо, тут співачка й залишилася до кінця війни. Цей час у житті Соломії Крушельницької можна окреслити як найбільш важкий і найменш продуктивний. Трагедія суспільного життя співпала з особистими переживаннями співачки і викликала творчу депресію.
Через кілька років, коли прийде звістка про революцію в Росії, оживає в душі Соломії надія — повернутися на батьківщину! Вона прислухатиметься до кожної події, що відбувається там. Декрети про мир, хліб і землю — за її твердим переконанням — свідчили на користь революції. Але мріям про повернення іще не скоро судилося здійснитись.
З двадцятих років Крушельницька починає свій славетний шлях по концертних залах світу як камерна співачка. Вона дає ряд концертів у Європі. В Італії співає у Віареджо, Неаполі, Мілані, Падуї, Трієсті, Туріні, Генуї, Флоренції, Брешії та Римі. У 1925 році на запрошення італійської королеви Єлени Соломія виступає з пам'ятним концертом у Квірінальському палаці.
Розділ III
ЗА АНТЕЄВИМ ЗАКОНОМ. Тим часом коричневий туман фашизму проникає в усі суспільні пори Італії, і найперш позначається на долі Соломіїних друзів. їх уже й так залишалося все менше й менше. Помер на той час у Львові
Павлик, роком пізніше — Франко. Осиротіло зажди веселе і гостинне Toppe дель Лаго. В 1924 році Соломія присутня на церемонії захоронения труни з тілом Пуччіні в стіні його вілли. Того ж року десь в Америці помирає Елеонора Дузе. В двадцятих роках вона повернулася на сцену, була сповнена надій, та, виїхавши на гастролі до Америки, більш ніколи не побачила рідне Віареджо. Різні причини називають, коли говорять про нещасливу долю Дузе, але найкраще про це написала Айседора, яка часто зустрічалася з актрисою в останні роки. "Дузе в той час була в розквіті життєвих сил та інтелекту. Дуже часто цитувала мені грецькі трагедії або Шекспіра. Коли я слухала її інтерпретацію деяких строф Антігони, думала, який то злочин, що вона не має перед собою світу! Це неправда, ніби Дузе покинула сцену в розквіті сил тільки тому, як дехто хоче вірити, що мала нещасливе кохання, або бракувало їй здоров'я. Для того, щоб збулися її мистецькі прагнення, їй бракувало тільки фінансів! Оце і 'є та ганебна правда, якої всі так бояться.
Той світ, що так кохається в мистецтві, дозволив найви-датнішій акторці світу змарнувати в самотності й убозтві п'ятнадцять довгих літ. Коли ж, нарешті, хтось зрозумів цю правду і зорганізував їй турне по Америці, було вже пізно. Пристрасно бажала зібрати гроші, потрібні їй для діла, на яке чекала на протязі всіх отих пустих літ — померла під час подорожі".
Через три роки не стане і Айседори Дункан. Як часто згадувала Соломія їх прогулянки узбережжям. Вони тепер жили в її пам'яті.
А життя йшло вперед, залишалися ще і інші зв'язки з світом.
Соломія завжди виділяла серед знайомих співаків Тітта Руффо. Але фашизм наклав лапу і на цього скромного і далекого від політики чоловіка. До Соломії дійшли страшні чутки про смерть зятя Тітта Руффо, секретаря соціалістичної партії, депутата парламенту. Талановитий адвокат безстрашно викривав злочини режиму Муссоліні. І за особистим розпорядженням дуче був схоплений. Його завезли в глухий ліс поблизу Рима і там замучили, розрізали на шматки і розкидали по лісу.
Тітта Руффо на той час перебував на гастролях у Колумбії. Він настільки був приголомшений злочином, що відмовився виступати в "Ріголетто". Озброєні фашистські молодчики підбурили декого з публіки, яка заплатила гроші за квитки, і натовп рушив до готелю, де мешкав співак. Щоб попередити розправу, викликали загони кінної поліції.
На другий день уславлений співак дав обіцяний спектакль, але з того часу більш ніколи не виступав у ролі горбатого блазня і назавжди зняв оперу зі свого репертуару.
Од Віареджо до Пізи двадцять кілометрів. Соломія неодноразово буває там у своєї подруги Джуліани Вентурі. Гостюючи в неї, Крушельницька стає свідком, як чорносорочечники розбивають меморіальну дошку на стіні театру в Пізі, присвячену Тітта Руффо.
Вражена Соломія за звичкою не стала коментувати з Джуліаною те, що побачила, а почала їй розповідати, які прекрасні вистави виходили, коли партнером Соломії був Тітта Руффо. Одна з тих вистав — "Адріана Лекуврер" в Міланському оперному театрі, на її погляд, назавжди залишилася неперевершеною. Вони співали там утрьох — Соломія, Тітта Руффо і великий Карузо.
Не багато пройшло часу, як Крушельницька дізналася і про Тосканіні. Великий маестро мав лише один інтерес у житті — мистецтво! Це, може, збіднювало його як людину, але робило неперевершеним майстром. Він не прикривався своїм мистецтвом, як парасолькою, щоб уціліти в дні суспільних бур. Але тому, що вся його людська сутність вміщувалася в цьому інтересі і живилася ним — вона не дозволила Артуро Тосканіні схибити, зійти з чесної дороги протягом усього життя.
Перед початком вистави у міланському "Ла Скала", де Тосканіні мав диригувати, у державній ложі з'явився Мус-соліні. Диригенту наказали грати фашистський гімн. Тосканіні зробив вигляд, що не чує. Коли хтось із верхівки почав наполягати, обурений маестро відповів: "Тут вам не бар із пивом".
Після спектаклю диригента жорстоко побили, йому переламали руки... Тосканіні полишає батьківщину так само, як Тітта Руффо.
Коли до Соломії дійшли чутки про від'їзд диригента, вона довго не могла повірити, що її дорогого Артуро вже немає в Італії. Вона не залишилася б тут, якби не Чезаре, якому було за шістдесят — він почав тяжко хворіти.
...Довгі місяці згадувала Соломія Тосканіні. Яким він був на початку їхнього знайомства... Струнка фігура, бліде виразне обличчя з чорними короткими вусами і очі — ласкаві, ледь усміхнені, в них відчувається непохитна воля... Колись... Колись... Вони йшли понад морем по затужавілому піску, не думаючи ні про майбутнє, ні про минуле. Насолоджуючися хвилинами щастя і душевної гармонії...
Ніколи не дізнається Соломія, що ці хвилини згадає Артуро Тосканіні через піввіку, вже після її смерті. Лише час оцінює наші вчинки і стосунки. Благословенні хвилини дружби!
Дізнавшися про смерть Соломії Крушельницької від її подруги Джуліани Вентурі, великий диригент відповідає негайно: "...Я хочу повідомити Вам про свою велику зацікавленість отримати вісті про дорогу подругу, про яку від довгих років, ще з-перед першої світової війни, не чув більше нічого.
Знав я, що її чоловік помер, але не знав, що дорога подруга повернулася у Львів для викладання вокалу, її смерть була для мене болючим ударом... Які ж дорогі спогади про мистецтво і дружбу промайнули в моїй уяві. Останній раз вона співала зі мною,— це було в Неаполі в 1909 році на честь Джузеппе Мартуччі,— "Пісню спогадів". Це була співачка досконала. Ще ми побачились у Віареджо під час першої світової війни, а потім моє циганське життя, моє тривале перебування в Америці порушило всякий контакт.
Ви, дорога синьйоро, пишете мені, що мила, небуденна подруга відійшла в інше життя, що досягла найвищих почестей у своєму місті — я радий за неї і глибоко зворушений. Пробачте, якщо насмілюся звернутися до Вас з одним проханням... Дуже бажав би мати фотографію дорогої померлої... Чи не змогли б Ви вислати мені репродукцію будь-якого її фото, яке, можливо, маєте?"
Джуліана Вентурі виконала прохання маестро. В Америку вона надіслала фото, на якому перед очима диригента постала мить, що колись була щастям і натхненням Тосканіні,— Соломія в образі русалки Лорелеї.
"...Не знаходжу слів, щоб розказати Вам про своє щастя... Спасибі, тисячу разів спасибі за чудову фотографію нашої незрівнянної подруги.
Яка ж величава Лорелея!"
"Яка ж вона була мила і прекрасна!"— писав про Крушельницьку на порозі власної смерті Артуро Тосканіні.
Тепер, коли в Італії стало задушливо і небезпечно, вона з задоволенням виїхала б на гастролі. Тільки чоловік Соломії, який переніс важке захворювання, ще не міг із нею їхати. Та ось у Віареджо з'являється давня подруга з Буенос-Айреса Негріта з сином Люїсіто. Чезаре із Соломією вирішили помандрувати з ними по Європі. Зробити, як він казав, пробний виїзд. Річчіоні дуже любив Соломію і розумів, як важко їй без діяльності, без публіки.
Вони приїхали до Парижа, і коли на афішах "Гранд-Опера" побачили вагнерівську "Валькірію", увечері Соломія і Негріта побігли до театру. їм було цікаво подивитися на цю кохану ними Валькірію — не Крушельницьку.
Соломія ніколи не знала заздрощів, розуміла суперництво, але заздрість, яка значила — хочу, а не можу,— була їй незрозумілою.