Князь Ігор

Володимир Малик

Сторінка 68 з 84

Із-за лісу, що зеленів по той бік галявини, виринали кінні лави русичів, завертали праворуч і щодуху мчали вниз, у тил половцям.

— Наші! Жданку, це наші! — скрикнула дівчина і в пориві радості міцно здушила малого в обіймах. — Ой, любий мій хлопчику, дорогесенький мій, тепер ми порятовані! Як же вони вчасно, любі наші! Як же вони зараз ударять по тих бузувірах! Бийте їх, бийте! Порятуйте і братів своїх, і нас нещасних! Порятуйте!

Пізніше, після бою, Любава дізнається, що на березі захищався з частиною свого полку молодий князь Олег Святославич. Він відтягнув на себе і затримав усю силу хана Чугая Кзича, давши можливість хитрому і досвідченому воєводі Тудору, що придумав цей хід, обійти лісок і вдарити на половців з тилу.

Та це буде пізніше, а зараз дівчина здригнулася від страшного крику, що злетів над ордою, — крику жаху і відчаю! Потрапивши в залізні лещата, між молот і ковадло, половці враз залементували, завертілися, завирували. Щойно відчуваючи себе переможцями, бо загнали урусів у саме болото, вони раптом усвідомили, що їх обхитрили, заманили в пастку, і ця пастка за ними вже закрилася. Тепер одна думка оволоділа ними — як урятуватися, як утікти звідси?

Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рій, що, вирвавшись із дупла, загув, заклубочився і поволі летів хтозна-куди. Все на галявині змішалося, переплуталося — русичі і половці, живі і мертві, поранені і ті, що кинулися тікати без оглядки. Все там збилося в один клубок, що ревів, гримів, стугонів, біснувався.

Так тривало довго. Тепер оборонялися степовики і, обороняючись, намацували в рядах урусів слабше місце, яке б можна було б прорвати.

Нарешті знайшли. Густий клубок їх з несусвітним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щілину, пробиту в лавах русичів, і покотився по галявині нагору, а там, прогримкотівши мимо Любави і Жданка, помчав у поле.

Погоні за ними не було.

Бій після цього швидко затих. Окремі половці і невеличкі розрізнені загони їх складали зброю і здавалися в полон. Русичі почали зносити своїх поранених та вбитих, ловили коней, що позалишалися без господарів, підбирали зброю. Поволі ущухав галас, угамовувалися розбурхані пристрасті, над просторою, залитою кров’ю і всіяною трупами галявиною знову залягла тепла сонячна тиша.

Тоді Любава злізла з дуба, узяла на руки Жданка і з криком побігла вниз.

— Дорогі наші! Рідні!

5

Хан Кза зустрів сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо, низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів — і зрозумів усе. Його серце враз обірвалося і зупинилося.

І крикнув хан на все поле:

— Що-о? Що-о?

Йому ніхто не відповів. І ця тиша, грізна, сувора тиша, що зависла над військом, підтвердила його страшний здогад.

— Ні! Ні! Не може цього бути! — Він виставив поперед себе руки, мовби захищався від удару. — Ні! Ні! Ні-і-і!

Зі страхом і відчаєм дивився на покритих чорними попонами білих коней, що везли між собою похідні носилки, і відчув, як провалюється під його ногами земля.

А білі коні повільно наближалися. Їх вели, тримаючи за вуздечки, старі прославлені батири Байток і Суюм, з якими Кза зростав, дружив і не один раз ходив у бойові походи. Тепер голови їхні похилені, на рідких сивих вусах блищать сльози.

І все ж до останньої хвилини хан сподівався на щось. На що — на чудо?

Чуда не сталося. Коні наблизилися, і в носилках він побачив свого найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима втупився у синє небо, ніби питав: "Що ж це, батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривітне?"

Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмяні очі, ридав над ним, як мала дитина.

Всі стояли мовчки, бо нічим було втішити старого хана.

А Кза приказував:

— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вайпай! Ясний соколе степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж сподівався колихати онуків, а тепер колишу тебе на смертнім одрі! Що я скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому ж відступився від тебе Тенгріхан і не захистив від чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе мені!

Він бив себе в груди, дряпав нігтями обличчя — аж кров виступила на ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподівано втратив, і знову нахилявся над мертвим і тихо, по-старечому плакав.

— Як це трапилося? — спитав нарешті. — Як же ви не вберегли мені сина, батирі?

Байток і Суюм ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:

— Ми всі були побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла його дістати... Та дістала клята стріла — влучила ханові прямо в шию... Що ми могли подіяти? Як порятувати?

Байток відкрив шовкову хустину, що покривала покійного, і Кза побачив на шиї, нижче того місця, де нижня щелепа круто повертає вгору, невеличку рану. Якраз там, де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, — разом з кров’ю, що цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла і його молода душа...

Кза довго і безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, ніби ждав, що станеться чудо і рану затягне живою плоттю. Та і на цей раз, як і з Костуком, чуда не сталося: син не відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.

— Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку Суют.

Кза підвів голову, тихо відповів:

— Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашій землі, за звичаєм предків наших. Ми насиплемо над ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб довічно плакала над своїм сином... Там же поховаємо і хана Костука...

— Далеко ж... А дні такі жаркі! Як довеземо?

— Пошукайте меду!.. У лісі видеріть, у бджіл, або у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...

Мед знайшовся.

Обох покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а натомість напхали полину, чебрецю та звіробою і залили розтопленим на сонці медом. Потім змастивши густо ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За весь цей час Кза не проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла ханів поклали на сідла і прив’язали вірьовками попід кінськими черевами, раптом підняв угору руки і завив на весь степ, як вовк, так страшно і болісно, що всім стало моторошно:

— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда додому! І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не знав і не видів Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та його братії! І вимощу я вам з тих голів кривавий надгробок, щоб довіку ви відчували, що ваша смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він скочив у сідло і вдарив острогами коня.

6

Високі береги Дніпра від Трипілля до Києва у грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року були густо всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі переправи і були готові грудьми зустріти Кончака на дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й не міг знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Він став зі своїми дружинами та ковуями по Десні та Остру — на той випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про це від своїх вивідачів і не маючи підтримки від хана Кзи, не ризикнув напасти на них і обмежився грабуванням і руйнуванням Переславської землі.

Великі князі київські розуміли, що їхній обов’язок не тільки не допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо ж із самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половці у мене! А поможіте мі!" Та сил у них для рішучого наступу було недостатньо, тож залишалося покладати надії на прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на човнах й отаборився у Трипіллі. Був він не в дусі. Зело не в дусі. Гадав, що буде пишна зустріч, а його не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча Давид знав, що обидва великі князі не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака, примхлива душа його перевернулася. Припливти з військом за сімсот верст і мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?

Він хотів того ж дня підняти вітрила і рушити у зворотний бік. Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і передав два листи: розпачливого від Володимира з проханням про негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на переяславську сторону.

Давид спалахнув.

— Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ, а тепер хоче запроторити хтозна-куди!

— Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити Кончака — під Переяславом чи на Дніпрі? Цим ми обороняємо і Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...

— Не однаково! — гарячкував Давид. — Мої люди стомилися за таку далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день і ніч сидячи біля весел! Врешті, де ми візьмемо коней? А піхтурою йти в степ смоляни не звикли!

Смоленські бояри підтримали князя:

— Ми пливли до Києва! Без коней у степ не підемо! Коли б тут була рать з Кончаком, то билися б, а десь-інде раті з ворогом шукати — не можемо: уже ся єсми ізнемогли!

Славута поскакав до Святослава. Що робити?

Святослав покликав Рюрика — разом склали листа до Давида, умовляли не відступати від загальноруського діла і спільно вдарити на ворога. А Рюрик від себе написав окремо: "Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бік, вина за тисячі і тисячі загублених душ ляже на нас. Допоможи, брате! Не осором роду Ростиславичів! Не зроби так, як зробив дев’ять літ тому, коли не допоміг мені і братові Роману в битві з половцями біля Ростовиця і погані захопили через те шість берендейських городів, перемогли нас, а многих воїв і бояр полонили".

Однак Давид уперся.

— На той бік не піду! Прийде Кончак на сей бік — битимуся! А на той бік не піду! Вої ізнемогли!

Кілька днів тривали ці перемови, кілька разів Славута, не жаліючи ні себе, ні коней, скакав то сюди, то назад.

65 66 67 68 69 70 71