Свашки вигукують своє:
Викотили, викотили Смольовую бочку,
Виманили, виманили Шевченкову дочку! положили, положили На новій кроваті.
Що хотіли, те й робили Чужому дитяті.
Хто хотів, той вертів;
Кому верчено, той терпів.
І нараз на сцену появляється — знов же Микита!.. Пху ти!..
Старий Красицький наливає у пляшку горілки, а Кирик втикає туди гілочку калини:
— Сідай на коня й катай! Передаси матері оцю горілку та, дивись, із гілкою! Тямиш? Голову згуби, а квітки не загуби? Чув?..
А старий Красицький поважно з достоїнством говорить Микиті:
— Скажи спасибі від нас своєму батькові й матері, що вміли дитину вигодувати та й виховати. Спасибі, скажи... Низенько веліли кланятися, скажи...
Микита подавсь — на Тарасову заздрість. От його, Микити, всюди треба, й усі його знають. А хто знає, що отут зараз сидить хлопець Тарас, котрому теж хотілося б грати якусь ролю й оттак проїхатися конем до Кирилівки, та ще й верхи? От щастя тому Микиті!..
До подяк старого Красицького свашки нав’язують свої:
Ой спасибі тобі, таточку,
За кудрявую м’яточку,
За твою учтиву дитину,
Що вона по ночах не ходила,
При собі цноту носила.
Прохали хлопці — вона не дала,
Торгували хлопці — не продала,
Шовком ніженьки зв’язала,
Зо всіх для Антона держала.
А в другій купі затинають веселіше:
Покотив, повалив,
З дівки жінку зробив,
Із пирога паляницю,
Із дівчини молодицю...
Закрутилися, завихрилися молодиці. Плещуть у долоні, тупотять ногами. А потім як почалось! Прямо кінець світу якийсь!
Кирик як засвистить у два пальці, так аж наче поглухли всі!.. І цей свист був сигналом повного розгулу, загального казіння.
Жінки кричать, верещать. Музика ріже, ноги тупочуть... Один дядько трудиться: витягає горшки з печі, й хряскає їх об долівку, а по тому череп’ю танцюють великі чоботи, череп’я тріщить, розлітається в усі боки. Одні позалазили на лавки й пританцьовують там, інші на піл — там гуцають.
Підстриоук, Юі ; іи долонями. А дядько якийсь рудий ухопив поліно — і давай гатити ним по печі. Таке піднялося, що Тарас ізроду-віку й подумати не міг...
XIX
І Тарас рішив не спати всю ніч. Але якось непомітно заснув під співи й гомін, під танці й безперестанний шум.
Коли прокинувся, уже був щирий день, Катря серед хати давала свекрові вмиватися й держала новий рушник. Тарас придивився — це був Катрин рушник, що вона його ще так недавно кінчала.
Тарасові дивно й несміло в чужій хаті. Аж полегкість якусь почув, коли почали сходитися свашки. Вони всі підперезані червоними поясами. У якої не було червоного пояса, тій Катря дарувала червону ленту, й молодиця зараз же пов’язувала собі ту ленту на голову поверх намітки.
А от і Кирик. Він зразу ж почав вимагати у Катрі червоцої запаски й хустки. Катря відмовляється, ніби не хоче.
— Давай, давай! Бо звичай, нічого не поробиш....
Запаску повісив на воротях, а хустку почепив до дрючка й поліз на хату, примоцовував там до бовдура. Люди йдуть, кричать йому знизу:
— Що ти там робиш, Кирику?
— Дівочу красу прибиваю!..
А в хаті свашки перев’язують червоними стьожечками та заполоччю усі пляшки, усі чарки, ножі — все, що тільки можна перев’язати. Навіть пиріжки перев’язували, по парі складаючи.
Потім повели молодих умивати. Чомусь це називали "скривання".
Молодих вивели на вулицю. Попереду йде одна з свашок і несе жердку; до жердки прив’язана червона хустка. Люди, зустрічаючися, привітно кивають головами й приказують:
— Честь, честь! Доброго батька дитина. Гарно, гарно...
Привели молодих до колодязя, поставили рядочком і накрили одним рушником. Дали їм під тим рушником умитися, і втерлися вони все тим же одним рушником. В такім же порядку, з піснями, повели молодих назад:
Ой брехали, говорили люди,
Що з цієї Катрі та пуття не буде,
А вона гарнесенька,
Як рожа повнесенька.
По приході до хати свашки почали одягати Катрю в святешний наряд. Намітку пов’язали зверху широкою червоною лентою. Взагалі червоний колір домінував сьогодня, куди не глянеш — усе червонеє. І це всім додавало настрою, якоїсь бадьорості, веселощів. Всі раді, всі жартують. Одна з молодиць наткнулася ненароком на Антона.
— А ти чого тут тиняєшся, як неприкаяний? Що тобі — діла нема?
— Він своє діло вчора справив.
— Та так справив... Га-га-га!
— Аж сюди чути було! Го-го-го!...
Антін глупо всміхається і не знає, як йому одказувать. Катря соромиться й низько опускає голівоньку.
Сідають за сніданок. Кирик бере паляницю, крає тоненько, маже медом і підносить Антонові. Тільки що Антін роззявить рота — а Кирик назад. Всі сміються. Аж за третім разом дав укусити.
Так само й Катрі. Виходив якийсь символ солодкості спільного життя.
Батькові й матері такий же хліб з медом Кирик підносить на тарілці. А потім дає вже й усім присутнім.
Після сніданку Катря встала з-за столу, взяла чорну курку, пов’язала їй до шиї пучечок калини й передала Кирикові. Бере Кирик і миску з перев’язаними пирогами.
— Ну, зятю! їдьмо до тещі...
Тарас розгубився. Видимо, Катря ж не їде, але уявити собі, що вона вже й не поїде ніколи. Тарас іще не може — так нерозривно ця Катря сплелася в його свідомості з хатою кирилівською, двором, матір’ю. Тарас навіть спитав:
— А ти хіба не їдеш?
Катря тільки посміхнулася не то сумно, не то радісно.
Тарас мотнувся надвір. Антін з Кириком уже виїздили з воріт.
І я!.. І я! — в одчаю закричав Тарас, мов би навіки мав лишитися на безлюдному острові. Кирик оглянувся й припинив коня.
— Чого ти, Тарасе? Додому? Та ми зараз вернемося! І з батьком, і з матір’ю. Чого ти будеш то туди, то сюди теліпатися? Та ще й без шапки. Зоставайся, ми зараз. —1 рушив коня.
Тарасові захотілося закричати, як маленькому, й побігти за саньми, але свідомість, що він без шапки, зупинила його. Вернувся до хати.
Хата набивалася людьми. Молоді вже й не видно — самі жінки та дядьки. Це вже їх дні настають.
Старі Красицькі вітають гостей і пригощають щедро. Окрім гостинності, це частування має й економічну сторону: добре шановані гості будуть щедріші на дари.
Молодиці вже співають перезвянських, хоч, властиво, ще на перезву не
час.
Горілки, свату, горілки,
Бо зайнявся хвартух у дівки!
Нічим його гасити —Хіба Антона просити...
Катря вже мотається по господарству, а Тарасові якось досадно від того. Йому здається, що Катря зраджує рідну домівку, що це тільки йому, тому огнищу, належать усі оці піклування, оця турбота, оцей дрібний притулок — від рогачів до комина. І Тарас думає з неохотою: "Он ба, яка! Правду кажуть, що дівка, як верба — де не посади, то прийметься. їй усе одно, чи в батька, чи в чужих людей..."
З досади аж вийшов із хати.
Але тут іще гірше. Все чуже. Двір чужий, кожна соломинка, що лежить на землі, чужа. Через загати видно чужі хати. Дзвіниця інша стремить, і навіть небо не таке, як у Кирилівці.
Хтось відчинив хатні двері, й звідти йде, разом із паром, веселий гомін. І так чомусь одразу все це спротивилося Тарасові, що він вийшов геть із двору. Пішов назустріч — мати їхатимуть, батько...
Вулиця порожня. Та скушно так. Головне — чуже все. А Катря ще
збирається тут зоставатись. Чудна...
Тарас вийшов за околицю. Ріні й обсніжені поля постелилися перед ним. Ні ламаних ліній, ні разячих плям — це заспокоювало. Все тут таке поважне, величне. Он темний ліс відділяє білу землю від сірого неба. Он зграя галок, ця невід’ємна частина зимового українського краєвиду. Галок рисувати легко... Особливо тих, що далеко летять: карлючечка — і готово. Воно, мабуть, усе, що далеко, легко рисувати...
Тарас став і замислився. Округла тиша звела спокій на розтріпану навалою вражінь душу. Він же сприймав весілля не цілком просто. Чув, ніби от чиїмось велінням доступив самого джерела таємниць, святої святих громадської душі й творчості. Міг говорити з предками, а вони теж промовляли до нього зрозумілою мовою, і в мові тій було віяння віків. І показалося, що болі їх, давніх предків, були ті самі, що й тепер, і любов і нейависть — все таке саме. Але було щось і інше, чого тепер і не може бути.
Насамперед, ця краса, розмаїтість і ряснота пісень. Значить, був час і була воля їх творити. Був час і на те, щоб одібрати кращі, бо творилося ж певно без кінця більше. Хто ж це все робив і коли? Значить, не завжди було кріпацтво, не завжди була неволя, бо‘, сидячи під паном, такого не виспіваєш.
А що ж було, коли не було пана? Оцього вже Тарас не міг собі уявити, як і того, що було б на світі, коли б не було Бога.
Мабуть, же є де-небудь такі книжки, де то все написане. Тарас уже вірив у могутність книжки і, коли доводилося задумуватись над неясними явищами життя й не знаходити рішень під рукою, потішав себе тим, що, певно, є ж десь така книжка, в якій все те списане, і що він, Тарас, рано чи пізно ту книжку дістане.
Став, прислухався... Здалеку почулися дзвоники... пісня... Це наші!.. Це батько й мати їдуть!.. А з ними дядьки й тітки і всі наші рідні, милі, кирилівські люди! Е-е-е!..
Тарас побіг назустріч. Он уже видно!.. А багато як саней!.. А де ж дружечки? Де Христя, Одарка, Пріся? Чого ж це їх немає? Самі тітки та дядки... І Тарас розчарувався.
На передніх санях — батько, мати й Антін, а Кирик править. Тарас махає шапкою, але Кирик не зупиняє коней. Трохи тільки звільнив бігу й кричить здалеку:
— Сідай на ходу!..
Тарас з розмаху гепнувся у сани, аж батька головою в груди вдарив.
— Ну як — гарно у свата? — питає батько.
— Та-а!.. — тільки махнув рукою Тарас.
А тітки співають. Далеко їх голоси розносяться морозним ранком:
Ой що то за новинонька настала,
Що Катруся по батенька прислала?
Прислала чотири коні,
А п’ятий віз,
А шостого візниченька,
Щоб привіз.
Дала вона сто червоних На страву,
Щоб привезли її матінку На славу.
От Зелена Діброва. Шумно й дзвінко пронеслися тихими вулицями кирилівські сани. Під’їзжаючи до хати Красицьких, приданки заспівали, показуючи одна одній на червону запаску:
Знати, Катрусю, знати,
В котрій вона хаті:
Червону корогов має,
І лавки й прилавки З червоної китайки,
Калиною обтикана,
А рожею посилана.
Виїхали у двір. Старі Красицькі вітають поклонами. Висипають усі гості з саней із сміхом, вигуками й піснею:
Помогай Бог, сусідонько!
Ми до вас —
Чи не залетіла наша гусонька Межи вас?
Наша Катрусенька білокрилонька,
Значена,
Десь нам поділася в неділеньку Звечора.
Свашки з хати обзиваються неприязно:
Чого свати наїхали,
Чого вони придибали:
Чи пива одпивати,
Чи хліба од’їдати?
А кирилівські приданки відповідають:
А ми не пива одпивати,
А ми не хліба од’їдати,
А за своєю за тетерею,
Що учора та привезена.
Ви не бийте її І не лайте її,
Пшонця посипайте,
Принаду давайте,
По череву приглажуйте —Тут її принажуйте.
Дібрівські молодиці відповідають, що вони саме так і роблять:
Вчора було свято у нас —Залетіла ваша утінка до нас.
А ми її не б’ємо і не лаємо,
Тільки хорошенько приймаємо.
Батька й матір Катриних ведуть із честю до хати й садовлять на покуті.