Назвав ім'я Карналя, і Анастасії чомусь відразу згадалася омела, яка вперто хоче зеленіти дужче й густіше, ніж дерево, з якого вона п'є соки. Жалюгідні лінощі думки, убоге бундючення, безкарна брутальність у поводженні з людьми, а тоді в своїй невичерпній мізерності такий чоловік ще згадує про секс, шукає для себе жінку, і жінка, мов рабиня, повинна йти на його поклик слухняно й покірливо? Для таких стати б стародавньою єгиптянкою. У єгиптян колись шуліка вважався символом материнства. Вони вірили, що всі шуліки лише жіночого роду й запліднюються вітром. Вже ліпше вітер, найсуво-ріший і найдикіший, ніж усі оці кучмієнки!
А той, розлігшись на дивані, переконаний, що вже тепер Анастасія не зможе його позбутися, вичерпавши всі докази й заперечення, вередливо сказав:
— Ви можете дати мені подушку? Я не звик лежати так незручно!
Анастасія, ще й сама не відаючи гаразд, що зробить наступної миті, рішуче пішла до телефону.
— Якщо ви... не заберетеся геть, то я... то я... подзвоню Олексієві Кириловичу!
Ім'я Олексія Кириловича виринуло цілком випадково, вискочило серед тисяч варіантів, які вона гарячково перебирала в голові, але, згадавши про Карналевого помічника, з радістю вхопилася за нього, ім'я видалося їй порятунком, зброєю проти Кучмієнка, надійною обороною.
— Я подзвоню йому, хай він знає... хай про вас усі знають. Вона почала набирати номер, але Кучмієнко навіть не зворухнувся.
— Оцей... косоголовий? — ліниво поцікавився він.— Ви йому дзвоните? А нащо? Та чи знаєте, хто його брав на роботу? Хто його знайшов і хто його може завтра ж загубити? Я! Кучмієнко! Вам ясно? Ви можете подзвонити ще Карналевому шоферові, й завтра він може не виходити на роботу. Поки спатиме, його вже звільнять. І ніяка профспілка не допоможе. Це вже я не сам вигадав: це афоризм Карналя. Карналь любить афоризми. Він же академік, а академіки висловлюються тільки афоризмами. А я що? Я скромний кандидат. Вже двадцять років кандидат. Скоро буду найстарішим кандидатом у Радянському Союзі.
Він, мабуть, хотів заговорити її до обмороку, і справді домігся того, що Анастасія, не набравши до кінця номер телефону Олексія Кириловича, на якусь мить заклякла коло апарата. Та коли Кучмієнко згадав прізвище Карналя, вона зрозуміла: порятунок тільки тут! Що буде потім, не хотіла думати, повинна будь-що позбутися цього типа.
— Коли так,— сказала зловісно,— коли так, то я подзвоню самому Карналю.
— І що? Ви перешлете мене йому по телеграфу? Він без кінця повторює слова Вінера про принципову можливість цього технічного акту. Набрид гірш од гіркої редьки з своїм Віне-ром і своїм телеграфом.
— Навіть по телеграфу! — Вона вже набрала номер, слухала довгі гудки. Котра година? Друга? Третя? Який сором, яка ганьба! Але ж немає виходу! — Петре Андрійовичу,— сама не пізнаючи свого голосу, сказала вона в трубку, коли почула тихий Карналів голос,— Петре Андрійовичу, ради бога, пробачте, це страшенне нахабство з мого боку, я ніякого права, але... Це говорить Анастасія...
Побачила, як метнулася повз неї сіра опасиста постать, почула, як грюкнули двері, знесилено поклала трубку. Тоді бігом кинулася до вихідних дверей, взяла їх на замок, накинула ланцюжок, взялася за голову. Щось вона мала ще зробити, але що — не могла згадати, довго так стояла, нарешті знов підійшла до телефону, несміливо набрала номер. Карналь відгукнувся відразу, видно, ждав, здивований і стривожений.
Він знав сьогодні про неї більше, ніж вона про нього, але ж Анастасії це не було відомо.
— Петре Андрійовичу, пробачте ще раз. Це просто... у мене щось з нервами... Я більше ніколи...
Поклала трубку, довільно пішла до другої кімнаги, відчинила шафу, ту саму, про яку казала Кучмієнкові: шафа для одягу. Не все сказала, та й чому б мала сповідатися перед будь-ким!
У шафі серед її вбрання, серед усіх отих модних ганчірок, для придбання яких, власне, працюєш половину свого життя, висіла батькова шинеля. І запах у неї був вічний: дими, дощі, вітри, піт...
Анастасія втопила обличчя у поли шинелі й заридала,
10
Загалом кажучи, вчений мав би згадувати лише вчених, але Карналь чомусь найчастіше згадував композитора Верді. Може, тому, що плакав на його операх? І не над долею нещасної Травіати чи скривдженого життям Ріголетто, а від музики, яка не вміщувалася в тих сентиментальних сюжетиках, в які її силкувалися запхнути лібреттисти (хоч, як стверджували знавці, Верді досить причіпливо ставився до лібрет-тистів і брався лише за матеріал, що відповідав його смакам), музика Верді нагадувала Карналеві людську долю в її універсальних, майже космічних обсягах, в її нескінченності, яка дорівнює нескінченності математичній, згідно з якою не може існувати найбільшого числа в принципі, бо до кожного числа можна додати одиницю. Вражала страшна самотність, якої Верді зазнав двічі за життя,— в молодості, коли втратив молоду дружину і двоє дітей, і на схилі, коли вмерла друга його дружина, чарівна Беппіна Степпоні, велика співачка, ангел-хранитель геніального композитора. Мабуть, у кожного чоловіка повинен бути такий ангел. У нього була Айгюль, і нема. Верді, самотній, вісімдесятилітній, сідав за фортепіано й тихенько наспівував монолог Філіппа з "Дона Карлоса"— "Dormiro sol nel manto mió regal" — "Спатиму сам у моїм королівськім плащі".
Повернувшись з Русанівки (двадцять сьомим номером нічного трамвая до Бессарабки, звідти два квартали пішки), Карналь не міг заснути. Про те, що було на Русанівці коло протоки, намагався не згадувати. Повторення пройденого. З першого ж дня Людмила так живе з молодим Кучмієнком, не хоче розлучатися тільки з огляду на якісь неписані закони порядності, жаліє Юрія, сподівається, що з роками він посерйознішає. Зрештою, тут їй вирішувати. Карналь і не радий був, що заблукав цієї ночі до них. Так би нічого й не знав, ніхто б не сказав йому нічого. А з нічого нічого й не буває.
Він сидів, перегортав останні номери журналів, бюлетені технічної інформації, академічні вісники. Мав під рукою улюблені книжки: "Розправа про метод" Декарта, "Новий Органон" Бекона, записки Бенвенуто Челліні, "Дон-Кїхот", Видання старі, огізівські, "Академії", тільки Сервантес у любимовському перекладі повний, неспаскуджений "Дон-Кіхот", якого до війни ми знали тільки в переказах і перебрехах так само, як Раб-ле, Дефо і безліч інших класиків.
Він не належав до вчених, які чесно грають упродовж цілого свого життя за усталеними правилами науки. Він не довіряв правилам, дошукуючись їхніх початків наполегливо й послідовно. Жити за правилами — все одно, що подібно до трамвая котитися по прокладених кимось сталевих рейках. Не . життя — суцільна геометрія. Чи може людина свідомо обмежуватися геометрією? Паскаль сказав: усе, що перевищує геометрію, перевищує також нас. Мабуть, донкіхоти, святі, юродиві намагалися перевищити самих себе, з них насміхалися, їх зневажали, з них знущалися, вони, власне, так і не вміли досягнути в житті чогось суттєвого, зате виказували вимогливе моральне ставлення до істини. Наслідувати їх смішно і марно, а захоплюватись можна й слід. Навіть людині з таким точним розумом, як у нього.
Його симпатії схилялися швидше на бік Декарта, який у своїй "Розправі про метод" серед інших думок затято проголошував ту, що істина не є монополією окремих осіб. Докази повинні бути зібрані повністю — це декартівське правило вичерпного вивчення зводить нанівець, улюблений прийом тих, хто хотів би заборонити описувати й розглядати всі факти, які б привели до висновків, протилежних тим, що були бажані їм. Науковий метод, як спосіб визначення істини, з часів Декарта замінив офіціальні висловлювання. Не досить лише проголошувати те чи інше — треба доводити. Людству потрібно було триста років плюс Жовтнева революція, щоб воно згодилося з цими очевидними істинами. Про його вперту незгоду (ясна річ, не всього людства, яке не може бути звинувачене просто через незнання) свідчить бодай той факт, що череп Декарта невдячні нащадки виставили в паризькому Музеї ЛІОДИНИ МІЖ черепами первісних чудиськ і головою розбійника Картуша.
Від Декарта до згадок про Айгюль — дикий перескок думок. Пам'ять кривавилася ще й досі. Нагадувала коня без вершни" ка, з порожнім сідлом. Порожнє сідло пам'яті. "Будь чистою, як мої сни про тебе, будь теплою, як спомин твого голосу, ти єдина нагадуєш сонця світло, кладеш сувої ніжності у вітер, ховаєш у краєвидах ніжність твоїх уст". Не пам'ятав, чиї то вірші й чи вірші взагалі. Може, просто його сум і його біль?
Далі було, як у поганих романах: раптом нічну тишу сполохав дзвінок. Сполохати Карналя не могло ніщо, але телефон справді дзвонив. Так пізно академіка ніхто ніколи не турбував (поки жива була Айгюль, то могла дзвонити з гастролей і вдосвіта, але ж її немає, немає, немає). Невже там, коло протоки, ще й досі не вгамувалися? Він трохи повагався, перш ніж узяти трубку. Апарат стояв у нього так, щоб брати трубку лівою рукою. Для нього ж права рука — знаряддя виробництва, тому звик брати трубку лівою, звик також розпочинати розмову відразу, без зайвих вигукувань і пустослів'я.
— Карналь,— сказав він трохи суворо.
І... почув Анастасію. Вона щось бурмотіла розгублене й недоладне, він теж розгубився, аж задрижала йому рука, не міг ніяк здобутися на слово, а дівчина тим часом, мабуть, не дочекавшись від нього жодного слова, поклала трубку. Сон? Кошмар? Жарт? Ні те, ні друге, ні третє...
Він з подивом глянув на купи журналів і книжок на столі, страшенно здивувався: навіщо все цс, коли десь є живе життя, є душі, які чогось прагнуть, може, страждають так само, як страждає його душа? А що таке душа? — спитав сам себе, знущаючись.
І тоді^знов задзвонив телефон.
— Петре Андрійовичу, пробачте ще раз,— в Анастасії ще переривався голос, але вона щосили намагалася стримуватися.— Це просто... У мене щось з нервами. Я більше ніколи...
І знов нічого. Він ще ждав, довго й безнадійно. Телефону Анастасіїного не знав, та й не став би до неї дзвонити. Не знав він того, що дівчина, вдихаючи дим, вітер і піт батькової шинелі, гірко ридає над своїм життям.
Та й хто може чути всі ридання на світі?
Книга третя
ОЙ КРИКНУЛИ СІРІ ГУСИ...
1
В один з перших днів 1932 року невисокий, завжди усміхнений, з акуратно зачесаним на проділ волоссям, спокійний і опанований Джон Коккрофт, втративши всю свою опанованість, забувши накинути пальто на сірий елегантний костюм.з незмінною жилеткою (як і в його шефа Ернеста Резерфорда), біг вулицями університетського англійського містечка Кембрідж.