Кошич розумів це. Не послухався його рільник, не послухав... А шкода. Вирішив, що то така рання весна надійшла, і кинувся в поле... Куди й по що?!
Так, лише він, Кошич, здатний був передбачити це стихійне лихо і цей неврожай. Лише він… І ніякі агрономи, з усіма їхніми метеорологіями та іншими науками, змагатися з ним не могли.
Кошич засунув подалі під пахву свої "мацапурки", переможно зиркнув на Ковалика, й на обличчі його окреслилася ще невиразна, але вже достоту поблажлива посмішка.
— З чим вітаєш? – буркнув Ковалик, мабуть, тільки тепер
поборовши в собі неприязнь до Кошича. Ось він, хліб наш, — тицьнув носком чобота у змертвілий кущик. – Чи, може, з лихом мене вітаєш, добродію?..
— Ну та й що зробиш?— розвів руками Кошич. — Ну, сам бачу, що лихо… Не перше воно на нашому віку й не останнє. Нам на долю грішити нема чого: відміряла, ні в чому не скривдила. А ярина... Чи ж не я тобі казав: не вір березневій спеці? А ти у відповідь — "березневі вікна, березневі вікна!" — і пошвидше за плуг та в поле...
— Та тепло ж яке було! Хто ж втрачатиме такі дні? Думав же, що весна ранньою буде. Рано й урожай зібрали б. Ще й кукурудзу висіяли б на силос. А це ж, вважай, два врожаї.
Приземкуватий, у довгому дощовику з великим незугарним каптуром, що звисав мало не до пояса, Ковалик скидався зараз на ченця, що на схилі життя повернувся у рідні краї, аби відмолити свої гріхи. Але вже не перед іконами, а перед покинутим батъківським полем.
— Ото й май свої "два врожаї",— незле, але повчально мовив Кошич.— 3бирай їх. Я ж тобі казав, що, за моїми "зушетками"…
— Та начхати я хотів на твої "зушетки"! — увірвався терпець Ковалику. – Казати всі вміють! А де впевненість, що за твоїми словами правда?! З кліматом, он, чортзна-що коїться! Усі прогнози – коту під хвіст. А ти хто тут такий?! За кого ти себе маєш?! За метеостанцію? За пророка? За Господа Бога?!
— Чабан я,— гоноровито відповів Кошич, набиваючи саморобну люлъку-вишнівку, яку, за чабанською звичкою, й досі носив у підв'язаній до ременя торбинці.— Отой, що все життя по долинах отари пас.— І замовк, замислено вдивляючись кудись у далечінь, ніби намагався пригадати, чи так воно було насправді, чи не привласнив собі легенду про буття якоїсь іншої людини.
2
Тим часом клекіт ріки, що перекочувалася через кам'яні брили, почав поволі стихати, і це теж додавало Кошичеві впевненості. Отже, і в цьому він не помилявся: річка досягла вершини кам'яних брил, що завжди стирчали з води, потріскані від спеки і вітрів, показилася між ними, мов на порогах, і вгамувалася. Бо так і має бути.
— Я хіба проти науки твоєї? – знову ледь помітно всміхнувся він, запалюючи нарешті свою люльку. — Але бачиш, як воно виходить... Ось ти, вважай, усе життя своє агрономуєш. Технікум закінчив, а на старості літ ще й на інститут спромігся. Одне слово, вчений. Але вся ученість твоя — від книжок, у якихось інших краях писаних. А я все життя придивлявся та "примудрявся" до річки нашої, до пагорбів, до весняного птаха. І нехай тепер, хто хоче, вірить мені, а хто не хоче — не вірить. Але ніякі оті твої метерологи, чи як їх там, не скажуть того, що можу сказати я. Бо вони загадують на величезні краї, на цілі республіки, тому на кожен закутень вони тобі не напророчать. А тут, у цих краях, що не долина, то свій клімат, своя зима і своя весна. Й осінь така, якою мала бути лише там або там. Тому й кажу: послухав би мене...
— Ти тільки душу меня не обгризай, — тепер Ковалик намагався говорити спокійніше. Він знав натуру Кошича і знав, що коли вже тому заманеться потоптатися по чиїхось грудях, то він таки потопчеться. — Тут і поле невеличке. Але ж ти розумієш, що це остання пшениця, яку я сіяв. Це моє останнє поле — розумієш ти чи ні? Бо озимину вже сіятиме інший агроном. Інший. А це поле... Треба ж було дожитися до такої ганьби?
А Кошич і слухав, і не слухав його. Втоплене у хмарині сонце зависло на схилі далекої гори, обриси якої ледве вимальовувалися на тлі сивого неба, і, дивлячись на нього, важко було повірити, що воно здатне зігріти землю, але ще важче — що із цього неба три доби підряд спадали грозові зливи. Одначе в такій різкій зміні погоди Кошич теж вбачав якийсь "сикріт", якусь хитрість, суть якої ще треба було розгадати, і тому намагався запам'ятати колір неба і сонця, напрямок вітру та забарвлення хмар, простежити, як поводяться птахи, зграйка яких оце щойно з'явилася над полем.
— І все ж таки вийшло по-моєму,— самовдоволено підсумував він, попихкуючи люлькою та уважно простежуючи ширяння пташиної зграї, що ніби нізвідки й не надлітала, а зародилася ось тут, над полем, із загрозливої мряки. — І ніхто й ніколи не віщував так у цьому кpaю — ось що я тобі скажу. Ніхто й ніколи. Та ти й сам це знаєш.
— Усі ми розумні, поки не при ділі, — спохмурнів Ковалик. – А ти, звичайно ж, найрозумніший. Бо ми ризикуємо, помиляємося, зазнаємо невдач, а ти сидиш на своєму пагорбі, як ворон на сухій гілляці, і тільки й чекаєш, коли можна буде каркнути.
— Ну, не все життя я просидів на тій гілляці…
— Все! — несподівано затявся Ковалик. – І все життя каркаєш над моєю головою. Загадуєш якусь напасть, і сидиш, чатуєш, молишся, щоб таки не прогадати, щоб найшла вона на поле, на людину, на все село. Та щоб, не доведи Господь, не помилився, щоб усе вийшло по-твоєму. А потім тішишся... Горю людському. — Ковалик хотів додати ще щось, але тільки безнадійно махнув рукою і пішов геть.
— То це я тішуся?!— й собі спаленів Кошич.
— Ти, старий крук! Ти!..— владним жестом показав на нього Ковалик, спускаючись схилом узвишшя. — Тільки що нема кому проклясти тебе!
— Ото, які дурниці ти кажеш зараз, такий з тебе й учений, такий агроном! Але я знаю, що не ти перший кажеш таке на селі, не ти перший! — Уже не в змозі тамувати своє обурення, Кошич подався слідом за ним, проте одразу ж послизнувся й упав, розпластавшись на поритому кротами пагорбочку. І потім довго не підводився, а лиш зіп'явся на брудних тремтячих руках та розгублено дивився на свої "мацапурки", що віялом розсипалися попід ним, наче колода велетенських карт.
Проте усього цього Ковалик уже не бачив. Він спускався пологим схилом усе далі в низину, і постать його розчинялася у сивому мареві долини. "Ага, каркаю, каркаю... — лютився Кошич, проводжаючи його поглядом та обтираючи полою плаща вимоклі обкладинки "мацапурок".— І язик у тебе повертається... Ніби я тільки загадую, і не так само радію сонцеві чи колоску, як ти? Хоча... Правда твоя: тішуся. Навіщую якесь лихо, а потім дізнаюся, що воно справдилося,— і радію. Але ж не горю людському! А тому, що я, простий вівчар Кошич, навчився прорікати таке. Один на все село. На весь край наш — один!
Одначе ж ніхто не знає, що, гірко отак натішившись, я і сам починаю боятися свого слова, думок, віщості своєї. І так мені на душі водночас і солодко, і тяжко, що вже й вірю, що то справді я накликав на село нещастя. Та так мені стає страшно перед самим собою... Що нікому й не розповісти про свій страх".
І ще довго стояв край розгрузлого кам'янистого поля, і розпачливо дивився на поруділі острівці полеглої ярини, яку вже не здатні були відігріти ні сонце, ні теплий вітер, що проривався звідкись із півдня, із пониззя ріки...
І не було вже над полем галасливої зграї, лише один-однісінький птах завис над Кошичем, і дивився на нього із свого чистого і святого піднебесся, і віщо мовчав.
УБИТЬ КОБЫЛИЦУ…
"Кто такой ветеринар — как
не посланник Всевышнего в мире
божьих тварей; посредник между
Небом и страждущей скотиной?"
" из размышлений одного из
героев этой новеллы"
1
Это, конечно же, должно было произойти после третьего удара грома; дальше тянуть они попросту не станут. Илья не смог бы объяснить, почему он так решил – что после третьего, но почему-то был убежден, что именно тогда оно и произойдет.
— Митрий, скажи своему парню, чтобы ушел отсюда, — хрипло и раздраженно проговорил конюх, обращаясь к ветеринару. Наверное, в эти минуты его раздражало все, что только способно было вызвать какие-либо человеческие эмоции. Но парнишка понял это, и не обиделся, хотя и с места тоже не тронулся.
— Пусть стоит, — мрачно и решительно ответил ветеринар. Привязав к подпорному столбу кожаный ремень, он теперь старательно подтачивал и без того острый нож-колун. Причем проделывал это с такой отчаянной задумчивостью, словно не орудие свое затачивал, а вершил некий древний "ритуал убиения".
Какое-то время конюх вопросительно смотрел на Дмитрия, ожидая, что тот каким-то образом объяснит свое решение. Но Илья знал, что отец – богатырского телосложения мужик, которого, в хмельной обиде, сосед неслучайно нарек недавно "трестворчатым шкафом", — вообще очень редко пытался что-либо объяснить, из того, что им уже было сказано или сделано. А если и пытался, то получалось это у него как-то коряжно и неубедительно.
Другое дело, что молчать он умел настолько красноречиво, что убедительнее и красноречивее – не помолчишь. Когда человеку дано такое умение молчать, он и должен молчать – чего уж там…
— Нечего ему здесь делать! – неожиданно завелся конюх, ударив кобылицу кулаком прямо в заиндлевевшую от пены морду.
— Ничего, пусть стоит и смотрит, — со все той же суровой решимостью ответил ветеринар. – Это же мой сын, то есть сын ветеринара, а значит, и сам будущий ветеринар. Жизнь – такая штука, познавать которую нужно… во всех ее кровавых проявлениях.
Кобылица-второгодок Роска, наверное, тоже предчувствовала, что убивать ее станут после третьего грома, и все тянулась и тянулась к конюху. Она знала только его, и понимала, что все будет зависеть только от человека, который всегда кормил ее и всегда за ней ухаживал. Несколько раз она пыталась подняться, однако всякий раз ноги ее беспомощно скользили и подкашивались, обессиленно укладывая ее на влажный, едва притрушенный соломой настил.
— А я говорю: пусть убирается. Хватит на его век, еще насмотрится. – Конюх чувствовал себя беспомощным, а потому отчаянно злым. Хотя прекрасно понимал при этом, что жалостью кобылицу не спасешь. – Если уж ты резник, а не ветеринар, то хотя бы убери отсюда пацана. Он не должен смотреть на все это, — а, немного смягчив голос, уже совсем иным, рассудительным голосом добавил: — Дело-то мужское, и, как ни крути, жестокое...
— Именно поэтому пусть стоит и смотрит, — невозмутимо проговорил Дмитрий.
Положив нож на свой старый фельдшерский чемоданчик, он снова принялся прощупывать сначала живот, а потом и горло кобылицы.