Він іще поговорить із Федором. Може, умовить. Оповість братові про великі стародавні народи, які уміли дбати про свою будучину тим, що берегли Слово, а не тільки клопотались про їжу для живота. Ох, люди! Хто допоміг вам проміняти волю на золоте ярмо багатства?
Багатство — зникає. А Слово — вічне. Воно залишається жити й тоді, коли навіть зникає народ, сотворивший його.
Нестор запалив свічі. Знову взявся за писало. Думки оберталися навколо київського князівського столу. Сильний і всевладний Володимир Мономах був би, мабуть, нині благом для Русі, що колотиться в чварах і міжусобних війнах. Але пусти його до влади, то ромеї через нього руку простягнуть на Русь. Чи зможе він приборкати своє надмірне честолюбство, яке його возносить і водночас засліплює…
А Гориславич та інші? Полізуть битися і за київський стіл. Будуть знову порушені заповідь і закон у державі. Мусять через те терпіти Святополка. Мізерний розумом сріблолюбець і бабохват! В короткому умі — порожнеча, в душі — розор… Ганьба тій землі, якою керує ниций розумом привідця…
І як йому, літописцю, прозріти будучину?
Важкі часи настають для них… Віщує його серце великі біди… віщує у тривозі…
Ворона того й живе довго, що ні в соколи, ні в орли не поривається. Святополк не жадав ані слави полководця, ані слави мудрого книжника. Одна пристрасть володіла його душею: багатство. Може, через те, що все життя жив милістю багатичів — то бояр і купців новгородських, то простакуватих лісовиків у тих туровських драговинах, тепер жив милістю бояр київських… І все життя своє чув себе жебраком із порожніми гаманами. Земель нових надбати уже не міг — усі вони поділені й переділені між величезним виводком Ярославового гнізда. Тому був чутливий до прибутків, що давали великі київські торги. А ще неситим оком дивився на київські монастирі, які багатіли й гребли срібло та злото не тільки зі своїх земель, і з багатих пострижеників, котрі віддавали себе у руки чорноризої братії, але й з прихожан, що прошкували до монастиря з усіх земель на прощу.
Найбагатшою була Печерська обитель. Її вчені ченці найбільше вміли переконувати прочан у чудесах, які творяться милістю божою за стінами монастирськими, найбільше вміли зцілювати людей від недугів, розраювати мудрою молитвою у біді… А князі, великі й менші, також купували собі прихильність обителі.
Тому й текла сюди срібна річечка з усіх земель… Явна і потаємна…
Князь давно вже косував недобрим оком у бік Печер. А тут поповзла чутка: чернець Федір одкопав у своїй норі великий скарб. Стародавні глеки золоті й срібні, чаші, тарелі, лагвиці дивної краси…
Одкопав і не хоче віддати монастирю. Жадає таємно вивезти з обителі…
Тисяцький Путята обурливо настовбурчував бороду. Земля монастирська дарована, бач, великим князем. Той скарб, що у князевій землі лежить, князеві і належить. Пощо віддавати ченцям? Їм багатство ні до чого… Їм молитви належить творити богові, а не про ситість живота дбати… Скарб має належати князеві.
Святополк швидше перебігав гострими очицями по гридниці. Він і сам так вважає! Але ж… це значить сваритися із монастирем?! Підтримка ж печерців — це не абищо для князя… Путята бурчав собі у бороду, соваючись на лаві.
— Ти от що зроби, князю. Звісно, сваритись із тими печерцями не можна. Ти пошли свого сина холопського… ну, Мстислава свого, од тої дівки. Пошли із отроками, і нехай вони вночі тихо увійдуть в обитель і заберуть скарб. Навіщо боголюбивим ченцям багатство? Бог простить Мстиславу його гріх, бо він зробить діло справедливе: княже має належати князеві!
Святополк з полегшенням реготнув.
— Га? Добре придумав.
Справедливо! — Його високі маслакуваті ноги понесли довге вузькоплече тіло по гридниці. Темне волосся злиплося у пасма, які метелялися перед очима. Це заважало, він весь час стріпував його різким рухом голови. Одне тільки було негаразд: що тисяцький Путята отак непоштиво називає його Мстислава холопським сином.
Звісно, Мстислав народився не в шлюбі, але він добрий і вірний помічник князю. Мстислав, звісно, з-під землі добуде що завгодно і вже з рук своїх не випустить нічого, тим паче золота…
— Повеліваю Мстиславу своєму…
Вночі загін комонників Мстислава Святополчича спинився біля обителі, подалі од воріт і привратної вежі, де стояла сторожа. Верхівці тихо спішились, приставили високу драбину й один за одним шугнули за огорожу. Кілька їх лишилось по цей бік з кіньми. В тиші ночі чулося тільки обережне подзвонювання кілець на кольчугах та постукування важких мечів об стіну. Мстиславові люди, як таті-розбійники, добиралися до монастирських скарбів у повному воєнному спорядженні.
Удершись у печерку отця Федора, кинулись шастать по закутках. Але, окрім соломи на дощаному ложі і порожнього глиняного кухля, нічого не знайшли. Мстислав Святополчич сипло гукнув своїм поспішителям:
— Беріть його! В'яжіть! У нас розкаже… До мого двору!..
Двір Святополчича знали усі кияни. Стояв він унизу біля Лядських воріт, стіною упираючись у великий земляний вал. Високий терем, вибудуваний із дубових зрубів, своїм дахом вивищувався над сторожовою вежею. Невдовзі, коли Святополк об'явився у Києві, із Турова прибув зі своєю невеликою дружиною і Мстислав. Цілоденні гульбища, п'яні крики оглашали довколишні вулиці й перекочувались у сосновий бір, що починався за болотистою долиною. Святополчич знаний був киянами ще як великий хтивець і блудник. Він часто влаштовував на дівчат лови, особливо у дні весняних свят, коли за стінами града вони водили хороводи біля озер і річок. Відколи Мстислав і його розгульна братія стали полювати на них, замовкли передмістя Києва…
Ченця Федора скинули на землю на конюшому дворі, потім затягли у якусь комору. Він з жахом розплющив очі. Посередині комори жаріло велике вогнище, а над ним зі стелі звисав, розгойдуючись, залізний жажіль[89]. Поряд стояло ковадло із залізними пруттями.
Волосся у Федора заворушилось від здогаду. Він хотів закричати, але горло йому перехопила бугом важка судома. Лише настовбурчились борода й волохаті брови над вибалушеними від безуму очима…
Кара прийшла йому… кара від бога, за те, що приховав скарб від ігумена… що не віддав його Нестору на книгозбірню… Для себе приховав!.. Себешник окаянний!.. Тож і приймай смерть жорстоку… Нею гріх окупиш… Страшною мукою пекельною, мокрице, спокутуй свою зажерність, бо не буде тобі прощення на тому світі… Не буде!..
Федір більше не розплющував очей. Чув, як його торсали за плечі, як тузували в боки, як витанцьовували на животі.
— Не скаже він!.. Бач, затявся! — хриплувато басив чийсь знайомий голос,
— Ска-а-же…
По спині його стали водити розпеченим пруттям. Шкіра зашкварчала…
— Та краще підвісьте його догори ногами! Над вогнем. Хай потроху запікається!
За мить Федір уже висів, зачеплений за ноги на тому довгому жажелі, погойдуючись над вогнем.
— Дайте мені лук! — хрипів біля нього голос Святополчича.
Федір розплющив очі. Перше, що він побачив, — це криві ноги у багряних чадигах. У Святополчича криві ноги, яко у біса! Червоні чадиги з широкими носами здалися йому копитами. Нечиста сила. Його катує нечиста сила…
— Чуєте? Не віддам вам скарбу. Богове добро лишиться богові…
— А-га-га-га! Стріляй! — задрижало в повітрі. І стріла впилася ченцеві в рот…
Важкий, пекучий біль потьмарив остаточно світ… Святополчич так і не дізнався про скарб… Зачаїв у серці ненависть до печерців.
Князь Святополк жахався цій лютості сина. Накоїть біди Мстислав з отими ченцями. Треба відіслати його подалі з Києва… Он на Волині знову князі затівають чвари.
— Піду. Але — дай мені срібла. Мої брати не дадуть мені земель. Тож усе срібло своє віддай мені. А собі ще наживеш! — Широке бородате лице Мстислава із широко розставленими очима побуріло.
Святополк повернувся до Путяти.
— Га? — Обуренню його не було меж: рідний син — хоч і байстрюк, але рідний же!.. — отак нахабно грабує великого князя…
А на другий день до покоїв князя ввалилися великі київські купчини.
Князеві, кажуть, потрібне срібло? У них є срібло для князя. Нехай лиш київський князь зробить невеличку поступку їм — віддасть на всіх київських торгах право на торгівлю сіллю в їхні руки. І ще нехай князь віддасть їм у руки збір соляного податку. А більше нічого не просять вони у нього…
Князь Святополк аж захлинався від радості. Багаті купчини київські дають йому срібло? Та він віддасть їм соляні торги і потяги… Лишень і йому нехай сплачують частку тих прибутків.
Задоволенню князя не було меж. І звідки вони дізналися про його скруту! Певно, тисяцький Путята постарався для нього… Ну й молодець! Доброго порадника послав йому бог…
Не терпілося набити йому свої спорожнілі мішки сріблом. Через кілька тижнів спитав:
— Путято, а як там купці наші? Сплачують мито за сіль?
— Сплачують, князю, і тебе благословляють. Путята говорить правду, та не всю. Навіщо князеві вся правда? Змовчував, що на київських торгах ті купці підняли ціни на сіль так, що скоро простолюдинам не можна було докупитись ані дрібки солі!..
У Києві стало тривожно. На всіх торгах і перехрестях чорний люд відверто хулив бога і тих, хто приніс його на Русь… відверто погрожував погромити садиби можців, а їх самих підвісити на жажелі, як те зробили із бідним ченцем Федором. Бідний христолюбець! Це за них погубили його життя кровопивці, бо той, кажуть, хотів заступитись за людську біду. Натовпи обурених киян хапали кілля з тинів і бродили вулицями міста, шукаючи своїх кривдників…
У Києві глухо назрівав бунт. Хто знає, що принесе він? Може, слідом за князівськими та боярськими дворами підуть димом монастирські садиби?..
Ігумен Феоктист хвилювався. Бунт черні ніколи не приносив добра!
Смиренство… покора… Будь-що треба утишити народ… Чого жадає народ? Солі!.. Дати йому дешевої солі — і буде врятований спокій…
Через кілька днів ченці Печерської обителі Прохор та Єремія вивезли на Бабин торжок п'ятьма повозами запаси монастирської солі. Колись обитель закупила чимало пудів солі у галицьких купців, що час від часу наїжджали сюди великими валками і дешево віддавали її на київських торгах, щоб повернутись назад.
Ченці стали зі своєю сіллю поряд із купецькими крамницями.
Увесь Київ, здавалося, збігся на Бабин торжок.