Вона дуже підкреслювала своє робітниче походження: батько її був робітник, а це тоді було щось на зразок дворянського герба. Але в її побуті не відчула я нічого робітничого. Типова інтелігентка. Звичайно, вона посідала тільки одну кімнату, як усі, але повну різними меблями й параванами. Поза тим вона вважала себе чистосортно пролетарсько ідеологічно витриманою і навіть так заміж вийшла: за якогось високопоставленого члена партії з уряду Північної Осетії, природного осетина.
Звідти вона періодично утікала до Харкова — відпочивати від Осетії, бо там були ще архаїчні звичаї старого індоєвропейського роду. Все село — родина. Приїжджає такий односельчанин у місто і живе місяць, рік, а то й два у свого "брата", а Варвара повинна йому варити, його обпирати, обшивати, ще й обслуговувати за столом, не присідаючи, як він їсть, до столу...
Це в один з її виїздів із Осетії чула я від неї ці історії. Потім вони мені здалися у "Золотому плузі".
10
Поки там десь варилась моя дальша доля (невідомо для мене, де і як), я сиділа в Києві і впадала в усе глибшу депресію. Легко сказати одним невиразним словом "депресія", а тоді я заповнювала свій зошит переживаннями, щоб їх видалювати з себе, але слів завжди не вистачало. Песимізм й придавленість духа мучили мене, налягали все далі більше. Якесь тяжке все більше й більше навалювалось на мене, якісь сни давили мене...
Це в той час (чи рік пізніше?) приїхав Пилипенко і були якісь сходини плужан у одній з кімнат приміщеного в готелі "Континенталь" Дому літератури. Було нас дуже мало, київський "Плуг" тепер уже не збирався, а Пилипенко мабуть намагався оживити діяльність філії. Крім мене й Сайка, Качури, добре ще пам'ятаю Натана Рибака, тоді скромненького початківця. Запобіжливого! Дуже здивувало мене — чого цей суб'єкт приплив до "Плуга"? Справді, чого? Я тоді ще не знала, що це родич Корнійчука (сестра Корнійчукова, Ліда, одружена з Натаном). Якби знала, то тим більше, чому? Корнійчук уже тоді був у ВУСППі, в "Молодняку", — взяв би його туди. Може тому, що потрібен був трамплін і незручно синкові цукроза-водчика з Верхнячки (як говорили в кулуарах про Н. Рибака) відразу лізти в комсомольсько-вуспівський "бомонд". В усякому разі, і цей також ніде в біографіях не признається, що був членом "Плуга". А я ж його бачила власними очима!
На тому зібранні я наважилась прочитати оповідання, що набігло в мене під цей тріп. Героїнею оповідання була літня селянка, а я в ній бачила тітку Тодоську. Вона все життя тяжко працювала, до пізньої осени ходила боса, бо на чоботи важко стягнутися, а їй сказали, що вона куркулька. З облігаціями до неї чіплялися і довели до такої розпуки, що вона втопилася у криниці. (Це мені розповідали в Жашкові, про одного чоловіка.) І от навіть Пилипенко це оповідання засудив і сказав, щоб я його просто порвала. А я не розуміла, чому. Це ж про трудящу людину, про сваволю на селі активістів, про перекручення справедливих директив партії в обороні трудящих.
Як переварити конфронтацію живої дійсности з вимогами до літературного твору? В газетах пишеться одне, а в дійсності діється зовсім інше, і правдивий показ вважається політичною неписьменністю автора, еге, ще й перекрученням дійсности.
Ніколи не було в мене "широкого кола знайомства", добре, як є одна, а від сили дві людини. З ким же я тоді зустрічалась? З Агатою, переповненою біологічною енергією і радістю буття. На мої мимовільні признавання про яму в собі, апатію, неохоту жити, порожнечу і інші прояви депресії Гася мала один рецепт: "Тобі треба заміж!" Про який там заміж може бути мова, коли я горю бажанням утвердитися в праці над словом, а вона вислизає з-під ніг? Оповідання під перо не йшли, бо збили мене з пантелику, я вже знала, що все моє "не підходить", а рецепти "ідеологічно витриманого твору" не підходили моєму відчуттю творчости. А з другого боку, ті, чиєю думкою я дорожила, з погордою ставились до плужан. Робота над словом це не тільки "друкуватися", але й переклади, а їх мені теж не давали, на те було багато інших, ближчих до Держвидаву... То такий Гасин рецепт викликав тільки моє розчарування в ній, вимальовувався мені образ її, як ситої самозакоханої поверховости, без глибшого чогось за душею. Це "заміж" я вже багато разів чула від інших, але щоб і Гася?..
Я сама не тямила, що зо мною діється. То приписувала своїм літературним неуспіхам, то всю вину клала на свою власну вдачу, на розвиток тієї туги, що з нею й вродилася. То думала, що це — покалічення душі, спричинене травмою від мого фальшивого іновського комнезамства...
* * *
А тим часом десь "там" уже давно "зварилося", я тільки не знала. У газеті Пролетарська правда за 9-е січня 1929 року прочитала я, що на листопадовому пленумі, на 14-ій окружній партійній конференції генеральний секретар цека КП(б)У, С. Косіор, промовляючи про справи культурного будівництва та про "обличчя буржуазного українського націоналізму" навів такі "прояви цього обличчя", як С. Єфремов, Д. Донцов, Г. Косинка, а закінчив мною. Ось уривок із розділу, присвячений моїй комашиній особі. (Спочатку Косіор похвалив кадри письменників справжнього революційного покоління, а далі взявся за мене):
Аля я не можу не сказати, що серед наших письменницьких кадрів є певні нездорові настрої. Наприклад, аполітизм: мовляв, письменник це є сторонній спостерігач, — що бачить, те й записує. Чи треба повторювати на партконференції, що на літературі, так само, як і в інших ділянках ідеологічної надбудови, відбивається і не може не відбиватися та клясова боротьба, що відбувається в країні? Все це складніше, ніж у галузі одвертої політичної боротьби. Тут допускати спрощення шкідливо. Але й художня література є продукт окремих кляс і клясових прошарувань і служить певним клясовим інтересам. Не розуміти цього — значить робити серйозну помилку, що веде до помилок у творчості навіть деяких письменників, які називають себе робітничими й селянськими і намагаються вірно служити справі соціялізму. Нещодавно в одному журналі я прочитав твір одної української письменниці. Збудовано твір у формі листа до товаришки й у ньому розповідається, як сама письменниця сидить коло Ненаситця і думає, що скоро буде готовий Дніпрельстан і вода заллє цю місцевість... І сум обгортає її, коли вона думає про життя селянське. Кінчає письменниця свій твір такими словами:
"Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладан-ням, прокльонами..."
Ось як уявляє собі ця письменниця нашу революцію на 11-му році радянської влади.
Ми повинні утворити для молодих письменницьких кадрів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно виправляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал Критика, завдання якого до цього сходить. Але ми, на жаль, не маємо ще такого кадру критиків-партійців, які присвятили б себе літературі, стежили б за культурним і політичним розвитком письменника, скеровували б його роботу, говорили про хиби й виховували його в нашому духові. Тут у нас велика прогалина. Зокрема наші письменники-комуністи повинні ближче підійти до журналу, щоб краще й виразніше виконувати свої обов'язки членів партії в галузі літературної роботи. Треба підкреслити також дуже малу роботу наших великих газет у галузі літературно-критичній. Ми самі повинні допомогти новим кадрам пролетарських і селянських письменників викорінювати хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, виробляти виразні політичні погляди. Ми мало допомагаємо нашим письменникам щодо їхнього зв'язку з організованою робітничою клясою. Тут слово належить профспілкам. Ми повинні об'єднати ці письменницькі кадри навколо завдань будівництва нашої української радянської культури.
Все це напевно написав Косіорові якийнебудь Кіллероґ, з відділу агітації й пропаганди, в дійсності Ґорєлік, прізвище перевернене. Або може й сам А. Хвиля. А я весь цей розділ навожу тому, що він тепер грає "композиційну ролю" у моїй розповіді. Про Косіорове "хрещення" будуть ще не раз згадувати мої критики і доброчинці. Я ж про нього два місяці не знала, аж хтось підсунув мені під ніс це число Пролетарської правди.
Я його сприйняла так, як там написано: до мене зовсім інший підхід, ніж до "українських буржуазних націоналістів", надіються, що "ще з мене будуть люди"... як допоможуть та як я перестану бути аполітичною та наберуся пролетарської ідеології, викорінивши в собі хибні настрої.
Я це приймала. Не маю політичної виробленосте, пролетарського світогляду — але щиро хочу мати. Я ж і нариси ті писала тому, що була перейнята будівництвом нового, тими людьми, які крізь нестатки й безладдя хочуть творити нове, такі як Бабенко, Ананко... Я тільки не знаю, чому не можна казати чистої правди про нелегку путь первісних комун, про село, чому гріх у цьому: "що бачила, те писала". Критикують, а я не знаю, за що. Нічого я не викривляла. Життя таке є.
Прочитавши Косіорову научку (батьківську, як мені здавалося), я вирішила, що треба йти за вказівками партії і добувати пролетарську ідеологію та політичну виробленість. Він навіть сказав, де: у ближчому зв'язку з організованою робітничою клясою. Як же цей зв'язок здійснити?
То це ясніше ясного. Піду на завод працювати.
Стаття Пилипенка "В чім помилка Д. Гуменної", (що прийшла пізніше, підсумовувала всю цю дискусію навколо "Листів із степової України" і захистила мене) також вела на цю стежку "перетягування шин", як казав Бабенко із степової України.
11
МК письменників містився тоді в готелі "Континенталь", там же й редакція журналу Життя і революція, а в цілому називалось — Дім літератури. Редакція журналу була десь у глибині кімнат, а стіл секретаря Місцевкому був у першій кімнаті напрйході. Ото там і юрмилися письменники, що приходили в своїх справах, а вірніше, — без справ. Побачитися, порозмовляти, послухати, може які новини. Належали сюди різні: українські письменники всіх напрямків, жидівські письменники, російські, перекладачі.
Технічним секретарем була Наталя Ходкевич, (дочка Рома-нович-Ткаченко).