другі, чортові душі, шиються поза кутками та й шовкові сукні з шевійотовими костюмами мають.
Тоді тільки й лунають по комуні летючі фрази.
— Бо як я не можу терпіти неправди! За те мене й не люблять.
— Я б із цим не щиталася... Ну, як робить, то всім робить!
— Як ледачком спить, то чого це я буду? .. З мене хватить! ...
— — Хіба мені найбільше треба?
Дуб'яга, звичайно, робив так, що найязикатіших, тих, що заїлися, розставляв у різні кінці, і сварка між ними дотлівала сама собою.
З недавнього часу почали вливатися нові члени, які ще не перекипіли в спільному казані, й колотнеча пішла, головним чином, між "старими" й "новими". "Нові" спочатку робили, але потім досить було котрій "старій" присісти на хвилину, як сідали й "нові".
— Чого це ви посідали? А ви чого?
— Ми старецькі!
І вже починалося.
— А день однаково нам пишуть? А ви по дві години висиджуєтеся на курорті!
— А ви вчора прийшли на готовеньке, та й хочете правувати? Тут ми робили!
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — на голос заводила Самсониха. — Коли б до кінця року, та й вийду! Буду на рушничку, а знатиму, що своє.
— О, це друга Бирочка! Та вже разів з п'ять то виходила, то входила! — починали сміятися "старецькі".
— Тепер своїтися нема чого! Нам уже ось три роки кажуть, що свого нема.
— А чого ж ви своїтеся?
В Самсонихи було сім п'ятниць на тиждень. За яку годину вона вже пританцьовувала й приспівувала до жита:
— Будемо тебе жати, щоб ти тут не стояло, та щоб люди з комуни не сміялися . . .
— Хіба вже таки й сміються? — заводив хтось із Сам-сонихою розмову.
— Атож! Кажуть: "3 комуни ніхто дівки заміж не візьме..."
— То ви ще й заміж збираєтеся? Самсониха цього запитання не чує.
— А ще кажуть: "В комуні дивляться, чи жінка хреститься ..."
— То хіба ви ще хреститеся? В вас же в хаті й образа вже нема!
— Е, для мене там у кутку за шафою є один... А ще кажуть: "В неділю робити треба ..."
— Бо таки треба!
— Ну, то коли б до кінця року, вийду з комуни! — вирішує Сомсониха. — Оце приїде кущовий агроном, то я йому скажу: "Виділіть назад мою пайку, піду з колективу, тут Ще гірше, ніж удома".
— А діда свого заберете з собою?
— Дід хай як знає ...
В цей час підходить Кольобашка-"Совєцька власть" з обрізом. Він тепер, відколи тут оперує Дука, все ходить з обрізом.
— Боже поможи! — каже Кольобашка.
Комунарки обзиваються:
— Казали боги, щоб і ви помогли!
— Боїшся Дуки? — питаються в Кольобашки.
— Хібсі комсомолець може боятися?
— А чого ж ти з обрізом? Ми ж без зброї ...
— Але гарне жито! — переводить Кольобашка на інше.
— Я бачу, в колективі таки краще родить!
— Бо то чорт завідує, а не Бог, — відказує Самсониха.
— Еге?
— То ходив чоловік до проса. Раз • і другий — погано росте! Махнув рукою чоловік і каже: "Хай тобі чорт!" Коли прийшов третій раз, — по груди просо! Ото ж і тут так: чорт комунарським владає, бо комуна в Бога не вірує...
— Та й нащо такому Богові вірити, як він не помагає? — запитався Кольобашка.
Самсониха сплюнула.
— Коли б швидше до кінця року. Піду від вас!
— Не хапайтеся так, бабо, буде вам добре! — каже Кольобашка.
— Еге, добре! Таких старих робити посилають.
— Бо робите, то й посилають. А ви одговоріться...
— Чиста панщина! Як не заробиш, то не буде! Он бач,
— яке в бур'яні просо. Як же його, так і покинуть?
— А певно, треба виполоти!
— Твоя правда, зятю! (В неї всі молоді — зяті.) — На всю імперію нема такого бур'яну. Геть до шпенту його!
І Самсониха вже знову пританцьовує, зо всіма співає.
— Зараз продаю хату на селі. Буду на сіні спати, на дворі, — а на село не хочу вже.
— Однаково, через три роки всі в колективі будуть. Все ясно.
Через хвилину Самсониха обдумується.
— Але корову я їм не віддам!
— Чом? Треба все усуспільнити!
— Я не впротів комуни, — нерішучо каже Самсониха. — Але... ще покалічать тут мою корову.
— Цього вам ніхто не дозволить, — завважує Кольобашка. — Корову ...
— О! Та й це я тут у вас уже заробила, що ще й корову віддай? Оце, що за цілий день хліба посолю та кварту води вип'ю... То за своє добро та й отаке-о терпіти?
14Самсониха завела:
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ж ти мене завів?
Буду на рушничку, — й краще мені буде, ніж тут. Нам же наче ще й добренько було: дев'ять кіп жита, дві копі вівса, — й для нас хватило б!
Дивлючись на неї, друга й собі:
— Позабираю дітей, та й піду десь попід тинами. Як тут так в'їдають ...
— То чого на зборах мовчите? — питає Кольобашка. — Тут у полі, десь по закутках говорите, а на зборах сидите, як у рот води понабирали.
— Та там як почнеш говорити, то тебе вкриють з усіх боків, що й не писнеш!
Ще добре, що Самсониха всіх розважала, а то як заколотиться сварка, то й не розбереш, хто винен.
V.
І от така колотнеча, що нікого не помилувала, зчинилася й тепер. Не встигла вона розрядитися, як лихий екскурсію підніс, як комусь стукнуло в голову урядити урочисте прийняття дорогим1 гостям, щоб вони довго пам'ятали та розповсюджували ідею комуни.
Все було спочатку дуже гарно. Делегатки казали, що аж тепер вони з темних стали видющими, другі ж казали, що аж допіру їм розвиднилося. Але попросила слова Явдошка Дуб'яга, дружина голови комуни.
— Оце, жіночки, хто хоче швидше смерти, то йдіть у комуну. Як я вже тут набідувалася, як я вже тут нагорювалася, то й сказати не можна. А щодня чую, що я така та сяка, що нічого не роблю та насправляла собі шовків із ше-війотами. Ще коли я справила собі той костюм за мамині гроші, вже й зносила, а й досі мені випоминають, та очі колють ... А що я ніколи ні свята, ні неділі не знаю, то ніхто цього не бачить ...
— Замовч! —• крикнув Яків Дуб'яга, що влетів у цю мить до залі, почувши вже нюхом щось небезпечне.
Явдошка через голови всіх, що були в залі, дала йому Дулю.
— Не буду мовчати, хай люди знають! Ніколи не плакала, аж тут сльозами вмиєшся не раз... Я ж ні свята, ні неділі не знаю коло тих свиней, а мені очі випікають, що я в холодочку сиджу, нічого не роблю, що я. в поле не ходжу ...
— А певно, — озвалася збоку стара комунарка. — Хіба ж Явдошці не жаль? .. Ми будували, а тут поприходили на наше, та й тобі вказують. Наробили!..
— Як так, то й я скажу! — встала й собі Ялина. — Тут як не вмішається власть, то нічого не вийде. То тільки здається, що тут усі рівні, а як придивитися, то кругом неправда. Старші, "фундатори", цуплять, де можна, живуть на широку ногу, а ми працюємо, як безправні батраки, за наші штрахи дівок наймають. Ось вони для блізіру прийдуть у їдальню, лизнуть щось а вдомд в них день і ніч примуси шумлять... І тільки пташиного молока немає. Та й дивуються, чого за три дні кабана з'їли...
Від несподіванки, що Ялина заговорила, Дуб'яга стерявся. А вона рубала:
— Якби я була вдома, то й заміж би по-людському вийшла. А в комуні мені й весілля не справили. Голова каже: "Не можна! Хто хоче, хай за свої гроші справляє!" То самі посудіть: це я рік проробила та й на те, щоб напоїти один день комуну? Пішла до загсу в сільраду, а сидів Захарко-секретар:
"Ти справді хоч за нього заміж?" "Хочу!"
"А як там у вас у комуні свині, ще не виздихали?" Цвиркнув убік, ми з Тимошем розписалися, — та й оце таке було весілля моє. А собі вони не...
— А, щоб ця комуна йому згоріла! Нема краще, як своя хата! — заломила руки Явдошка. — Та й це я перед кожним повинна виправдуватися за спідницю?
Ці слова спугнули цілий рій реплік.
— А чому в нас нема?
— Я ось третій рік у комуні, та й досі нічогісінько не справила!
— А я хустиночку одну справила, — за батькові гроші.
— То за харчі вивернуть, то за чоботи, то за дітей ... Хто має діти, а хто й ні... То зимою нема чого робити...
— Після всіх розрахунків мені припало вісімдесят дев'ять карбованців та й одержала я раптом шість. Що я за них куплю?
— А як другий за шість років обдерся. Просила п'ятдесят карбованців, так Яків, голова; "Нащо тобі п'ятдесят карбованців? Хату ставити?" А як Федькові, то побіг у Дри-жиполе, справив костюм сам, нікого не питався.
— А що ж, голого пошлють учитися, чи як? — ввернула Федькова мати.
— Тут так: хто менше совісти має, той пользуеться...
— Тут дітей погано мати. "А я на твої діти роблю?" — тільки й чуєш.
— Це коли б я не в комуні, то підступили б ви до мене, щоб я теля продала. А так може ще й доведеться корову за безцінок віддати.
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів?"— заголосила на всю їдальню Самсониха. — Буду на рушничку, та краще мені буде, ніж тут. Я, як була молодою, то не слабувала так, як вони. А це сюд-туд, та й на курон! Хіба ж мисленно? "Я слаба!" Нездужає хліба їсти! "В мене нежить?" За паляницями хліб не влежить! Ото, щоб витягнути її ломакою!
Говорили вже всі, хто ще хотів, і ніхто вже нічого не чув.
— А їйбо, зараз усіх порозганяю! — мінився й біснувався Дуб'яга.
Але його ніхто не чув.
— Ти вперед свою жінку виведи! — казали йому.
Ні голова, ні представник райпарку, що приїхав із екскурсією, не були підготовані до такого випадку.
І хтозна, в що могло б вилитися це, коли б не прийшов Кармаліта. Він кілька хвилин стояв мовчки, орієнтуючись, що тут за ґвалт. Потім пройшов наперед і, не знаючи початку колотнечі, але вгадуючи мотиви, покрив своїм голосом цей галас.
— Тут ви всі кричите, дайте ще й я крикну!
Всі затихли, тільки в тиші ще пролунало запізніле Явдо-щине:
— Ніколи не плакала, аж тут! Чого нас назганяли сюди? От, найнялися на цілий вік!
— Як із таким криком та сльозами, — сердито почав Кармаліта, — то краще було не йти до комуни зовсім. Здається, ніхто вас сюди силою не тягнув, хто хоче, може й узавтра піти. Але чого це з мухи слона робити? То ви не могли на раді сказати, — "В мене нема вдяганки, взуття..."?
— Та кому ж ти будеш казати? Як уся рада така! Раді пишуть першу категорію, а Настя — член ради. Хіба однаково робить? що й ми? А запитай її, що вона знає? Вона оно знає на курорти та на екскурсії їздити ... Катаються на наших трудах ...
— Казали, казали свинарника відгородити від коровар-ника — Настя й вухом не повела на раді. Ми казали, — рада зосталася глуха ...
— То ви тепер дуже розумні поприходили, — знову звереснула Явдошка. — А от комуна голодна сиділа, де ви тоді були? Як ми сиділи голі й босі — ви нам давали? Самі паляниці їли!
Колотнеча починалася знов.
Та Кармаліту важко було збити з пантелику. Ві