Чутки, невідомо ким і як народжувані у столицях, докочувались і в такі міста, як заштатна Полтава — їх привозили негоціанти, військові, мандрівники, і, багато разів переказані, вони обростали новими подробицями, і важко було відрізнити тоді, де правда, а де вигадка.
Минулого літа у Полтаві бачили вогненну комету і тепер, при всякій нагоді і без неї, згадували про чудо; полтавський обиватель переказував слова вченого аптекаря Тисаревського, що, як відомо, вчився колись у німецькому місті Лейпцігу і знав п'ять чи то сім іноземних мов. Аптекар сказав комусь, що коли комета з хвостом, а хвіст той вогненний, та ще торкнувся землі, то неодмінно бути якійсь новій біді, можливо, навіть, не приведи господь, війні.
"Правдиві слова", — твердили на гостиному дворі, у м ясних лавках, в ковальському ряду і навіть в домах віце-губернатора і поштмейстера. Чутки розповзались по місту, як пошесть. Вірно поки що було одне: тільки-но уклали мир з якимось антихристом по імені Буонапарте, як почалась Південна кампанія і вже кілька літ не припиняється. Задунайська армія взяла нарешті клятий Ізмаїл, а миру все одно нема, не бажає турецький султан укладати його, тягне, басурман, надіється, подейкують, захопити Молдавію, Крим, а до того ще й Грузію приєднати. Ось чого захотіла Порта! Не бачити, проте, їй цього, як своїх вчасних ушей. Туди, до самого султана, начебто повинен їхати сам Михайло Кутузов, той самий, що не раз з турками воював, і не без успіху, бив їх, аж пір'я летіло. Вже він з ними потрактує, хитрий до біса старий лис. А якщо не зуміє? Знову згадувалась комета з вогненним хвостом і слова вченого аптекаря.
Від розмов про війну переходили до своїх місцевих справ і турбот.
В гімназії недавно таке сталось, що й не кажіть. Могло закінчитися скандалом на всю губернію, та втрутився сам директор училищ пан Огнєв, і все загасив, не дав виплеснутись скандалові за поріг. І все ж чутки розповзались по місту, баламутили уяву обивателя.
Виявляється, новий доглядач пансіону, тобто капітан Котляревський, той самий, що поблизу собору Успенського з матір'ю проживає, заборонив посилати вихованців на домашні роботи до панів вчителів. Там таке було...
Цими днями сам пан Квятковський залишився, можна сказати, з великим носом. Вихованці, на його вимогу, прийшли до нього додому і взялися до роботи: одні рубали дрова, інші місили глину, щоб підмазати сараєць для свині, ще кілька хлопчаків на городі копали картоплю; але тут дізнався про це доглядач і наказав негайно повернути дітей в пансіон. Зрозуміло, вихованці роботу покинули, а пан учитель у страшному гніві прибіг до капітана з погрозами: він, латиніст тобто, пожаліється директору гімназії. — хіба ж дозволено так ставитись до учителя? Гімназисти до цього ж часу працювали у викладачів, допомагали їм по дому і нічого з ними не траплялось. А тут такий афронт. Ні, він цього не залишить!
Доглядач спокійно вислухав розгніваного наставника і, коли той вгомонився трохи, чемно відповів: подібне знущання над дітьми більше ніколи не повториться, у всякому випадку, поки він у пансіоні. Та невже не совісно учителеві відривати учнів від занять для особистих потреб? Потрібно сарай мазати? Дрова колоти? Запросіть когось із тих, хто в гостиному ряду, або на Сампсоніївській площі дожидається роботи. Інша справа, коли б ви хворіли або зістарілись, добродію, — тоді я перший вважав би обов'язком допомогти вам і дітей повів би з собою, але ж ви, милостивий пане, ще при добрячому здоров’ї і, звичайно, старим себе не вважаєте. Отже, прошу вибачення, але більше на вихованців, так би мовити, дарову робочу силу, не розраховуйте. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра...
Пан наставник пішов, вхопивши, як кажуть, добрячого облизня. Візит його до Огнєва — а він таки звертався до нього — закінчився теж нічим. Що міг змінити директор? Наказати доглядачеві, щоб посилав учнів до учителів на домашні роботи? Ні, цього Огнєв не міг зробити, і, врешті, вийшло, що доглядач поступив правильно, хоч, можливо, різкувато і несподівано...
А чи чули, що ще вчинив наш капітан? Не чули? Так ви, мосьпане, нічогенько не знаєте, а в Полтаві живете. Чудасія! Розповідають: як тільки псується погода — сніг випаде глибокий чи задощить осінню, — вихованців у класи не пускають, особливо тих, у кого взуття слабувате. Пропустять уроки, зате здорові. Щоправда, зі всіма залишеними в пансіоні доглядач працює сам, уроки готує, і, кажуть, діти з великою охотою виконують усе, що належить, не гірше, ніж у класах, навіть більш старанно. Якесь слово знає доглядач, діти його розуміють, можна сказати, з півслова. Он воно як. Так що вчення не страждає. Правда, класи в дні негоди порожні. Огнєву довелось згодитися і з цим, а потім найняти шевців та кравців, щоб привели в належний вигляд одяг та взуття вихованців, і роботу цю, звичайно, відшкодувати належним чином.
Тепер зрозуміло, чому в гімназію повертаються всі ті, хто торік і позаторік втекли. Причому всі до єдиного уклінно просяться поселити їх у пансіоні. Ось що значить добра слава! Вона швидко між люди розходиться, як той вітер, летить шляхами полтавськими, далеких куточків сягає.
Нині перестали годувати вихованців "березовою. кашею", хоч не можна сказати, що зовсім відмовились від екзекуцій, проте, різка вже не в моді.
Щодо різок думки полтавчан розділились. Одні твердили, що не можна бути завжди добренькими, інколи і різкою полякати не гріх, тоді юне створіння і м'якшим, і покірнішим стає, частіше поклони б'є перед образом божим. Але проти цього рішуче і одностайно повстала друга половина полтавців, хоч і не така численна, як перша. Лоза озлоблює, робить людину безвольною, лякливою, тому вірно робить доглядач — спасибі йому! — що повстав проти неї. Як тільки на це подивляться пани наставники, особливо ретиві захисники тілесних кар? Одначе, чути, доглядач людина тверда, не відступиться, коли не так — до правителя дійде, до попечителя звернеться, а свого доб'ється. Надто вже глибоко вкорінилися у нас дикі розправи над беззахисними дітьми, і якщо мовчати, то хто зна, до чого дійдем...
Сколихнула місто і зовсім свіжа новина. Напередодні приїхав із Санкт-Петербурга правитель краю; не встигли ще відмити карети від дорожньої пилюки і багна, як того ж дня стало відомо, з чим він приїхав. Михайло Амбросимов у тісному колі друзів, серед яких був і Котляревський, розповів, що нарешті дочекались: князь привіз "височайше" затверджений указ про будівництво в Полтаві гімназії і театру.
Цього чекали, про це говорили давно і надіялись, що рано чи пізно, а в Полтаві справжнє приміщення гімназії буде, нарешті переведуть її з будинку, який готувався для міського трактиру. Про театр теж подейкували, правда, непевно, обережно, більше в колі товаришів губернського зодчого, який, як було відомо, уже кілька літ носився з прожектами, як він висловлювався, палацу прекрасної Мельпомени. Не вірилось, що це коли-небудь станеться. І раптом сталось: правитель краю привіз дозвіл на будівництво того і другого. Але знов-таки заковика: грошей на здійснення Амбросимових прожектів не відпущено, знаходьте, мовляв, на місці. Добре, однак, і те, що дозвіл вже є, отже, не сьогодні, то завтра, не в цьому році, то в наступному неодмінно, а гімназія буде. Амбросимов, зазирнувши якось "на вогник" до Котляревського, хвалився, що тепер-то він "не злізе з князя", а гроші добуде, і має тверду надію, що й театр у Полтаві теж буде, можливо, навіть раніше, ніж гімназія, яка має поки що своє, хоч і пристосоване, приміщення.
Полтава жила життям глухого провінційного міста. Обиватель вів розмови про ще не згаслу військову кампанію на півдні, про хвостату комету, яка — кажуть старі люди — передрікає нову війну, про гімназію і будинок виховання, сиріч, пансіон, про розкішне весілля молодшого сина графа Ламберта і про вихованку купецької вдови, пані Дерябиної... Докійка — так звали годованку купчихи — пішла з двору і дві доби її не могли знайти. Випадком молоді рибалки на Ворсклі помітили у березі білу сукню, а відтак і дівчину. Переказували, як Дерябиха, причепившись до дівчини за якусь мізерію, власноручно мордувала її, причому привселюдно, при всіх челядниках у людській, шмагала навідмаш батогом, а коли та, знесилена, впала на долівку, то й топтала своїми червоними чобітьми, тикала ними в обличчя. Дівча не знесло наруги і наклало на себе руки... Поговорила, погудила міщанська Полтава Дерябиху і за якийсь тиждень стихла, обивателя хвилювали вже інші справи і найбільше — ціни на базарі, насамперед, на м'ясо.
М'ясницький цех кілька разів домагався підняти ціни, навіть посилав депутацію до князя, правитель вислухав і відповів: "Коли вам, добродії, не вигідно торгувати в Полтаві, то шукайте собі інше місце". І м'ясо лишилось у тій же ціні — по восьми копійок за фунт. Зате ціна на сіль підскочила, і ніхто тут нічим не міг допомогти: солі в місті не вистачало, підвіз її гальмувався, чекали тепер чумаків, що пішли за сіллю у далекий Крим; проїжджі з Єлисаветграда нібито бачили велику соляну валку десь по той бік Кременчука. Назустріч їй відправились швидкі підводи. А солі поки що не було, і ціни на неї росли.
В багатьох домах, купецьких і міщанських, збирались вечорами, щоб скласти партію у карти; дівиці ворожили на суджених, кидаючи в воду кільця та сережки; по місту на різдво водили ряжених, співали пісні, щедрівки, засівали на Новий рік.
В інші дні Полтава жила тихо і розмірене. Ранками і в передвечірні години дзвонили в приходських церквах. Старанно молились полтавські обивателі, просили у все-вишнього вигідної торгівлі, в домашніх справах — спокою та добра, щоб дім обійшла чорна хвороба, не впало на кого-небудь з дітей лихе око.
17
Минув ще один навчальний рік. Пробіг, як один день. Доглядачеві пансіону ніколи було, як іншим обивателям, нудьгувати, рахуючи години і хвилини від заутрені до обідні; суцільним потоком летіли дні і тижні, безперервним ланцюгом хвилювань і маленьких, але все ж таки приємних перемог, нежданих радостей і гіркот, щовечірніх чергувань у пансіоні і таємної, але невпинної боротьби за душі вихованців.
А рік був нелегким. Важко довелось усім, а йому, що не мав спеціальної освіти і необхідних навичок, доставалося вдвічі більше; при деяких обставинах покладався на власний розсуд, надіявся на рятівне почуття такту і доцільності.
На словах все здавалось простим і легким, а насправді — так стомлювався, вимучений до кінця, що ладен був все кинути, залишити все, як є, і піти, втекти куди очі дивляться.
Траплялось, не міг дочекатись часу, коли вихованці відійдуть до сну.