Було багато веселої метушні, жартів, пісень.
Саша Нестеренко, якому не пощастило сісти поруч з Марійкою ще в автобусі, зараз набрався сміливості, підійшов і сів за її спиною так близько, що Марійка чула його дихання, коли він старанно виводив:
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів...
— Тобі що,— спитала Марійка,— незручно біля Олега Денисовича?
— Не зовсім. Біля тебе зручніше.
— А може, біля мене місце вже зайняте? — І в голосі її несподівано для неї самої прозвучало неприховане лукавство.
Саша враз розгубився:
— Пробач, я ж не знав...
Він хотів піти, та Марійка притримала його за руку:
— Та почекай! От скільки ми з тобою вчилися в одному класі, а якось не доводилось нам поговорити разом.
— Не було спільних інтересів,— зітхнув Нестеренко.— Ти ж в астрономи націлялась, а я, як вирішив, що піду по медичній лінії, так і до кінця десятирічки...
— Ну, спільні інтереси в нас були,— сказала Марійка,— а тільки...
— Тільки ти не звертала на мене належної уваги...
Марійка знову засміялась:
— Належної уваги! Ось як! До речі, які ти "сторонні" книжки читав під час уроків?
— Я ж не тільки під час уроків. Я завжди читаю, книги брав аж у двох бібліотеках. Остання, яку я прочитав,— "Обрыв" Гончарова. Це вже вдруге. З медицини теж читаю, "Хірургію", наприклад. Страшна книжка, і така, знаєш... Як це сказати?
— Феноменальна?
— От, от,— зрадів Саша, не помічаючи Марійчиної іронії.— Тягне до себе. А ти яку останню книжку прочитала?
Юля Жукова підкинула у вогнище хмизу. Полум’я на хвилину притихло, вдарило густим димом, крізь нього пробивались золоті гадючки, і враз загоготало, рвонулося вгору, вибухнуло іскрами. Хмиз затріскотів, вогонь раз у раз мінявся — він то вигравав червоними, немов зловісними язиками, то враз ставав ясно-жовтим, то вихрився синіми кучерями.
Освітлена миготливим полум’ям, на березі стала Варя Лукашевич. Далеко над заснулою рікою обізвався її голос:
Віють вітри, віють буйні.
Аж дерева гнуться...
Здавалось, що це співає сама засмучена Наталка Полтавка, яка прийшла з відрами до криниці...
Вже давно густий присмерк обняв і річку, і берег. Давно вже темрява блукала під крислатими дубами. Тільки іноді під крутим берегом цмокала сонна риба або, може, сом, нічний мандрівник, виплив з ями на полювання. Здалека, з сусіднього колгоспу, долітали звуки радіо. Присмерк і відстань робили їх м’якими й ніжними. Наче розбуджена піснею Варі, на протилежному березі обізвалась якась пташка і затихла.
Всі кілька хвилин мовчали під враженням пісні.
Юрій Юрійович сів перед вогнищем навпочіпки і почав ворушити в ньому дрючком. Високо полетіли іскри.
— Отже...— промовив він.— Так на чому ми зупинились? Таким чином, у нас сьогодні останній вечір. Останній вечір...— Голос у нього здригнувся.— У вас, юні друзі, скінчився важливий етап у житті. Скінчились шкільні роки, а разом з ними й ваше дитинство. Йшла людина на гору, десять років ішла. Вийшла на вершину, зупинилась і ахнула: який простір навкруги, які краєвиди, які вабливі дороги!
Тим часом частина молоді розійшлася хто куди. Степан Якович привіз вудку і зібрався кудись під ліс порибалити.
— Та що ви надумали? — зупинив його Олег Денисович.— Я хоч і не рибалка, а знаю, що вночі риба не клює. Треба ж їй і поспати.
— А сом? — чомусь урочисто промовив Степан Якович.— Про сома забули? Сом — нічний богатир! А вони тут, у Дінці, є, є... Я й шматочок м’яса захопив...
Хлопці й дівчата блукали над рікою, хтось пішов на Козачу гору.
— Ходімо й ми на Козачу! — запропонувала Юля.
Віктор, якому хотілось побути з Юлею вдвох, охоче згодився. За чверть години вони вже стояли, взявшись за руки, на вершині гори, по коліна в густій траві.
Далеко внизу Віктор і Юля побачили своє вогнище. Воно здавалось у темряві яскравою свічкою. На його тлі рухались чорні постаті.
— То як же, Вітю,— спитала Юля,— ти вирішив остаточно?
— Остаточно. Ти не гнівайся, Юленько. Я вже був у відділі кадрів. Тиждень ще погуляю, відпочину, а тоді — на завод.
— Ну, а я через два дні — в Каховку.
Юля повернулась до Віктора.
— Я тобі хочу сказати, Вітю, коли б ти вирішив інакше... ну коли б ти відмовився від своєї мрії, від заводу, я б перестала тебе поважати.
— Хоча б це було й заради тебе?
— Хоча б і заради мене. Вітюсь, нічого не зміниться? Правда? Я вчитимусь в університеті, ти працюватимеш на заводі. В одному ж місті.
— Я поступлю на заочний, Юлю.
Вони посідали на траву.
— Ось і минуло десять років,— сказала Юля.— Я пам’ятаю, як поступала в перший клас. Це було в Казахстані. Є така станція Бертис, два кілометри від Балхаша. Я хочу, щоб ти уявив, Вітюсь: степ, якому немає краю, вдалині де-не-де кам’янисті сопки, голі-голісінькі, в кущиках пожовклого полиню. І раптом серед цього рудого простору — блакитне озеро, по ньому пливе пароплав. Я б зараз охоче поїхала туди ще раз. А тоді... Розумієш — сорок другий рік, тато працював у залізничному депо, і депо евакуювали на Карагандинську залізницю, в Бертис. Поселок серед степу, а поруч — казахський аул. Я ходила з мамою вимінювати в казахів на чай пшеницю. Нам давали на пайок такий пресований чай у плитках. У мене була подружка Ажар, казашка. Ти не слухаєш? Це тобі не цікаво? А мені зараз приємно згадати.
— Слухаю, слухаю, Юлю. Розповідай, мені все цікаво. Я уявляю тебе дівчинкою...
Зовсім недалеко прозвучав сміх і почулись голоси. Потім хтось злякано гукнув:
— Ой, хто тут?
Юля впізнала Марійчин голос. Марійка була з Нестеренком, а з ними Варя Лукашевич і Вова.
— О великий аллах! — вигукнув Вова.— Куди ми потрапили? П’ятеро медалістів і між ними єдиний я, грішний і безмедальний!
— Нічого, Вовочко,— втішила Юля,— медаль розвинула б у тебе пиху, а так ти, скромний живописець, намалюєш за літо хорошу картину, ну, приміром, "Вручення медалей моїм товаришам".
— Ой Юліє, ти така жорстока! — сказав Вова. Він підійшов до самого краю і, піднявши руку, з пафосом продекламував:
...Один на вершині стою я...
— Що ти робиш! — гукнула Варя і злякано відтягла його від урвища.— Кісток не збереш!
Ніч була темна й задушлива. Ні зірок, ні місяця. Десь за лісом зрідка і ліниво моргала блискавиця. Було вже далеко за північ. Здавалося, що темрява стає густою і волохатою, як вовна. Навіть далека блискавка востаннє моргнула і зникла. Внизу тільки вгадувалась неясна смуга — там звивалась ріка.
Вогнище на березі почало пригасати. Воно ще світилось, як велетенське око, та вже не було в ньому ні буйства, ні сили.
І в ту мить, коли темрява й тиша з’єднались, здається, в одну глуху й моторошну стіну, Варя знову заспівала пісню. Спочатку тихо, півголосом, а далі все голосніше. Всі почали підспівувати.
Біля вогнища, мабуть, почули спів. Звідти долинуло: "Га-га-га-а!"
Віктор склав рупором долоні, щосили гукнув:
— А-го-ов!
У відповідь війнув розбуджений вітрець, зашелестіла трава, зашуміли спросоння дуби, і вогнище на березі розжеврілось, спалахнуло і знову шугонуло вгору. Золоті іскри роєм полетіли в темне нічне небо.
...Низько над обрієм, немов прорвавшись крізь пелену хмар, блиснула яскрава зірка. Вітрець налітав поривами, і з кожною хвилиною свіжішало. Дуби на горі шуміли тепер, не стихаючи. Далеко внизу заклубочилось щось сиве, і Марійка закричала:
— Туман! Гляньте, туман над рікою!
— Ранок! — вигукнув Віктор.— Ранок! Світає!
І всі зрозуміли, що яскрава зірка над обрієм — ранкова зірка, і що все, все: і пориви свіжого вітерця, і шум листя, і сивий туман — усе це перед близьким світанком...
На хвилину всі замовкли. Стояли, взявшись за руки, на високій горі.
Про що думав кожний із них? Чи про вабливі, хвилюючі дороги життя, які чекали їх, юних і палких, чи про яскраве сонце, чи, може, мовчки клялися одне одному у вічній дружбі?
Затамувавши подих, дивились, як над зазубнями далеких і темних лісів уже народилась ніжна і тріпотлива, мов пелюсток, ясна смужка...
Здрастуй, світанок, здрастуй, юність!..
1953