"Піду, каже гайдамак, шукати того священника: цей вже напевне накладе на мене епітімію". Пішов, а той священник йде йому на зустріч. Гайдамак питає: "Ти був у пеклі?" — Був. — "А бачив там мій образ, мою душу?" — Бачив. — "Що вона там робить?" — Зміїв руками з ями в яму переносить, а демони її залізними острогами поганяють. — "Ну, якщо вже ти й з того світу повернувся, то ти на мене накладеш епітімію". — Які ж твої гріхи? — "Багато душ я зі світу зігнав і батька з матір’ю вбив". — О, каже, тяжкі твої гріхи! І повів його у гору, на кургани, і каже: "Візьми ти цей яблуневий ціпок — він мені ще від діда дістався, та посади його ость тут на курганах, та он бачиш там далеко-далеко у полі джерело — ходи до нього вранці і увечері, носи воду ротом і поливай цей ціпок. Коли він прийметься і виросте з нього яблуня і достигнуть яблука, і ти їх усі обтрусиш з дерева, тоді спадуть у тебе всі твої гріхи". Сказав і поїхав собі. Та ось років через тридцять йде знову той священник через той ліс, повз ті кургани, йде, а йому звідкісь запахло яблуками. Бачить, а на кургані така гарна, така густа яблуня стоїть, а на ній яблука усі срібні, тільки два золотих, а під яблунею сидить старий сивий, як молоко. Побачив священника, впізнав, та тільки рукою на яблуню показав: вже й слова не вимовить. — "А! — каже священник — це той гайдамак, на якого я епітімію наклав… Ну, обтруси яблука". — Старий почав трясти дерево — усі срібні яблука обсипались, а два золотих висять. — "Он, — каже священник, — твої два гріха висять, що ти батька з матір’ю вбив". Та, набравши у хустку яблук, поїхав собі. А гайдамак так і помер. І мучиться він тут гірше за усіх грішників і ніколи не буде йому прощення. Усім коли-небудь буде прощення, а йому — ні.
Цей суворий погляд на гайдамака визрів уже пізніше, коли гайдамак перетворився на простого розбійника і вже вбивав не поляків і не євреїв, а своїх ближніх, ні милуючи ні батька, ні матері. Такі розбійники були і у Великій Росії поміж понизових добрих молодців, де особливо, за народними піснями, відомий страшний розбійник-жінка, а саме "дівчина Пелагеюшка", яка вбила батька з матір’ю, вбила рідного брата і вийняла з нього живе серце — "на ножі серце стрепенулося", а вона, "красна дівиця, посміхнулася, а "добрі молодці", яким вона розповіла про це мерзенне вбивство, "жахалися і у воду покидалися".
Між тим у свій час на боці гайдамаччини були усі симпатії народу, які вилилися у народній поезії. У новітній час виразникам народної симпатії до гайдамаччини, як до останнього виявлення самобутнього духу українського народу, був найпопулярніший південно-російський поет, який до кінця життя думав заодно зі своїм народом і у поемі якого ("Гайдамаки") цілком відбився погляд українського народу на описувану смутну епоху.
Ось заключні слова Шевченка про гайдамаччину:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусім робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава.
А тимчасом стародавню
Січ розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть-зазивають:
"Поховали дітей наших,
І нас розривають".
Ревуть собі й ревтимуть, —
Їх люди минули;
А Україна навіки,
Навіки заснула.
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати,
Тільки вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Т. Шевченко "Гайдамаки".
Час довів, що гайдамаки помилялись: ні пугачівщина, яка прийшла невдовзі слідом за гайдамаччиною, ні козацтво — запорозьке, донське, яїцьке, волзьке, астраханське, саратовське та інші, ні навіть Турція не взмозі були "російську імперію догори дном поставити", як на те сподівалося озлоблене козацтво і гайдамацтво. Правда, це трохи не зробила пугачівщина, але Росія швидко знову стала на ноги і стоїть й досі, звільняючи і просвіщаючи той самий народ і ті віджилі козацтва, які нерозумно хотіли поставити її догори дном.
[1] Напр.: "Герой і мученик" Полуботок: його паскудна історія 1) з "дейнеками", яких він пограбував і — збрехав, відперся від усього, 2) з Цибульским — через тютюн, через покупку міді, волів, 3) історія з дукатом, знайденим між червінців, 4) його хабарництво. А Скоропадські, Лизогуби, Милорадовичи — див. матеріали у П. Маркевича, Судієнка, Білозерського.
[2] Див. нашу монографію "Селяни у південно-західній Русі XVI століття" в Архіві історико-юридичних відомостей М. Калачова, 1861 року, стор. 20.
[3] Статут Сігізмунда III (Временник, кн. 19, вид. Моск. тов-во іст., 1854 р., 203–204.
[4] Статут Сігізмунда III (Временник, кн. 19, вид. Моск. тов-во іст., 1854 р., стор. 61–62, 60–61, 64, 287–289, 314, 336–337, 334–336.
[5] …"Коли суддя бачить, що статут позивачеві або відповідачеві визначає суворе рішення, він починає шукати у порядку саксонському, вдається і до Магдебурзького… і доти кидається з права у право, доки знайде корисне своєму наміру; а проста або просто неписьменна людина, нічого про це не знаючи, приймає все за беззастережний закон. Часом, для полегшення приятелю страти або примноження ненависному шкоди, заглядають навіть і у великоросійські закони…"
[6] Іноді у просвердлені на хрестах отвори вбивалися кілочки, по числу яких народ дізнавався, на скільки років даються пільги. Через рік один кілочок виймався і так далі, і тоді замість кілочків на хрестах лишалися тільки отвори або щілини, як їх називає Теплов.
[7] Записки про Південну Русь, П. Куліша, т. II Спб. 1857 р., стор. 171–196.
[8] Малорос. Літератур. Збірник, Д. Мордовцева, стор. 191–192.
[9] Народні південно-російські пісні, А. Метлінського, стор. 425–427.
[10] Записки про південну Русь, П. Куліша, І, стор. 94–99.
[11] "Філіпони" — російські розкольники, які оселилися у Польщі і в західній Росії під час гонінь на них на початку минулого століття. Між філіпонами, як відомо, жив деякий час Пугачов і з філіпонів же вийшли деякі з його сподвижників.
[12] Це говорить старий польський пан, Симон Закржевський, за оповіддю якого складено опис двох походів проти гайдамаків, переведений П. Кулішом на російську мову і вміщений у Зап. про півд. Русь, т. II. Чи не родич цей Закржевський тому пану Михайлу Закржевському, який був батогом гайдамаків і який справедливо може називатися "офіційним польським гайдамаком"?
[13] Записки про півд. Русь.
[14] "Мабуть небезпечно носити зброю, здобуту в чародія, яким вважали Чортоуса, зауважує самовидець Симон Закржевський. Можливо, у цій шаблі закладено таємну силу, що тягла власника її на грабунки та насильства, якими, на жаль, заплямував себе потім переможець гайдамаків біля Мазепиної Могили".
[15] Такий портрет є у сімействі автора. Час його написання визначити ми ніяк не могли. Підпис під портретом, що знаходиться в нас, не схожа з тією, яка надрукована п. Кулішом (зап. про півд. Русь), ні з тією, що вміщена у п. Скальковського.
[16] "Песиголовець" — псяча голова (удавнину народ "Псячі голови", за народними поняттями).
[17] Цей епізод з історії гайдамаччини записаний нами від п. Калиновського, у 1859 р.
[18] Зап. про півд. Русь, II, 117.
[19] Див. нашу статтю "Витяги з історії Польщі" ("Російське слово", 1861, № 9).
[20] Цікаві подробиці про це можна знайти у статті п. Дубровіна у "Віснику Європи".
[21] Витяги з історії Польщі.
[22] Sybel, Histor. Zeitschr., 1859 (Waitz).
[23] "…a narobiwszy rwogi і zamęszania, szczeglónie między pospólstwem, oddalita się". Rzeź Humanska, J. Lippomana (Bun Żelezniaka і Gonty; 1768 r. Przyjaciel ludu, w Lesznie 1842–43 T. І і II).
[24] За іншими відомостями — у Млієві, де вони спалили титаря (Зап. про півд. Русь Куліша). Але цей випадок був, здається, вже після уманської різні.
[25] Наїзди гайдамаків, Скальського, 209.
[26] Наїзди гайдам., 69.
[27] Наїзди гайдам., 209–210.
[28] "…grabieżem i rozbojem bawjacego się". uezap. (Грабежем і розбоєм перебувався).
[29] У Липомана гайдамацький стан зображений дещо інакше. За його словами, стан знаходився на невеликій чистій галявинці, що займала не більше півморгу землі над глибоким яром, що називався Холодний Яр, і все це було у хащах великого і густого лісу. Яром протікав ручай чистої джерельної води. Цю галявину, як і дорогу від млина до монастиря через ліс, гайдамаки обіклали дубовими рогатками, які ще зустрічалися у 1780 році.
[30] При опису "Чигиринського свята" він так говорить про пожежі:
Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані —
Уміла що кому давать…
[31] "Гайдамаки", Шевченко.
[32] Ріка Тясмін слугувала кордоном тодішніх російських і польських володінь. Крилов розташувався на обох берегах ріки, і половини його належали Росії і Польщі.
[33] …"Z opowiadań naocznych świadków staral się prawdę wybadać". Або в іншому місці він говорить: "z rękopisów uczapskiego, Krebsowej, akie z opowiadań naocznych świadków, staral się autor pisma wyciągąć czystą prawdę". (З рукописів Тучапського, Кребса, як і з розповідей очевидців).
[34] …"wie niaki z róznym oręnzem, a niektórzy nawet, zamias rik, z osmolonemi na końcach Kijami".
[35] Сучасна дума так описує військо Хмельницього:
За ним козаки йдуть,
Як ярая бджола, гудуть:
Котрий козак не має в себе шаблі булатної,
Пищалі самопядної,
Той козак кий на плечі забирає
За гетьманом Хмельницьким у в охотне військо поспішає.
[36] Про напад на Канів є особлива поема Гонзінського — "Zamek Kaniowski".
[37] За іншими свідченнями — Максим.
[38] За переказом Судденко тому не застрелив отамана Шила, що щоразу, як він прицілювався, кінь, на якому він сидів, мотав головою (його кусали мухи) і заважав Судденку вистрелити. Зап. про Півд. Рус.
[39] Липоман, твором якого ми користувалися, описуючи гайдамацькі шаленства у Лисянці, приїхав у лисянський замок 1776 р., тобто через вісім років після гайдамаччини, жив там три роки, і від місцевих селян, а також тих, хто врятувався від різні, але бачив усі її жахи, — чув у подробицях про те, що у цьому замку діялося 1768 року і бачив сам криваві знаки, які до тих пір збереглися.
[40] Обидві молитви знаходяться у Скальковського.
[41] "…od rządu krajiowego patentowany" Zip.
[42] Krebsowa так говорить, а у Тучапського згадується до ста чоловік піхоти.
[43] …"Byli bardzo zamożni" Id.
[44] …"Nic nieznające odbywali powinności".