— Для вас ми злочинці! Ви маєте готову, я певна, версію щодо нас. Це ми його збили, такі ось бездушні варвари, — ви ж думаєте про нас саме так?!
— Ми зайвого не думаєм, — лейтенант спохмурнів. — Порядок знаєм — машину вашу, до речі, вже оглянуто...
— І що ж? — рвучко схопився з місця Дударевич. — Який висновок?
— Скажемо.
І лейтенант повернувся до чергової, яка досить спритно, з надмірною готовністю подала йому злипок пропотілих, засмальцьованих документів, що були знайдені в потерпілого. "Коли вони й опинилися в неї!" — здивувалась Тамара, знов відступивши у куток після розіграної сцени. — Оце спритність рук. Ну й особа!"
Лейтенант, всівшись у кріслі на місці чергової за столом, взявся уважно переглядати документи.
— Таку людину вивели з ладу, — мовив він згодом. — Один з найкращих комбайнерів нашої області. Правофланговий... А домашні його ще нічого й не знають...
— Одначе з нами ж як? — тамуючи нетерплячість, нагадав Дударевич. — Невже вам не ясно, що ми самі його підібрали, хоч могли й не робити цього? Йдучи на ризик, старались як швидше допровадити його сюди, і ось маємо за те... Наша машина чим-небудь посвідчила проти нас?
— На щастя, нічим. Слідів удару не виявлено.
— То в чому ж річ? — одразу підвищив голос Дударевич.
— Акта, як належить, складем. Ви люди культурні, мусите розуміти: порядок є порядок... Вперше, між іншим, бачу живих дипломатів. Що ви там хоч робите? — запитав він раптом зі зворушливою безпосередністю. Заболотному це, видно, сподобалось, він посміхнувся.
— Ми, дипломати, теж люди, хоча "немножко и лошади". Самою специфікою служби покликані нести гар-мопію в світ, та поки що, як бачите, це нам не дуже вдається.
— Ні-ні, за поведінку на трасі я вас хвалю. Так і начальству доповім. Але спершу все-таки, вибачте, складемо акта.
Медсестра, доки казенний папір складався та обставини з'ясовувались, мінялася просто на очах. З'явилося в ній навіть щось улесливе, що знову ж таки нагнало сум на Заболотного, прикро йому було бачити таке раптове перетворення в людині: з диктаторки в лакизницю — сумна яка метаморфоза...
Вони саме ставили підписи під актом, коли до кімнати вбігла молоденька сестра, сповістила дзвінко:
— Все пройшло добре! Він житиме... Просто-таки в сорочці вродився!
Вже схід яснів, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу, щоб далі мчати на південь. Сизо даленіла дорога. Світло фар більше не було потрібне, саме світання відкривало їм шлях крізь степи. Змордовані пережитим, не мали навіть бажання перемовлятись. Після кільканадцяти кілометрів скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув убік, на такі ж, як учора, скомбайновані стернища. Зупинився машиною віддалік траси, коло однієї з кучугур свіжої, залишеної комбайном соломи. Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бік палаючої за лісосмугою ще зовсім червоної скибки сонця. Дивлячись просто на сонце, зробив кілька дихальних йогівських вправ.
— Ну що, великий гуманісте? — кинув йому примири ливо Дударевич. — Зігрів благородним вчинком свою честолюбну душу?
Заболотний не одразу відгукнувсь. Все ніби дослухався до чогось стороннього чи до чогось у собі, потім сказав несподівано, кинувши у бік траси:
— Ото вам, друзі, хайвей: фугуйте далі без мене...
— А ти?
— Я залишаюсь.
Підійшов до копи соломи, зволоженої вранішньою росою, й, по-хлоц'ячому розкинувши руки, впав долілиць, — незабаром він уже спав мов убитий.
Спав і не бачив, що його соп тут звідусіль стережуть, сторчма ставши на чатах по обрію, чоласті сяючі хмари-гіганти, ті самі, що по-тутешньому звуться "діди".
...За кілька годин по цьому на трасі з'явились автобуси — цілою кавалькадою летіли на південь "Ікаруси" з дітьми. Хоч день був сліпучий, величезні машини мчали при потужно засвічених фарах, і це вражало: вдень, при сонці, а мчать з повними фарами світла! На лобі кожного з автобусів червоніє полотнище з написом: "ДІТИ!", "ДІТИ"... Отже — всі розступайтесь, зминайте, всі будьте уважніші, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрілку, маленький і, може, найнадійніший у світі народець — заводська дітвора!.. Юні пасажири, наелектризовані нетерпінням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий біг часу! Дорога аж свистить від потужних "Ікарусів", в автобусах чути музику й співи, визирають звідти дитячі веселі обличчя, радуючись власному летові, а на узбіччі розпеченого полотна траси, під вкритими сірим пилом придорожніми деревами, стоїть висока, з блідим обличчям, сивочола людина: голосує! А втім, здається, марно... Промелькують мимо неї "Ікаруси" зі свистом ракетним, із сонцями фар, неприродно сліпучих серед цього білого степового дня, пролітають з музикою та співами всередині, повні веселощів, здається, навіть не здатні когось номітити край шляху, проджухують, не зупиняючись, і та,ке враження, що їх зараз би не спинила в цім леті ніяка сила на світі, не те що чиясь там рука, піднята в голосуванні... "Гуси, гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!" — "Хай тебе задні візьмуть..." Всі мимо, мимо, все хутчій та хутчій, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрії, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрілка...
Той, що голосує, здається, й надію вже втратив якось вплинути на цю пролітаючу кавалькаду, та ось раптом останній з "Ікарусів"... зупиняється!
— А вам куди? — з веселою цікавістю накинулись на Заболотного діти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губі, заїдені шовковицею, сміливо допитувались: — Хто ви? Звідки?
Заболотний, зайнявши вільне місце, вказав дітям на ледь помітно біліючі попід небом хмари-Арарати:
— Я звідти.
— О, то ви снігова людина?
— Можливо, — відповів Заболотний дітям у тон, не маючи сумнівів, що серед цієї публіки він завжди знайде тих, хто володіє достатнім почуттям гумору.
— Сніговій людині ура! ура! ура!..
За хвилю їхній "Ікарус", наздоганяючи кавалькаду, знову летів щодуху на південь, світячи величезними сліпучими фарами сонцю навстріч.
XXIX
Ніколи про той випадок мови між ними не було. Лише одного разу Ліда, видно, щось перечувши від матері, несподівано запитала Заболотного під час вечірньої телепередачі:
— Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
— В якому степу? — знизав він плечима, хоч одразу догадавсь.
— Ну, тоді, під час відпустки, коли я в піонерськім таборі була... Кого ви там із моїми підібрали на трасі? Рятували вночі когось?
— Мало що буває па трасах... Дорожній ексидент. Дівчинка подивилась на нього з суворою пильністю:
— Батько мій у тій історії повівся достойно? Заболотний не одразу спромігся на відповідь.
— В дусі часу, — сказав потім. — Ніяких до нього претензій.
Дівча, здається, вдовольнилося відповіддю.
Не став би ж він розповідати Ліді, як уже в санаторії, там, де "ніч лавром і лимоном пахне", поважний похилого віку товариш з їхнього дипломатичного племені одного разу під час прогулянки запитав Заболотного:
"А це правда, що Валерій наш на трасі знаменитого якогось механізатора врятував? На висоті виявився?"
"Правда".
"Хто б подумав... Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник і раптом..."
"Треба вірити в людей, Іване Маркеловичу", — весело сказав тоді Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цікаво, що з часом Дударевич і сам цілком вжився в цю свою версію з подвигом на трасі, так вжився, що, здається, й самому повірилось, нібито діяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутній. Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай... Переставлено трохи акценти — що такого? Виявлене колегою вміння його навіть веселить.
Хвиля часу багато що змиває, і ось тепер їхні сім'ї знов співіснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навіть дружать. Та ніби й схоже на те...
Наступного дня після коникового концерту був вихідний, офіси всюди зачинені, тож вирішено було обома сім'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, після цілотижневого смогу.
— Приєднуйся й ти до нас, — запрошує і мене в цю поїздку Заболотний.
Кілька десятків миль швидкісної, цілком приємної їзди — і вже на нас війнуло простором...
Попереду висяював океан!
Білі хмари стояли далеко по обріях незрушцо й спокійно, і Ліда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотні, зупинившись па дерев'яній естакаді, прокладеній уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами більше, ніж звичайно. Хоча хмари як хмари, тільки що високі й до самих вершечків налиті світлом. А втім, самий процес сприйняття світу, здається, тут зазнає змін. Звідси, з океану тобі, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалі світить десь ніби на півночі; проміння йою зараз уже по-осінньому непекуче й спокійне, проте потужність світила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтіння (можливо, світла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтінні щось схоже на "літаючі блюдця". Тамара Дударевич, сміючись, запевняє, що одного разу вона звідси справді бачила оте "щось", хоча то було влітку, в день особливо сліпучий...
Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення із стандартних будиночків, їх тут безліч однаковісіньких, безбарвних, зараз напівзаметених піском, бо місце таке, де вітри в сезон осінній чи передосінній майже ніколи по вщухають, і сьогодні теж вітер дме пругкий, ганяє, крутить у повітрі чайок, наче паперових... Влітку декотрі з наших дипломатів орендують на цьому белебні для своїх родин ось такі будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються від спеки та вітрів, бо ж усе відкрите вітрам океанським, а на суші жодного деревця, самі піски, гофроване залізо та ці стандартні житла-котеджики під колір піску, збудовані з пресованої тирси. Зараз більшість будиночків позамикані наглухо, мешканців не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч і не сезон, а всюди рябіють реклами, функціонує, як і влітку, містечко розваг з атракціонами, різними технізованими забавами, приймає відвідувачів також дельфінаріум, об-лащтований просто неба, — звідти, з його яскраво розфарбованого амфітеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки підбадьорень, то дельфіни саме демонструють свій розум і хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролітають у повітрі через кільця, мов першокласні акробати.
Виступами дельфінів керує, стоячи на узвишші, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викохані в океанських водах артисти цілком охоче показують людям своє вміння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмітливістю.
— Помінятись би їм ролями, — зауважує Заболотна.