Більше нічого. Навіть столу із стільцями не було. Сідати в крісло? Занадто пізно. Підійти до стелажа, поцікавитися книжками? Але книжок він не визнавав. Книжки з'їдають кисень у квартирі, в цьому переконала його Поліна. Вони не тримали вдома жодної книжки, не передплачували газет, бо газети з'їдають кисень ще пожадливіше. Вони обмежувалися радіо, телевізором, пластинками, тобто так званою побутовою електронікою, в якій їхній Юка був просто бог.
— У тій кімнаті тільки тахта, на якій я сплю, і шафа для одягу. Більше нічого.
— Стіл,— сказав розгублено Кучмієнко,— обідаєте ж ви як?
— Обідаю? Коли вдома, то на кухні.
— А гості?
— Гості? Веду до ресторану. В центрі повно ресторанів. Не я веду — то мене ведуть. Так і обходимося...
— А-а,— Кучмієнко шукав, що б спитати ще,— ви ж журналістка.... Пишете статті, працюєте... Як же... без столу?
— А я люблю лежачи. Як Гоголь і Марк Твен. Бо вдома що? Вдома переважно читаєш. Писати — в редакції. В нас там режим: не відходячи від редакційного столу, покласти готовий матеріал. Так, як і у вас.
— Ну, у нас складніше. Наша фірма — це...
Він ще не вірив, що не знайде, за що зачепитися в цій напівпорожній, безлюдній квартирі, власне, ідеальному місці для любові, надто коли молода самотня жінка впустила тебе сюди пізньої ночі. Аби не його становище, не солідність, аби це в студентські або у фронтові роки! О, тоді б Кучмієнко показав, хто він і що він! А тут незримо стояв між ним і Анастасією академік Карналь, крізь якого треба було прорватися. Хотілося конче прорватися, але ніякі способи не спадали на думку, хоч ти вбийся.
. Несподівано побачив військовий планшет. Висів на стелажі, старий, обшмугляний, щось мовби давно знайоме ще з фрон^ тових часів, хоча сам Кучмієнко завжди мав планшети новенькі, як і все обмундирування і обладунок.
— Планшет,— зрадів він.— У вас хтось військовий?
— Батько. Був військовий.
— У відставці?
— Я сказала: був.
— Не зрозумів. Де ж він?
— Загинув.— Голос у неї став суворий, у кімнаті враз повіяло відчуженістю й холодом.
— Пробачте. Я й сам так. Не люблю згадувати. Це завжди тяжко.
— Я не забуваю його ніколи. Згадувати не доводиться: батько завжди зі мною.
Слово "батько" вона підкреслила, ніби даючи зрозуміти^ що нікого іншого коло себе не хотіла й не хотітиме ніколи бачити, терпіти, зносити. Аби ж то нікого! Кучмієнко помовчав, солідно посопів, витримав паузу, необхідну для збереження пристойності. Мертвому—спокій, живому — живе. Віддавши належну шанобу загиблим, згадаймо про те, що життя вимагає від нас... Ага, чого ж вимагає від нас життя?
— Ну, а коли,— знову завів він своєї,— ось я забрів до вас... хоч і пізно, хоч... але ж гість... Чи могли б ви, скажімо, пригостити? Щоб усе було пристойно, як воно й належиться... в нас, радянських людей...
"Радянські люди" тут були явно ні до чого, це Кучмієнко збагнув, ще й не докінчивши фрази, але вже вихопилося, вилетіло, назад не запхнеш.
— До гастроному п'ятдесят метрів,— сказала Анастасія.
— Але ж гастроном зачинений.
— А запасів радянські люди не тримають. Коли вони п'ють, то надають перевагу свіжому.
— Ну, а коли,— він уже й сам відчував, який занудливий з своїми "ну, а коли...", однак сліпа сила штовхала його далі й далі, може, до загибелі й ганьби, а може, й до звитяги, хто ж то може знати?
— А коли чоловік, який вам подобається? Вам же подобаються якісь чоловіки? Взагалі можуть подобатися?
Анастасія креснула по ньому поглядом, але погляд загруз у розлінієній клітинками костюма постаті. Спершу її дратував цей незграбний спокусник, тепер він просто смішив. Не треба пояснювати, навіщо пізньої ночі чоловік вдирається до помешкання самотньої молодої жінки. Принаймні не для того, щоб розповідати їй про спосіб життя простої радянської людини! Він прекрасно знає, чого хоче, але й жінка так само знає, чого він хоче, і від неї залежить — прийняти ті умови гри, які пропонує чоловік, чи відкинути рішуче й категорично! Так, їй хочеться чоловіка, бо вона молода, вона любить життя, вона теж сповнюється безсилою млостю іноді. Але ж не будь-якого чоловіка їй хочеться, і тут пролягає прірва між світом чоловічим і жіночим. Жінка ставиться до свого тіла, до його чистоти й святості з вищими вимогами й, сказати б, відповідальністю, над нею тяжіє споконвіку відповідальність за рід, за гордість, за красу, вона перебірлива й примхлива, для неї завжди світиться щось майже недосяжне, для визначення чого вживають часто слова "ідеал", але це лиш іносказання, так само як термін "душа" слугує тільки дуже неточною назвою того незбагненного складного пристрою, яким керується людина у всьому суто людському.
— Справді,— сказала вона, не відводячи очей від Кучмієн-кового обличчя,— мені подобаються деякі чоловіки. Можуть навіть дуже подобатися... Але... але не такі, як ви.
— А які? — вхопився за її слова Кучмієнко.— Які ж саме? Може... може, такі, як академік Карналь?
Вони зчепилися очима, як колючим дротом, зчепилися на смерть, ніхто вже не маскувався, не грав у вдаванки, ніхто не обіцяв відступів, вороги до смерті, назавжди, але ж ворожість ще не означає рівності сил! Хтось має бути поконаний, нападник вважає, що переможе він, той, що бореться, сподівається на свою звитягу.
— А що? — крижаним голосом промовила Анастасія.— Чому б мені мав не подобатися такий чоловік, як академік Карналь? Мало знайдеться жінок, яким би він не сподобався.
— І коли б він отак прийшов, то ви не випустили б його з чашкою, води, а пригостили і, сподіваюсь, почастували як слід?
— Пригостила б, і почастувала, й спробувала б затримати.
— А мене — ні?
— А вас — ні. Вгадали. Власне, для цього не треба було забиратися аж на восьмий поверх. Розумний чоловік збагнув би це й унизу, на твердій землі.
— Отже, я дурень, з вашої ласки?
— Вважайте, як хочете.
— А Карналь, мабуть, уже й бував тут у вас, коли судити з вашої неприпустимої зухвалості.
— Може, й бував. А вам що до того?
— Як то що? Чим він кращий за мене?
— У мене у ванні є терези. Може, зважити вас? Мабуть, ви затягнете більше, ніж Карналь.
Кучмієнко видавив на обличчі усмішку. Рукою спробував упіймати Анастасію. Як рибину. Але риба бистра, сильна, не далася, випорснула йому з рук.
— Прошу вас! — чомусь пошепки сказала Анастасія, може, щоб виказати йому більше зненависті.— Прошу вас... іти геть!
— Ви мене виганяєте?
— Я вас не просила сюди,
— Але ж гостинність...
— Не в такий час і не за таких обставин, і взагалі... Я вас не хочу тут бачити... Ви просили води, а тепер ідіть.
— А коли не піду?-
— Тоді я вас вижену.
— Цікаво: як саме?
— Нічого цікавого. Елементарно вижену — і все.
— І вам не жалко: серед ночі виганяти втомленого чоловіка... Який... який...
,— Ні, не жалко. В. даному разі це почуття просто недоречне. Ви не з тих, кого жаліють.
— Аз яких же я?
— Не час і не місце для пояснень. Та й просто мені не хочеться пояснювати.
Ві)на пішла, відчинила двері.
— Прошу вас.
— Можуть почути сусіди.
— Хай.
— І цей Мастройянні... Він, знаєте, сонний вічно, але ж язик має!
— Я нічого не боюся! Подумайте краще про себе.
— Ви що: покличете сусідів? Чи, може, міліцію?
— Ні, я просто сама піду з дому, а ви лишайтеся тут.
— У вас дві кімнати, місця досить. Ви можете йти на цю... свою тахту. А я на диван. І до ранку. Не стану ж я справді брести через увесь Київ оце зараз. Вдома — нікого. Величезна квартира, і сам. Уявляєте? Ось я лягаю на диван — тихо, мирно, з цілковитою пошаною до вашої незалежності й недоторканості. Невже виженете? Не вигнали б же Карналя?
— Слухайте,— вона підійшла до нього впритул, зціпила майже по-чоловічому зуби,— ви ще раз... якщо ви... Не чіпайте його! Ви чуєте? Не чіпайте Петра Андрійовича! Я майже зовсім його не знаю. Бачила один раз, але... Ви не смієте! Це благородний чоловік.
Кучмієнко злякався, але й зрадів водночас. Може, справді, нічого не було? Може, хоч тут він випередив Карналя? Скажемо відверто, випередження не яке вже там і значне, більше тут ганьби й приниження, ніж чогось справді втішного, але однаково, як колись сказано: вони були першими.
Від такого відкриття Кучмієнко знахабнів ще більше — як стоянь упав на диван, за прикладом свого сина, не скидаючи черевиків, розлігся, розманіженим голосом заявив:
— Я хочу тут спати...
У ньому було щось від нездарного актора. Навіть гугнявість у голосі, навмисна, посилена, так що голос витікав йому з носа мовби розплісканий, чи що. Анастасія здригнулася від огиди. З такої дурниці почалося! Пожаліла серед ночі, і кого? Хіба не розуміла, що він шукає зачіпки, і це обмануто її, яка над усе цінувала власну незалежність, яка гордо йшла по життю, пам'ятаючи завжди свого батька, що ніколи не згинаєся ні перед ким. її прихильність завоювати було важко, неможливо, один раз вона піддалася дурному переляку, побоялася відстати від подруг, які були вже одружені, повірила, що й вона може мати щастя, надто що її майбутній чоловік поводився з нею гак обережно, ніби вона була кришталева дорогоцінна ваза, приспав її пильність, умів бути ненабридливим і ненастирли-вим, брав у зашморг здалеку, непомітно, й зашморг той видався шовковим. Але вона вигнала його, щойно переконалася, що то нікчема, ледащо, й не згадувала більше про цей свій необачний крок...
Батька не було й не буде. її мати нагадувала далекий материк, знаний лише з тих дивних пахощів, які час од часу долинають з привезеними в трюмах морських кораблів золотистими плодами, що за ними розбещені достатками кияни вмить вишиковуються в черги. Анастасія звикла до батькової суворої ніжності, малою так і думала, що все життя буде тертися щокою об його шорстку щетину, вхлинати в себе міцний запах тютюнового диму, яким просякнуто було батьків одяг, батькове волосся й навіть батьків голос. І коли вдарило невідворотне, коли не стало батька, вона вперто, мовби заново творила його роботою своєї мислі, вірила в його реальність, дотикалася до неї, хоч ніхто б у це не повірив, та вона нікому й не розповідала про це. Кучмієнко став ще гидшим, забруднивши її пам'ять про батька, вдерся в ту пам'ять. Цей чоловік, видно, мав властивість вмить опоганювати все, до чого торкався. Показав пальцями на батьків планшет — і замахнувся на її найбільшу святиню.