Ето ж какоє-то антісовєцкоє гнєздо. А я всьо-такі жена совєцкого офіцера, которий погіб смєртю храбрих!
Бронин чоловік, якого Станіслав ледь-ледь пам’ятав, стрункий і підтягнутий, у військовій формі, загинув не на війні, а після неї, його застрелив товариш, до жінки якого той нещасливо заліз, а коли тікав од роз’юшеного рогоносця в самих кальсонах — було то взимку, то й дістав у задницю й трохи вище кілька куль, принаймні таку історію розповіла Станіславові тітка Марія, але тут могли бути пересади, бо між тіткою Марією та Бронею велась ідеологічна війна, перша була ворогом режиму, а друга його гарячим прихильником. Очевидно, тому тітка Броня розкладала свою мову на два пласти: побутовий, тоді вона говорила українською, як і всі тітки, і, за її висловом, "високіх матерій", коли висловлювала вірнопідданчі філіппіки режиму, згадувала чоловіка чи говорила на політичні теми, — тоді балакала російською. Коли повірити тітці Марії, чоловік тітки Броні, звався він Вікентій, мав немалу сексуальну потугу, але нащадка від тітки Броні не залишив — це тому, казала їдко тітка Марія, що вона занадто прокомсомолилась, а через це все жіноче в її нутрі стало бляшане.
— Вибач, що я такі речі кажу, — вістила Станіславові тітка Марія, — але та бляха цілком переїлася іржею.
Тітка Марія була їдка й пересадно люта лише тоді, коли йшлося про режим, який забрав у неї і знищив, як вона казала і як було насправді, "все моє дороге", отож інформація її щодо тітки Броні не могла бути об’єктивна.
— Нєт, ти только подумай, — сказала тітка Броня. — Настасія — жена врага народа, Марія — ето же злєйший враг совєцкой власті, от Ольгі і Єлєни я нікада не слишала хорошего слова о партіі і правітєльствє, Людміла — заражена релігієй, етім опіумом народа, а Вєрка… ну Вєрка єдінствєнная боліє-мєнєє. І знаєш, що я тобі скажу: те, що ви говорили з Настасією на кухні, мені не секрет. Вони палили з Марією антісовецкіє прокламації і пропагандівниє матеріали, і, прєдстав, я сєбє мєста не находжу, що я тоді промовчала, а не заявіла, куда слєдуєт. Меня ето убіваєт, просто убіваєт, і я хочу порадитися з тобою, как с чілавєком, которому совєцкая власть так много дала, і ти должєн бить єй благодарний. Ти же члєн партії?
— Ні, тьотю, — сказав Станіслав. — Я музикант, і мені ніякі партії не потрібні.
— Мені не сподобалося те, що сказав, — похмуро зауважила тітка Броня. — Я счітаю, шо Марія і єйо мужєньок заслужено понеслі наказаніє. І вопще єйо нельзя било освобождать, как злєйшего врага. Почув би ти, шо она говорит о совєцкой власті! Ето же ужас! Моя совєсть нє позволяет молчать…
— Отже, маєте намір, — сказав не зовсім добрим голосом Станіслав, — написати на неї доноса.
— Не доноса, а ісполніть свой гражданскій долг. І не тільки на неї, я їх всєх би засаділа, кромє Вєркі. Знаєш, вона зустрілася з таким хорошим чоловіком, а оні, зарази, ету чудєсную связь разбілі, он, відітє, в органах служил. Об етом я і хотєла с тобой посовєтоваться.
— Можна при вас закурити, тьотю? — спитав Станіслав, він був заскочений і почав хвилюватися.
— Нєт! — різко сказала тітка Броня. — Не терплю диму!
Станіслав узяв до рота незапалену люльку і почав її смоктати. Зірвався на ноги й ходив кімнатою. Тітка Броня спокійно стежила за ним кролячими очками, в яких вряди-годи спалахували червоні відливи.
— Давайте, тьотю, не будемо гарячкувати, — сказав він. — Кожна людина має право на свої погляди, і я вас ні в чому переконувати не буду. Але подумаймо, що було б, коли той донос написали б…
— Не донос, а я хочу ісполніть гражданскій долг, — рівно сказала тітка.
— Хай буде так. Марію ви можете засадити ще раз, бо вони не милують тих, що побували в їхніх руках. Що б вийшло? З цього дому мали б піти, бо всі від вас відреклися б. Жили б десь на квартирі, платили великі гроші, самі б себе одягали та обходили, і вам би цього ніколи ніхто з нас не вибачив би. Ні я, ні тітки. Підходить це вам?
— Чому б мала звідси піти?
— Бо існують моральні закони, тьотю, які годі переступати і які не можна забувати. Невже ви цього не розумієте? — він зупинився навпроти неї.
— І я маю все це терпіти?
— Так, тьотю! Можете одна на одну наговорювати, сваритися, битися, чинити одна одній маленькі капості, але ми, тьотю, одна родина. Власне, уламки родини, яку розтрощило життя, час і ваш улюблений режим. І доки триматимемося купи, ми жити ще спроможні, а коли розсипемся, розіб’ємося, розповземося — всім нам кінець! Бо ми тоді, тьотю, станемо людьми без даху над головою і самотні, збагніть це! Родина — це єдине, що в нас залишилось!
І тітка Броня раптом зів’яла. Плечі її опустились, обличчя погасло (хоч як може погаснути бліда маска?), а руки, що тримали пакунка, затремтіли.
— Але ж, Стасику, нічого такого я ще не зробила, — сказала вона придушено. — Я хотіла тільки з тобою порадитись. Я всьо-такі жєна совєцкого офіцера, которий умер смєртю храбрих за родіну.
— А не вбив його товариш біля своєї жінки? — спитав Станіслав.
— Ето враньйо! — крикнула раптом тітка Броня. — Ето тєбє Манька наврала!
— Давайте, тьоть, не гратимемо у піжмурки, — сказав Станіслав. — Це ж знають усі…
— Нєправда, нєправда! — закричала тітка Броня. — Враньйо ето, гнусноє враньйо!
І в неї з очей раптом потекли сльози, роз’їдаючи туш на віях і білила на щоках. І потекли по тому напомадженому обличчі чорні з червоним і білим сльози, виїдаючи брудні рівчаки. Тоді Станіслав раптом підійшов до неї і притулив до себе фіолетову голову. Тітка Броня заридала ще дужче.
— Заспокойтесь, тьотю, — сказав Станіслав, гладячи їй голову. — Всі ми не янголи, але в нас, тьоть, ще не зникла одне до одного любов. І зруйнувати її ми не маємо права. Чуєте, тьотю?
— Да, — глухо сказала крізь схлипи тітка Броня. — Я ж тільки прийшла порадитися з тобою.
— От ми й порадилися, тьотю, — м’яко сказав Станіслав і відійшов од неї'. — Заспокойтеся, впорядкуйте себе і вважайте, що між нами ніякої неприємної розмови не було.
— Відвернись! — наказала тітка. — Я должна накрасіца!
Підійшов до вікна. Дощ уже перестав, і на мокрій зелені знову грало сонце, земля в саду парувала ніби й більше — застеляла землю димом. Помітив, що й досі тримає люльку в роті; вийняв кисета, набив її і знову вклав до рота.
— Кури, — сказала за спиною тітка. — Я вже зараз піду.
Запалив сірника і з задоволенням напився диму. Тоді випустив голубу хмарку в розчинене вікно, барва того диму була така ж, як і в того, що стелився по землі в саду.
— До речі, Настя теж покурює, — сказала за спиною тітка Броня. — А твоя улюблена Марія, якій так віриш, скоро стане алкоголічкою, або ж алкоголічкою закінчить.
— Я знаю! — мовив він, випускаючи нову хвилю диму. Здається, все в домі знову ставало на свої місця; тітка Броня отямилася, дур у неї з голови виплив, як оцей дим з його рота.
— Олька з Лєнкою всі свої гроші тратять на солодке. Помітив, обидві вже такі, як бочки? За собою не дивляться, тільки ото жеруть і жеруть. Жінка не повинна переставати за собою стежити… Твій тютюн непогано пахне.
— Капіталістичний, — сказав Станіслав.
— Да в ніх там господствующому сословію всьо єсть. А бєднота з голода дохнєт…
— Небагато бачив там умерлих з голоду.
— Прачут, — сказала впевнено тітка Броня. — А знаєш, до чого це я додумалася?
Він випустив хмарку диму і всміхнувся.
— Наша Людка — симулянтка. Нічого вона собі не ламає, і ніяких хвороб у неї нема, а — ліками себе глушить для удовольствія. Ти їй ніяких лікарств не привозь, бо вона вже наркоманка від цих лікарств.
— Знаю, — мовив він, п’ючи дим.
— Знаєш, а всіх нас развращаїш? Зачем? Настє сигарети возіш, Маньке — бутилку дал, Людкє — лікарства. Зачем?
— Щоб кожна була така, як є, — сказав він. — Вам, тьотю, привіз косметику, — він знову з насолодою випустив дим.
— Вони сміються з мене, бо я дивлюся за собою. Жєнщина должна ухаживать за собой! Ілі нєт?
— Звичайно! — сказав Станіслав, — Через це вам косметику й привіз.
— Так почєму нас развращаєш?
— Догодити хочу, — сказав просто.
— Думаєш, жінкам можна догодити? — за спиною почувся якийсь іржавий сміх. — Ти не знаєш жєнщин!
— Знаю! — сказав, випускаючи дим.
— Тому й живеш бобилем? Можеш оборачиваця.
Він повернувся. На стільці сиділа точнісінько така тітка Броня, якою була, ввійшовши сюди. В кімнату наливалося сонце, і в цьому світлі її обличчя ще більше подобало на машкару міма. На вустах лежала подоба всмішки, "мімічної", як визначив він, а в глибині очей запалювалися червоні виграви.
— Все гаразд, тьотю? — спитав він.
— Ти страшний чєловєк, Стасік! — сказала тітка й підвелася.
— Знаю, — сказав він повільно і м’яко всміхнувся. — Це через те, тьотю, що я вас люблю. Усіх однаково, і не тільки я вам потрібний, а й ви мені.
13
Але від зустрічі з тіткою Бронею він утомився. Взагалі останнім часом швидше втомлювався, а коли йшлося про ідеології, політику, режими з усіма їхніми аксесуарами — це його вбивало. Не читав газет і не дивився по телевізору новин, бо при цьому обіймала його тиха нудьга, й хоч сколочений і збожеволілий від політики та ідеологій світ і котив на нього брудні свої, скаламучені хвилі, намагався в них не потрапляти, уникаючи по змозі. Не завжди це вдавалося, тоді ставав витолочений і порожній, як оце зараз.
Перепочинок мав короткий: доки тітка Броня спуститься зі сходів і це почує зі своєї кімнати тітка Віра, а може, тітка Броня їй постукає, сповіщаючи, що настала її черга; Віра затримається на кілька хвилин, щоб зирнути в дзеркало і перевірити, чи все в неї до ладу, а тоді рушить під сходи й собі — на це піде не більше семи хвилин. Тому він дозволив собі лягти на ліжко, міцно приплющившись, і побути в стані повного спокою, близького до прострації, ні про що не думаючи, не згадуючи і не відчуваючи. Але коли це вчинив, до нього прийшла якась темна музика — це був Вагнер з його урочистим апотеозом тьми, яку він тлумачив як силу і світло і яка від того тьмою не переставала бути, адже всяка закута в риштунки, безлика й неспинна сила суперечна милосердю та любові, бо милосердя та любов — категорія кволості, не сили. Через це музика пливла на нього, ніби простягалася одягнута в сталеву рукавицю рука, що зчавлювала і розтирала стебло квітки з ясним пелюстям і з метеликом, який на неї в цей час усівся; і метелик, і квітка розтерлися в порох, бо краса і сила — це речі більше взаємозаперечні, ніж з’єднані, перше нищить друге, незважаючи на свою тлінність і короткочасність у бутті, а друге нищить перше, бо сила тільки в нищенні може достатньо й належно проявитися.