Проте добре пам'ятаю, що Йосип Верещинський був католиком, більш того він обіймав у Києві католицьку єпископську кафедру.
– Даруй Михайле, добру маєш пам'ять, хоч такий же старий пень як і я. Правда не хворий! Все вірно ти кажеш, але і я кажу правду і добре все пам'ятаю, хоч років купа минула. Було то зібрання в тисяча п'ятсот дев'яностого восьмому року. Острозький запросив найбільш послідовних поборників віри православної. Були там і ми, вчорашні спудеї Острозької академії. Ми були молоді завзяті і вже у кожного за плечами участь у десятках диспутів з єзуїтами, уніатами. На той час у мене була праця "Пояснення про унію…", у Мелетія Смотрицького декілька праць. Були і викладачі Острозької академії. Верещинський в той час обіймав посаду єпископа Київської латинської кафедри.
І все ж Острозький його запросив на наше майже таємне зібрання. Тоді я також цього не розумів, але послухавши його виступ я відшукав і вичитав всі його твори. Особливе враження на мене справив його трактат "Вірний шлях до заселення пустощів у руських землях Речі Посполитої…". Той трактат був наскільки зрозумілим і виконання його постулатів наскільки корисним для Речі Посполитої, що кожен мудрий король і член сейму мав діяти саме так, щоб країна назавжди забула про набіги татар. Та турки теж поважали б нас, і навіть думки не мали як загарбати наші землі. Такого короля треба було Речі Посполитій після Стефана Баторія. Але де ти бачив, щоб мудрого обирали королем. Хіба випадково. То ж прочитавши праці Верещинського, я будував своє життя так, щоб хоч щось зробити з того, про що він мріяв.
– Петре, а чому Верещинський не став біля керівництва держави?
– По-перше, він був вихідцем із руської шляхти, а, по друге, у польської шляхти на першому місці бундючність, пиха, родовід, а вже потім розум. То ж розумній людині пробитися марні сподівання. Я останнім часом це бачив лише у Стефана Баторія, коли і родовід, і розум, зійшлися в одній людині!
– Сумно, Петре…
– Ще й як сумно. Хіба молоді будуть розумнішими. А якщо ні то втратимо державу не побудувавши…
Вони довго мовчали. Потім озвався Мазепа.
– Здається, ми програли, Петре!
– Ні, Михайле! Ми не програли, ми розпочали! Дуже хотілось побачити власну державу, та нам не судилося. Але ми розбудили сили народу, ми лишили пам'ять про звитяги на які здатен наш народ! А коли народ здатен на звитяги, він мусить, і буде мати свою державу! Ми з тобою не програли, бо не грали, а жили і боролися. Жили правдою і боролися за правду!
– Бачиш, Петре, ти не гірше мене знаєш історію, і що вона показує? Правда на протязі віків лишається на боці сили. Де сила там і правда, слабкий зі своєю правдою повинен вмерти, либонь прийняти правду сильного. Така доля чекає наш народ безталанний…
Сагайдачний з великою напругою посміхнувся.
– Михайле, Михайле! Таке враження, що ти на смертному одрі, а не я. І ще скажу тобі, погано ти вчив історію. Вірніше сказати не історію, а правду Божу. А вона єдина і для сильних і для слабких, а доніс її до людей Син Божий, та на жаль її не всі здатні зрозуміти! Згадай головну його сентенцію: "Возлюбіте ворогів своїх!". Завваж, прийшов він один, а проти нього іудейське царство і Римська імперія! Чи була тоді в світі сила вища за Римську імперію? Весь світ стояв на колінах перед Римом, як сьогодні перед Турецькою Портою. А він один. І хоч його земний шлях закінчився на Голгофі, і залишив він лише дванадцять учнів, які взяли його правду. Та де сьогодні Рим з його правдою сили? А за Божою правдою пів світу йде. Може й не розуміє його правди і не скоро зрозуміє, але сприймає. А Божа правда, Михайло то не правда сили плоті, то правда духу!
Сагайдачний перевів подих і хотів ще щось сказати , але йому забракло сили, і він стулив повіки…
П І С Л Я М О В А
Роман, запропонований читачеві, є художнім твором. Проте, автором враховані, практично, всі історичні факти, які наводяться в канонічних історичних працях відомих вчених-істориків по даній темі. Є лише незначні відступлення, а скоріше доповнення, де автор дозволяв собі художній вимисел.
Тому не важко передбачити, що розумні і прискіпливі читачі, прочитавши про нараду, яку проводив Костянтин Острозький в кінці шістнадцятого століття, і про нараду, що проводили видатні учні Острозької Академії у 1618 році, запитають у автора цього твору: а з якого пальця він висмоктав представлені історичні факти? А ні з жодного, трішки подумав, та почитав те, що "мудрі" історики до цього написали про Петра Сагайдачного і не повірив. А написали вони таке: в другому десятиріччі сімнадцятого сторіччя невідомо звідки з'явився гетьман Запорозького Війська, який з Турецькою Портою воював на морі і на суходолі, одержав чисельні блискучі перемоги, про які в той час знала вся Європа.
І жодної поразки. Більш того, турецький султан плакав у своєму палаці від безсилля, коли запорозькі козаки під проводом Сагайдачного палили морський флот Туреччини прямо на рейді Константинополя, та не міг нічого вдіяти проти цих "п'яних, брудних, вонючих розбишак", як їх називає видатний польський письменник Генрік Сенкевич. І немає ніякого значення, що попервах то були лише партизанські рейди. Участь у війні з Московським царством і Хотинська битва проти Турецької імперії поставила Петра Конашевича Сагайдачного в один ряд з найвидатнішими полководцями у світовій історії. А для досягнення таких вершин не достатньо мати вродженні лідерські якості, потрібне відповідне середовище і люди, з якими звіряєш свої дії, від яких одержуєш імпульс на подальші звершення. Потрібна була мета, заради здійснення якої, людина приносить в пожертву власне життя. І природно, що таким осередком були учні Острозької академії, з якими Сагайдачний до самої смерті тримав постійний міцний зв'язок. А мета, творення Держави. Саме тому введені події історичного значення, які, власне, автор не знаходив у історичній літературі. В романі найшли своє відображення ще дві історичні події відомі широкому загалу знавців життя Сагайдачного, які автор дещо змінив.
У першому випадку мова йде про бій Турецької ескадри із "чайками" запорожців у Дніпровському лимані. Приведена істориками кількість війська з однієї та іншої сторони, козаків дві тисячі, а турків шістнадцять, ні при яких умовах не могла забезпечити перемогу запорожцям, як то повідомляють історики. Тому автор збільшив кількість запорожців до восьми тисяч і "розробив" план бою, який міг би забезпечити перемогу запорожцям, як про те наведено в історичних джерелах.
У другому випадку автор показав свій варіант визволення Богдана Хмельницького з полону. Знову ж таки, в історичних джерелах наводяться два можливих варіанта визволення. Викуп Богдана матір'ю і запорозькими козаками. Автор пристав на другий, але художньо домислив те, що викуп було здійснено саме за вказівкою Петра Сагайдачного. То дало можливість показати зустріч двох українських гетьманів, якої в дійсності бути, практично, не могло.
А щодо палкого бажання Руської еліти побудувати власну державу, в тому сумніву не може бути. Руський люд завжди пам'ятав якого він роду-племені, а коли з'явилася високоосвічена еліта, природно вона повинна була домагатися власної державності. Це вже пізніше, коли московські сусіди проводячи загарбницькі війни підступним шляхом приєднали до себе руський народ, їм було вигідно про цю високоосвічену еліту замовчувати. Тому їх цілком влаштовував образ Сагайдачного виписаний у романі Данила Мордовця. Нікому< невідомий волоцюга, з ватагою розбишак, запорозьких грабіжників випадково визволив православних невільників у Кафі. От і всі подвиги! Століттями про Сагайдачного в осійській імперії ніхто нічого хорошого не знав.
І нам, нащадкам запорозьких козаків повинно бути дуже соромно за своє безпам'ятство. Мені не дивно, що ніхто не запитає, чому геніальний польський полководець, гетьман Жолкевський, не здобув жодної перемоги над Турецькою імперією чи Московським царством без цих "клятих" непокірних зарізяк. А в битві під Цецорою, де Сагайдачний з військом участі не приймав, отримав поразку загинув сам. А видатні московські історики: Соловйов, Карамзин, Ключевський, воліли написати про Сагайдачного лише як про комету, яка з'явилась невідомо звідки і стояла над Москвою, коли він зі своїм військом, практично оволодів столицею Московського царства, а потім з невідомих причин зняв облогу і полишив Москву. Нам ці причини відомі, вони в першу чергу є наслідком морально-етичних засад, яким слідував Петро Сагайдачний і про них повідано у романі.
Але, як завжди було в історії Українського народу, наші союзники домовлялися з переможеними про умови мирних угод за нашою спиною, а потім їхні вчені писали блискучу історію своїх Держав, не згадуючи про наших предків, які вмирали і перемагали у спільних звитягах. Чи може то неправда? А згадаймо російську царицю, славну не тільки державницькими діяннями а й визначними амурними справами. Це вона після спільної перемоги при завоюванню Криму Військом Запорозьким і Російськими ратниками над турецько-татарським військом, розпорядилася знищити Запорозьку Січ, перебити запорожців! Такою була наша історія…
Друга половина шістнадцятого і перша половина сімнадцятого століття були епохою найвищого розквіту Речі Посполитої, цього державницького утворення, яке в своєму політичному розвитку значно випередило інші країни того часу. За своїм значенню Річ Посполиту у Східній Європі можна порівняти з Київською Руссю в одинадцятому дванадцятому столітті. То, може, і спірне питання, але на його підтвердження наведемо декілька аргументів.
Напевно головним і досить переконливим аргументом є Хотинська битва. Вдвічі менше військо Речі Посполитої не поступилося війську Турецької Порти, яка на той час не мала собі рівних у тодішньому цивілізованому світі. То була супердержава, яка століттями не знала поразки. Вона мала всі підстави звоювати розпорошені дрібненькі європейські країни, які подібно до князів Київської Русі завзято гризли горлянки одне одному. Але на перешкоді стала Річ Посполита, і назавжди зупинила Турецьке поневолення Європи, та на відміну від Київської Русі не згинула а розквітла всупереч немудрим керманичам, які все-таки умудрилися довести її до громадянської війни.
Річ Посполита Стефана Баторія по толерантності і віротерпимості не мала рівних в Європі.