Цієї урочистої хвилини фіндіпошівці чекали з таким самим нетерпінням, як запеклі футбольні уболівальники чекають фінального матчу на кубок. Один Чигиренко-Рєпнінський знову, здавалося, ще більше заріс і, бродячи по своїй фіндіпошівській майстерні, був глибоко переконаний, що сьогодні таки футбольний день. Бо про всі події, як ми вже писали, він дізнавався в останню чергу і тепер мав підстави виявляти своє демонстративне незадоволення:
— Світ захопився футболом. Людство деградує і котиться вниз за м'ячем. Вони відвідують стадіони, а не музеї, сидять біля телевізорів замість того, щоб побувати на виставці художників-передвижників.
Масик Панчішка ж навпаки — про преміальні дізнавався завжди першим, хоч нікому й не казав до моменту розподілу. Він ходив коридором, і в збудженому промінні його поглядів жовті стіни "Фіндіпошу" ставали такими рожевими, як півонії.
Михайло Ховрашкевич знав не тільки про преміальні, а й навіть про те, що він і Масик, як передові вчені філіалу науково-дослідного інституту призначаються Ковбиком на посади старших наукових співробітників. Але він свій секрет, як і своєї теорії, не міг довго тримати при собі і при першій нагоді намагався поділитися "по секрету" з усіма підряд, звісно, з одним-єдиним проханням — нікому про це ні слова.
Довгождані хвилини наближалися. На алеї майбутнього фіндіпошівського саду з'явився Адам Кухлик з дамською сумочкою в руках і Карло Іванович Бубон, який супроводжував свого молодого підопічного.
— Час розплати настав,— процитував Сідалковського Масик.
Бубон невдоволено зиркнув на нього, бо, чесно кажучи, Масика він трохи недолюблював. А може, просто згадав Сідалковського, якому доведеться, як завжди, казати:
— Шановний, не в грошах щастя.
— Тоді, Карле Івановичу, я від щастя відмовляюсь..
— Уже пізно, шановний, наберіться мужності і відмовтесь ще й від преміальних.
Бубон знав, що у "Фіндіпоші" щасливий тільки той, хто присутній. У Ковбика було серце м'яке й тепле, і коли він дивився комусь у вічі, то вже не міг відмовити. Але коли тих очей він не бачив перед собою, то й ті заочні очі уже не бачили преміальних.
Збори були зібрані нашвидку, до кабінету зійшлися майже всі фіндіпошівці. Ми кажемо "майже всі", бо двох не було: Ховрашкевича і Нещадима. Перший несподівано помчав униз до вольєрів, де за його точними підрахунками з хвилини на хвилину мали з'явитися на світ одразу кілька "шепеонів" (їх появу він зобов'язався приурочити до цієї знаменної дати, бо був певний, що цей день — день великого відкриття в історії людства, день безсмертя його "третьої теорії"). Другий — Нещадим — за висловом Ковбика, "шукав правди і адвоката в столиці" й обіцяв "аншефові" ні свого звільнення, ні отого телефонного дзвінка до Бубона так не залишити. Незважаючи на загальне піднесення, настрій у більшості був на трійку. Стратон Стратонович сидів за столом, як тінь Нещадима, і казав:
— Нещадим зіпсував увесь парастас. Чого доброго, доведеться відмовитися від ювілейного бенкету... З такими тонюсінькими губами,— продовжував Ковбик,— людиною ніколи не будеш. Але досить про це... В зв'язку з тим, що обстановка трохи загострилася, давайте, тільки коротко, свої пропозиції.
Він зайняв своє місце в президії. Поруч нього, як народні засідателі, сіли Бубон і Панчішка. Стратон Стратонович скидався на народного суддю, але без крісла з високою спинкою. Тут, як і на суді, мав право голосу кожний, але не кожне те слово щось важило. Важило тільки останнє. А останнє слово завжди було за Стратоном Стратоновичем, і він свою промову закінчував так:
— Я думаю, товариші, що час уже дебати й припинити. Мені здається...— Він не договорив. Бо на порозі несподівано з'явився його улюбленець Ховрашкевич. Обличчя Михайла Танасовича було біле і бліде, як смерть, хоч тієї смерті ніхто ніколи в очі не бачив.
— Шепеони є,— голосно заявив Ковбик і вийшов із-за столу, щоб (так усі подумали) потиснути наукову руку Ховрашкевича.
Ховрашкевич послав у бік Стратона Стратоновича нищівний погляд, який прирівнювався до пострілу з рушниці, але з холостим патроном.
— Шепеонів нема,— відкотився назад за стіл Ковбик.
— То, я вам кажу, нема ондатр і їжаків,— трагічним голосом мовив Ховрашкевич.
— Як?! — вихопилося в усіх.
— А от так: загинули усі піддослідні тваринки...
Звістка, яку він приніс, за силою поступалася хіба що землетрусу. Усі, як пишуть у нарисах, затамували подих. Стратон Стратонович теж.
— Ніколи б не подумав, що вівторок може бути важчим, ніж понеділок,— нарешті промовив Ковбик.— От вам і ювілей.
— Життя зіткане з протиріч,— тихо прошепотів Сідалковський.— Від радісного до трагічного один крок, як від любові до ненависті, як від ювілею до...
— Про що ото ви там шепочете, Сідалковський?! Вам що, щось відомо про це?!
— Та ні. Я кажу, що від ювілею до реорганізації — один крок...
— То, пробачаюсь,— спалахнув Ховрашкевич,— але то ви кажете дурницю. Ніякої реорганізації тепер не буде... Ми уже на порозі нововідкриття...
— Уже за порогом, — перебив його Ковбик.
— На порозі, Стратоне Стратоновичу! І цей удар нас із колії не виб'є. Якщо не до сорокаріччя, то до вашого п'ятдесятиріччя... Тобто до нашого п'ятдесятиріччя, а вашого шістдесятиріччя, Стратоне Стратоновичу, я таки шепеонів виведу... Шепеони — це смисл мого життя...
— Жаль тільки, що я їх не дочекаюся.. Так без шапки і на пенсію вийду...
— То ви так даремно. Дочекаєтесь. І я особисто в це вірю.
У хвилини своїх найбільших винаходів і потрясінь Ховрашкевич вважав, ніби "Фіндіпош" існує тільки тому, що на світі живе Стратон Стратонович. Вони начебто створені один для одного. Принаймні Михайло Танасович колись так про це подумав і тепер бажане сприймав за реальне.
— То я вам так скажу,— натхненно, як поет, запалювався він,— не буде Стратона Стратоновича — не буде й "Фіндіпошу". Бо "Фіндіпош"... То я не тому так кажу, що тут сидить Стратон Стратонович. То я так можу сказати навіть тоді, коли його нема... Так от, я кажу... "Фіндіпош" існує, поки живе... Точніше, поки з нами Стратон Стратонович, доти з нами й "Фіндіпош". Бо вони, то я так собі мислю, начебто природою створені один для одного. Я особисто не уявляю "Фіндіпош" без Стратона Стратоновича, як і Стратона Стратоновича без "Фіндіпошу"...
— Ну, ну,— поблажливо казав Ковбик.— Досить вам уже про це, Михалку. Незамінимих у нас нема.
— Є,— заперечував Ховрашкевич.— То, я вам кажу, є...
— Нічого ви не скажете — нема.
— То я перепрошую, але винятки є... Ви виняток, Стратоне Стратоновичу...
Ковбик махав безнадійно рукою, встромляв у мундштук цигарку і казав:
— Ніяких винятків. Такого, хто б вас переговорив, природа ще не створила. Хіба що... Кхм,— прокашлявся він.— Вас, Михалку, це я по-дружньому, не гнівайтесь... Хіба що вас схрестити з Маргаритою Ізотівною, тоді, може, і вийде отой унікум...
Ховрашкевич робив вигляд, що сердиться. А зараз він мовчав. Мовчав і Ковбик, тільки на обличчі ворушилися жовна і здавалося, що Стратон Стратонович пережовує ще недозрілі думки й здогади. У кабінеті було тихо, як у ямі.
— Йолі-палі,— раптом порушив цю тишу Панчішка.
— Масик,— сердито глянув на нього Стратон Стратонович,— хоч у такі хвилини не лайтесь. Невже усі загинули? — Ковбик повернувся всім корпусом до Ховрашкевича.
— Живий залишився тільки хамелеон,— відповів Ховрашкевич.
— Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони,— прошепотів у "мідасове вухо" Грака Сідалковський.
— Ви б своїми думками поділилися з колективом,— Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.
— А чого,— підвівся на весь свій зріст Сідалковський.— Думки — не золото,— він глянув у бік Грака.— Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть...
— Від їжаків і ондатр тхне,— зі злістю повідомив Ховрашкевич.
— Чим? — не дав йому докінчити Ковбик:
— Алкоголем...
— І вбивством,— закінчив Сідалковський...
— Що ви мені тут дует розігруєте! — розсердився Стратон Стратонович.— У кого які здогади, гіпотези? Ви їх напередодні ювілею, Ховрашкевич, не споювали?
Той заперечливо похитав головою.
— Якщо це так,— розвивав свої думки Стратон Стратонович,— то я вам скажу: під ваші їжаки й ондатри підклали добру свиню. Не споїли мене — споїли їжаків,— багатозначно закінчив він.
— Це справа рук Нещадима,— раптом промовила Дульченко, яка до цього мовчала, немов скіфська баба.
— Чому ви так думаєте, Маргарито Ізотівно? — лагідно перепитав Ковбик.
— Я не думаю — я знаю. У мене шосте чуття...
— Те-е,— махнув рукою Ковбик.— У мене теж шосте. Але нам шостого чуття мало. Нам потрібні факти.
— Це зробив Чомбе,— мовив Грак.
— Хто-хто? — Ковбик крутнувся на високих своїх каблуках.
— Я вибачаюсь, Нещадим,— поправився Грак.— Щоб відплатити за звільнення. Він надішле комісію і заявить, що Михайло Танасович під час своїх експериментів споював тварин... Ну, для сміливості... І от наслідки...
— Тут є логіка,— Стратон Стратонович міряв великими кроками кабінет, хоч сам був малий. Але це робити йому подобалося.
Усі дивилися на нього, і кожний думав про своє. Для Грака він нагадував землеміра, що відміряв колгоспні поля. В очах Бубона Ковбик виростав до господаря міста, що крокує площею. Тільки Панчішка уявляв Ковбика чомусь величезними ножицями. Сам Ковбик думав про Нещадима, якому в останні дні хтось приліпив прізвисько Чомбе...
...Звістка про це дійшла й до Арія Федоровича. Він спочатку побагровів, потім посинів, тоді налився кров'ю і почав крутитися по коридору, як песик, якому несподівано причепили до хвоста прищіпку.
— Я так цього не залишу! Ні, дорогенькі, у мене це так не пройде... Я вам не Чадюк,— він увірвався в кабінет Ковбика, забувши постукати і забувши про те, що цього Стратон Стратонович не любить. Папери разом з останнім наказом Ковбика про преміальні Ховрашкевичу і Панчішці полетіли додолу.
— Ви вриваєтесь у мій кабінет, як цунамі,— розлютився Ковбик, котрий якраз читав про цунамі в газеті.
— Але так далі я терпіти не можу... Вони не наукою займаються, а тільки тим, що вигадують на кожного усілякі прізвиська...
— Ви спокійніше можете, Арію Федоровичу? Що трапилося?
— Мене у "Фіндіпоші" прозвали Чомбе,— поскаржився він.— Я цього так не залишу.
— Хто прозвав? — спокійно запитав Ковбик.
— Панчішка.