То шкребе своїм залізним писалом по жовтавому цупкому шматку, кладе свої рядки, як ниву оре — поволі, ретельно виписуючи ази і буки. Заглядає в книгу, в старий сувій — докупи зводить записи. Як те колись робив Великий Никон. І договори старих князів переписує, і те, що чував од смислених людей, вписував — нехай нічого не поглинеться часом…
Та сьогодні Нестор не заглядає ні в книги, ні в інші пергамени… Якась біда колотить його душу і старіюче тіло. Таємниче світяться його ще зовсім молоді очі. Дві глибокі зморшки на жовто-восковому чолі вже не розгладжуються. Ще глибшими, з відтінком гіркоти чи неминучості стали дві борозенки, що йшли від кутиків ніздрів до бороди.
Нарешті старець угомонив свою бунтівну душу. Якимись мислями заспокоївся. Затиснув у пальцях писало і став водити по пергамені.
Погляд його то спинявся на написаному, то стрімко летів кудись крізь стіну, крізь простір, а може й крізь віки…
Щойно закінчив оповідати про шолудивого Боняка, котрий спалив передмістя Києва й сплюндрував Печерську обитель. Щойно оповів про останній час Тугоркана, котрого Святополк, яко тестя свого, привіз до Києва і разом з його возносливими намірами й підступними діяннями поховав на Берестовім шляху. А вже серце пече нова думка — треба оповідати не про безбожних синів Ізмайлових, а про своїх татей великих, князівської породи, що бігають по руських городах і, яко хижаки, грабують свій народ… Сьогодні ці свавільці кров братню ллють, завтра вбивають своїх братів. Що їм до того смерда альбо рукомесника, у якого він забирає худобу, збіжжя, синів? Що йому до послань і писаній святих отців, які його благали: не розгніви мужа в жебрацтві його! Бо коли розгнівиш, не спинити його мстиву руку, яка вознесе меч над головами тих, хто сидить зимою в теплі, у світлій хоромині й забув про убогих і упосліджених долею, що гибіють при скіпках, скорчившись від голоду й холоду, витираючи очі від їдучого диму сирих дров…
Та ніхто не жадає прислухатись до мудрих застережливих слів-обережників. Розвалюється буйне гніздо Ярославових онуків-князів на зграї княжат, їхніх синів і синовців… Висипались вони на землю і затіяли колотнечу…
Підступний лукавець Давид Ігорович грабує на дніпровському лимані купецькі лодії, Гліб, син Святослава Чернігівського, бігав то в Новгород, то в Тьмуторокань, то в інші землі, доки не наклав головою; Роман Святославич без кінця домагається собі нових земель і водить на Русь орди половецькі, Олег Святославич, котрого Гориславичем прозвали, колотився знову у вотчині своїй чернігівській, доки Святополк і Мономах не пішли проти нього зі своїми ратями і не зачинили в Стародубі, змусивши цілувати хрест на вірність… Але свавілець зламав присягу, побіг до Смоленська, потім добувся до Рязані і до Мурома. Ось уже три роки безчинствує у північно-східній Русі, убив меншого сина Мономаха — Ізяслава, забрав його дружину в полон, закував у кайдани і кинув у яму. А сам добувся до Суздаля. Розграбував город, людей у ями повкидав, в кайдани закував, а все їхнє майно — собі привласнив. Далі на купецький Ростов пішов, всюди своїх посадників настановив, знімав для себе потяги й правежі. А то все — вотчина Мономахова…
Тож старший Мономахович, князь новгородський Мстислав, примчав сюди з полками, став ганятись за Гориславичем, аж до Волги догнав його. І знову горять городи північної Русі. Від Суздаля лишився один двір Печерського монастиря та мурована церква святого Димитрія. Палає Муром…
До Олега прийшов на підмогу його брат Ярослав. До Мстислава Мономаховича — менший брат Вячеслав. З ордою половців…
На ріці Колокші була між братами січа велика. Побіг Олег Гориславич, а за ним гнались Мстислав, Вячеслав і половці. І знову горіли Рязань, Муром, Ростов…
Князі тузують один одного, а орди половецькі налітають на землю руську. І знову ж таки — самі князі кличуть їх, втягують у чвари між собою. А ще біда — стали ріднитися з ними князі. І тепер половці ходять на Русь захищати своїх родаків-князів, плюндрують ниви й беруть полон…
О земле руська! Тяжка година чекає на тебе… Уже немає сили, котра утримати могла б твою купність, котра спинила б зажерність отих княжат-онуків і синовців!..
Колись чорноризці печерські силкувалися затримати міцну владу над Руссю в руках єдиного самодержавного князя. Ще з часів Іларіона билися за те. Чогось і досягали. Тепер Феоктист-ігумен хоч і підтримує владу Святополчу, то більше для того, щоб вирвати у великого князя шмат землі для монастирського подвір'я, чи нові землі й села, чи нову пущу… Святий отець більше піклується за благодатьство обителі, аніж за велику справу Русі.
Та Печерська обитель сильна не багатством, а глибиною мислі своїх подвижників — Феодосія, Никона, Івана. Вони вирвали із рук греків-митрополитів літописання землі Руської. Печерські писці уже стали міццю, на котру опираються і котрою дорожать великі князі. Печерський монастир підпирають дружина і боярство київське, яким потрібен єдин князь. Тож князі й мусять дослухатись до печерців. Бо можуть покликати: "Приїжджай боржій до Києва. Де узрим твій стяг, там і ми із тобою". А можуть й інакше мовити: "Іди, князю, геть. Ти нам єси не потрібен". От як Мономахові сказав ігумен Іван.
Мономах хоч і значніший за інших, але пустити його до влади — значить беззаконня узаконити. А ще є одне: Мономах горнеться до Візантії. Шукає підтримки для себе в греках-митрополитах, як і батько його. Обіцяє ставити на Русі греків не лише єпископами, а й ігуменами по монастирях! Мабуть, для того й бережуть у роді своєму шапку Мономаха, аби показати, що від царів ромейських свій рід ведуть! А для чого?.. Щоб ромейські імператоррі посягали на Русь?
Іще одне стурбувало печерських книжних людей. Цар візантійський Михайло Дука прислав колись князю Всеволоду послання, в котрому великодушно дозволяв вважати, що на Русі був проповідником християнства апостол Андрій, який проповідував і грекам. Отже, русичі і греки мали спільного проповідника!.. Виходить, що на Русі християнство було прийнято ще до хрещення Володимира. Але Русь не зуміла зберегти віру свою, упала знову в язичество, і ромеї вдруге сіяли учення Христа через князя Володимира…
Лукава і хитрісна видумка! Вона має показати, що Русь, мовляв, сама не здатна берегти віру християнську, що їй потрібна опіка від ромеїв. А то єсть ярмо для Русі, ігемонія[88] загребущої імперії!.. Рід Мономаха протягує ту ігемонію десятиліттями… Уже написано чимало послань, повчань, листів про апостола Андрія!.. Усе те має возвеличити їх ім'я, вознести над іншими, узаконити їхню зверхність серед інших князів.
Близькозорі! Не бачать, що, утверджуючи себе руками ромеїв, вони принижують Русь і одягають на її душу чуже ярмо.
Нестор мусить дати свою відповідь, розвінчати їхні лукаві замисли. Обірвати оті невидимі сіті, в які рід Мономаха втягує будучину Русі…
Тож Нестор має у своєму літопису ствердити правду. Русь не знала ніякого апостола Андрія. Русь найпізніше взяла християнську віру. Бог так зажадав, щоб русичі прийшли до сеї віри останніми! Але Русь взяла ту віру не з милості ромеїв, а з власного вибору!
За дверима хтось товчеться. Нестор очікувально підносить над головою свічку. Нарешті до келії вштовхався Єремія-скопець.
Це був уже зовсім білоголовий старець, тільки очі його — чорні, блискучі — не вицвіли, стали задумливими і ніби лякливими.
— Що тобі, брате? — здивувався Нестор.
— Біда трапилась у нашій обителі… — зашепотів чорним беззубим ротом Єремія. — Брат Федір скарб у своїй печері знайшов. Певно, диявол його спокушає… Ходи скажи ігумену… Я боюсь… Ходімо…
Нестор гасить свічки. Щодуху крокує до печер. Скарб! Чи справді диявол наслав на них спокусу, чи щось інше… Тоді — то велике діло! Скарб потрібен монастирю. Треба накупити пергамену, книг… Поставити для книжників окремий дім — і туди збирати мудрість вікову, що в писаному слові обретасться… Книгозбірня ой як потрібна! Казав уже давно Феоктисту — треба поставити для книг мурований дім, щоб не згоріло в ньому нічого. Ігумен відмахнувся — не стільки тих книг, щоб задля них мурувати дім! Хай колись… як розживуться сріблом-злотом… І ось… Може, се бог почув Несторове моління?
Чернець Федір злякано сахнувся у куток, коли в його печерку просунулась Несторова голова. Щось забряжчало, задзвеніло від того сахання, покотилося й дзвінко стукнулось об дерев'яне ложе.
— Се я, брате… Нестор… Ти скарб знайшов, кажуть.
— Хто каже?.. — жахнувся Федір, тремтячи у кутку.
— Що за скарб? — Нестор нічого не бачить у темряві. —Запали свічу. Все одно господь бог не дасть утаїти добро, бо для блага всіх послане воно…
— Для якого блага? — недовірливо перепитує Федір. І не сіпнеться, щоб запалити вогник. Сопе, щось шепоче.
— Я бачу, ти хочеш приховати божий скарб. Тоді во зло він буде тобі.
— Я його знайшов! Мені бог його послав, бо уподобив за мої щирі молитви і томління душі! Мені дає він винагороду за все! Сказав мені господь бог: набідувався у драному рубищі, чадо. Даю тобі скарб на старості літ. Купи за нього соболину шубу і купи землю, і не знай ані холоду, ані голоду. Умри в теплі й ситості!.. Це моє! Моє… Пощо прийшов?.. — Федір метався по печерці й засовував під дошки ложа срібні чаші, келихи, глеки… — Не дам! Нікому не дам!..
— Послухай же мене, брате. Силоміць я у тебе відбирати не стану. Коли не згоден зі мною… Що тобі ті села? І шуба соболина? Зігріє вона лише твоє тіло і добром наситить лише твоє чрево. А книги… Ми зробимо велику книгозбірню. Купимо дивні книги в усіх окольних і дальніх землях чужих. Мудрість людську зберемо сюди… з усіх усюд. Мудре слово зігріє не тільки нас… І після нас грітиме і навчатиме.
— Не дам… — Федір ледве не плакав. — Я багато днів і ночей рив отею нору… Руками рив! Так мені бог підказав усі сні… І я знайшов скарб у цій землі…
— Земля ж — монастирська. Усе, що в ній і що на ній, — усе монастирське, брате Федоре…
Федір упав грудьми на ложе, прикриваючи тілом викопані чаші. І трясся в глухих риданнях…
Нестор виліз із печерки. Канула у небуття його мрія про книгозбірню. Усі тільки про ситість дбають… про благо для тіла. Сумління чревом замінили. Забули про душу. Гніздяться в ній стільки лукавства й підступності!
Повернувся до своєї келії.