Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 66 з 149

Одчай подвоїв мої сили, але все ж таки сили заліза я не міг подолати! Серед хлопських голосів я виразно відрізняв уже голос того антихриста: було очевидно, що хвилин через десять вони наздоженуть мене...

— Ай! — вискнула Агата.

— Як ось,— Демосфен уповільнив свій голос,— крики се

ред хлопів посилилися, неначе в погріб прибула нова юрба, і потім почали віддалятися. "Очевидно, мучителі мої подалися в інший бік",— мигнула в мене думка, і тут же відразу, ніби хто шепнув мені па вухо, я вгадав, що двері замикалися не на замок, а на засув... Обмацавши рукою стіну, я легко знайшов засув, потяг його з усієї сили, засув тихо заскрипів. ;

— Ох, слава пану Єзусу! — зашептали довкола слухачі...

— Через хвилину я вже був на волі, в темному яру, далеко за моєю садибою,— оповідав Демосфен.— Яр цей перетинає невеликий ліс, який близько підступає до мого дому. Розраховуючи, що коли розбійники нападуть на мій слід, то кинуться далі в глибину розшукувати мене, я з усією можливою для мене швидкістю кинувся назад до узлісся й, вибравши тут найбільш гіллясте дерево, виліз на нього й вирішив сховатися в листі, але доля нагородила мене за всі муки: на вершині липи,—* а то була липа,—виявилось велике дупло, в якому я й умостився зручно й безпечно. Та ба! Мені довелося бачити на власні очі заграву пожежі мого рідного гнізда. Я мовчки дивився на все це, як Нерон на пожежу Рима45, і не міг нічого вдіяти! — сумно мовив Янчевський і змовк.

— Але чого так журитися за будинком!—досадливо перебив його Пігловський.-—Слава богу, що сам цілий зостався, але розбійники,— чи не бачив ти, пане, пішли вони звідти? Шукали тебе? Чи зосталися там?

— Повз мене ніхто не проходив... Мабуть, вони погналися в хибному напрямку... Я просидів до пізнього ранку в дуплі, не заплющуючи очей і щохвилини ждучи, що за мною гнатимуться, і коли день, за моїм розрахунком, уже наблизився до хлопського обіду, спустився з мого сховища, вибрався на дорогу і, обминаючи ліс і село, кинувся, скільки моїх сил, по великій дорозі до вас... Верст за п’ятнадцять од вас, коло Митищ, я зустрів хлопчака, який скакав на селянській конячині; я одбив у нього конячку, вискочив на неї без сідла і ось примчався до вас.

XLIV

— Нечуване лиходійство! Треба вжити найенергійніших заходів! Це бунт! Гайдамаччина! Повідомити до Кам’янця, щоб сюди вирушило все військо! — почулися вигуки з усіх боків.

— Ні, панове,— спинив усіх маршалок,— перш за все ми повинні знайти неприступні захистки для своїх родин і майна, бо ніхто з нас не гарантований навіть на один день від нападу того лиходія.

Слова пана маршалка зустріли схвальним шепотом; але в цей час Демосфен просткг свою руку й промовив поважно:

— Панове, прошу слова! .

Всі миттю замовкли.

— Панове,—заговорив він, підводячись у кріслі,— перш за все прошу вас бути дуже обережними, щоб те, про що я хочу вам сказати зараз, не стало відоме нашим хлопам, гадам потаємним, готовим видати нас щохвилини тому виродкові й грабіжникові. Отже, ласкаве панство, прошу вас, станьте на деякому віддаленні, ніби прогулюючись собі в саду і в покоях, щоб устерегти нас від наших шпигунів.

Коли розпорядження Демосфена було виконане, він підвівся з крісла й заговорив, понизивши голос:

— Панове! Я звертаюся до вашого шляхетського гонору й старопольської мужності. Саме провидіння, яке зібрало нас тут у такому числі, дає нам можливість негайно піймати злочинця. Він тут, він уже в наших руках. Треба тільки оточити його, зв’язати й розправитися своїм власним шляхетським судом!

І Демосфен розповів усім слухачам своїм про Кармелю-кове розпорядження, яке він чув з каміна,

— Отже, панове,— закінчив Демосфен,— розбійник з двома своїми достойними сподвижниками сидить у Кругляку, котрий прилягає до Гайдамацького лісу... Нам треба оточити Кругляк, влаштувати облаву — і звір у наших руках. Пайове! Юнаки польські! Невже ви відмовитесь узяти участь у цій почесній облаві?!

Слова Демосфена були вкриті захопленими вигуками не тільки молоді, а й поважного панства. Траплялася справді надзвичайно сприятлива нагода піймати без будь-якої небезпеки страшного злочинця. Треба було зібрати не менше ше-стисот-семисот селян, але за підрахунком виявилося, що, не звертаючись по допомогу до дальших сусідів, ті гості, які зібралися тут, могли виставити потрібну кількість хлопів, не враховуючи дворової челяді і надвірних команд, котрі мали становити кавалерію. Для того ж, щоб хлопи цілком упевнилися в тому, що латі паяться облава н а міра, Пігловський запропонував захопити з собою й зграї собак. Вирішено було негайно розіслати молодих шляхтичів по економіях усіх околишніх поміщиків, більшість із яких були принаявні, з наказом зібратися всій челяді і всім селянам, і під проводом шляхтичів рухатися вночі, пильнуючи всіляко обережності, до Кругляка.

— Для того ж, щоб бестії не встигли за допомогою якогось диявольського обману вирватися з лісу,— закінчив Демосфен, понижуючи голос,— то звеліти всім селянам, а також челяді й командам одягнути свитки й попідперізуватися зеленими поясами. Але цур! Це розпорядження, панове, треба тримати в щонайглибшому секреті й дати наказ тільки тоді, коли хлопи зберуться на. дворищі, Ми маємо справу з ворогом злісним і хитрим, немов справдешній диявол, і, що ще важливіше, котрий має в особі кожного підлого нашого хлопа найвірнішого слугу. Що ж до нас, то, щоб уникнути нового обману, треба й нам мати якісь знаки, відомі тільки нам, і я гадаю, що наші чарівні дами знайдуть можливість прикрасити нас одноколірними кокардами.

Думка Демосфена зустріла загальне схвалення. Розалія, а за нею й Агата заявили категорично, що й вони мають намір узяти участь в облаві. Маршалок почав був противитися цьому бажанню, але потім, зміркувавши, що принаймні безпечніше бути вкупі з усім товариством, аніж самому собі з дружиною,— погодився, зауваживши, однак, що в усякому разі дами зостануться з ним у кареті і вийдуть з неї тільки тоді, коли звір буде вже зацькований...

Не гаючи й хвилини, всі зразу ж узялися до діла, й, завдяки завбачливості Демосфена, ніхто з челяді марщалка не здогадався, що панство затіяло полювання не на вовків ї кабанів, а на людей.

Цілу ніч ніхто з панів не лягав спати. Ще ранній світанок ледь торкнув холодною синявою небесне склепіння, а до Кругляка потяглися, зберігаючи всіляку обережність, темні, хиткі ряди селян, озброєних дрючками, вилами, сокирами, списами й навіть рушницями. Попереду, як і за ними, виступали верхи, під проводом пгшін, дворова челядь і надвірні команди.

Нечутно, тихо поповзли з усіх боків до лісу, наче комашня, темпі озброєні юрби, оточуючи його кругом щільним, суцільним кільцем.

Тим часом Кармелюк, не передбачаючи ніякої небезпеки, спокійно спочивав з Михайлом у глибоких заростях Кругляка. Ліс цей справді був найкращим місцем для схованки небагатьох людей, а разом з тим і найзручнішою місцевістю для облави. Густий, зарослий, він стояв збоку від проїжджої дороги й заповнював собою досить велику круглу улоговину, верстов зо дві в діаметрі; саме дно її вкривала глибока болотяна трясовина. Пробиратися по цій трясовині, що поросла подекуди очеретом і кущами, а подекуди переходила в зовсім рідку драговину, вкриту купинами, могла тільки людина, яка добре знає місцевість; але таких було небагато, бо ліс був надзвичайно дикий і мав погану славу. Зате диких кабанів тут було багато; тёпер же в їхній оселі засів Кармелюк.

Місце, в якому він сховався, було в самому центрі болота; тут у болото врізувалася вузенька, але довга смужка твердої землі, що закінчувалася невеличким острівцем, який заріс з усіх боків верболозом, очеретом, вербами і скидався своєю формою на велике гніздо. В отому гнізді й сховалися Кармелюк, Явтух, Уляна й Михайло. Було в лісі ще й інше сховище в горішньому кінці болота під великим навислим каменем, який утворював собою щось схоже на захищену з трьох боків печеру. Та острів, на якому спинився Кармелюк* був безпечніший,— у весінню пору до нього зовсім годі було й добутися, тепер же дійти до нього можна було тільки по зарослому очеретом перешийку.

На полі вже почало світати, а в глибині лісової гущі було ще зовсім темно, і тільки верховіття дерев викарбовувалось різкіше на тлі ледь-ледь посвітлілого неба. Кармелюк і Михайло спали, а невтомна Уляна разом з Явтухом стояли в різних місдях перешийка на варті й прислухалися до дрімливої тиші лісу. Ще з півночі змінив Михайла Явтух, але втома не давала себе відчувати козакові. Остання його необачність, внаслідок якої Янчевський вислизнув з їхніх рук, не давала йому спокою й гризла безплідною злістю його серце. Нараз чуйне вухо його вловило якийсь ледве чутний приглушений тріск. Явтух швидко оглянувся в тому напрямку й завмер, уп’явшись поглядом у поріділу темряву.

Якусь хвилину всюди було тихо, потім знову почувся слабенький шелест, і раптом зірке око Явтухове виразно побачило якусь чорну масу, що поволі наближалася до нього. То не був кабан: то була істота, яка свідомо, з усією можливою обережністю підкрадалася до Кармелюкового сховища.

Не гублячи жодної миті, Явтух щосили кинувся до постаті, яка підповзала, схопив її своїми міцними руками за плечі, і не встиг той крикнути, як Явтух закинув його собі на спину, а Уляна, підбігши, заткнула йому хусткою рота. Явтух поніс захоплену жертву до Кармелюкового сховища.

Але шум розбудив ще раніше й Кармелюка, й Михайла.

— Ща там? Що сталося? — неголосно промовив Кармелюк, виходячи з зарості.

— Піймали шпига, батьку! — відповів пошепки Явтух.

— Шпига?! — вигукнув Кармелюк.— Ну, тягни ж його сюди.

В глибині зарості, що обступила густою стіною весь острівець, була складена найкраща частина здобичі, яку захопила з собою Уляна. Тут же ще тліло вугілля від догорілого вогнища, валялися рештки вечері, лежала звалена на купу зброя.

— Ану лишень, Уляно, запали скалку, побачимо, кого ти з Явтухом приволокла до пас? А ти, Михайле, іди вартувати!

Михайло негайно пішов на чати, а Кармелюк, зірвавши з себе пояса, зв’язав ним руки пійманого.

Уляна запалила тріску й піднесла її до обличчя незнайомого. Кармелюк близько нахилився до нього, але обличчя страшного розбійника справило найнесподіваніше враження на незнайомця.

— Батьку, отамане!..

63 64 65 66 67 68 69