Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь ласка, радо вигоджу сусідам".
Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину: "Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові, і тому приходимо потолкувати, як би то такого гріха на свою совість не брать".
"Будьте впевнені, що я теж не кровопивець і що мені теж жаль безталанного вашого города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества не хоче впустити в свої мури"
"Чи гетьман зрадив, чи ні,— того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо він справді зрадив цареві, то ми залишаємося у нашій попередній вірності".
Меншиков, почувши це, встав: "Якщо ви правду кажете, панове, так і проливу крові не буде. Впустіть військо моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово".
"Ваша світлосте,— відповіли батуринці,— не таке це легке діло, як кому здається. Треба його обміркувати, треба переконати тих козаків і міщан, що хочуть гетьманові додержати присяги, треба порозкопувати брами і приготовити квартири для царського війська".
"Усього мого війська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться на полі, хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть".
"А все ж таки, щоб приготовити це діло нам треба три дні часу".
"Три дні часу, щоб відчинити город і впустити військо царя?! — аж крикнув Меншиков.— Ні, добрі люди, як бачу, що ви мене за великого дурня маєте. З вас і одної ночі доволі. Надумайтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи ні? Хай каже".
Депутати розкланялися і відійшли.
Меншиков ходив по квартирі: "Хитруни мазепинці. Три дні часу, щоб обміркувати діло. А за три дні Мазепа може бути тут і взяти мене в два вогні. Нема дурних. Завтра рішиться діло. Завтра, а нині треба закладати міни під замок".
РИЮТЬ...
Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В місті було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але той вал боронили хіба тільки старі моздирі і міліція міська, челядники шевські, гончарські і інші, бо козаки мали досить роботи на замку.
Туди перенеслася також Любов Хведорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самотньою лишати.
Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я долинали крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверми, бренькали острогами й шаблями.
Засне Мотря на годинку і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.
Мотря дивиться у вікно, чи не світає.
Ще дві-три години до ранку.
Не спить, думає — про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну?
Коли б скоріше!
Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.
Дудонить...
Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.
Невже ж так живо казка пригадується їй.
Наслухує. Це не відгук кінських, підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Встає.
В умивальниці наготовлена вода на рано.
Мотря підносить свічку й дивиться на воду.
Її плесо дрижить. Може, їй так здається?
Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить.
Нараз, один блиск думки і — Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підкладуть міни, висадять його у повітря, бо якраз недалеко і з порохом вежа.
* * *
Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його.
Прийшов... Так... Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалась, а вони вже за той спосіб беруться. Що ж тепер?
...Замок не видержить мін, він не підновлений, як слід, і не надто кріпкий.
Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав.
Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини.
"Що ж нам робити тепер?"
"Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили".
"Але як?"
"Звичайно. Зайти їх і передушити, як тхорів у норі. Вдасться — добре, а ні — так пропав наш Батурин".
Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долівки, тут і там, біля самих дверей.
"Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли".
"Піду!"
"Ви?"
"Так, Мотре Василівно. На нікого цього діла не здам".
"А замок?"
"Замок на Кенігзена залишу. Ніхто не допильнує краще... Бувайте!"
* * *
Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір'ї то ставав і наслухував, то вухом прилягав до землі.
"Тут, Мотре Василівно,— казав,— чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одне краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки будемо й тут рити".
Свиснув — прибігло кілька сердюків. Показав, як і де копати. "Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, притаїтися і чекати мого знаку".
Побіг. Мотря пильнувала роботи.
* * *
"Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть?" —— питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі.
"Треба мені двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такі, що нема в них ні старого батька, ні мами, ні коханої дівчини, нікого, хто плакав би за ним!"
Виступали, голосилися.
"Досить! Більше мені не треба. Решта — мовчіть. Нікому нічого не казати. Лише Кенігзен хай заступить мене. Бувайте!"
* * *
Навшпиньки двадцять сердюків з Чечелем відійшло. Поділив їх на два десятки. Для першого десятка провідника назначив. Сказав, де мають перелізти мур, як попід замкову стіну скрадатися тихо, поскидавши чоботи,— як тіні, дожидаючи, поки він з другого боку з другим десятком надійде...
Чечель сам своїх попровадив. Відчинили вікно, перекинули драбину, почули, як шумів Сейм. За Сеймом уздовж московського табору густі огні горіли, перекликалися варти, патрулі від одної до другої ходили. Москалі боялися, щоб обложені не наскочили на них, перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знічев'я, бо ніч була темна. Чечель і його сердюки зіскочили по драбині на вал, зсунулися по валу, крізь рів з водою кинули місток, рачки перелізли по нім і зирнули вділ. Тихо було. Над Сеймом, кількасот кроків від них, гренадери будували міст.
"За мною!" — прошепотів Чечель, першим зіскакуючи на землю. Скакали босоніж між густі корчі верболозу. Просувалися, як вужі. Тішилися, що вітер свистав, викручуючи корчами. Ніхто не запримітить їх, а запримітять — так буде запізно. В кожного в руці ніж. За поясом для всякого випадку пістоль і ручні бомби. На них щолиш в останній потребі черга. Тепер ні.
Чечель сунувся першим, десять тіней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори.
При норі варта.
Чечель здеревів. Вартові з фузіями стоять і дивляться перед себе — в напрямі московського табору.
Вже нічого більше й не побачать.
Може, й не знали, хто їх на другий світ послав. Крикнути не мали коли — повалилися в лозах, як на полі снопи.
Чечель наказав їх втягнути досередини, бо кожної хвилини могла прийти зміна варти.
В норі було темно. В глибині, кроків, може, з двадцять, світилася ліхтарня. Кілька людей лежало на землі і лупало скалу.
Були так зайняті своєю роботою і такий луск ішов від джаганів, що не чули, що діється за ними. Тим часом Чечель половину своїх людей залишив біля входу, а з другою кинувся наперед.
Нерівна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козаків ухопив ліхтарню, боролися в темряві. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений і перестрашений боронився несвідомо, стихійно, як боронить чоловік своє життя.
Нікому пощади не давали. Чорне підземелля скрило в собі, як у могилі, жахливу тайну нерівного бою.
Тиша.
"Давай ліхтарню!"
Подали, щоб побачити вислід своєї роботи. Страшний...
Та на міркування не було часу, Чечель наказав засипати вхід до яскині.
Безпечні були, що ворог не дістанеться туди.
Вибуху вже не боялися, не страшний змій, коли вирване жало. Розглядаються: два москалі принишкли до землі — як трупи. Підняли їх — вставай!
Перестрашено дивляться на козаків і благають ласки. Чечелеві не хочеться мордувати безборонних — гидко. Відбирають від них зброю і кажуть копати далі.
Чечель знає батуринський замок, як свою власну хату, по планах і по тайнах, які йому повірив гетьман. За той час, як готовився до оборони, зазирнув у кожний куток, власними ногами зміряв кожний перехід, кожний крок землі. Бачить, москалі добре копали. Просто на потайник ішли. Хтось свідомий показав їм дорогу. Ще трохи й дібралися б до потайника, котрий виходить якраз на подвір'я. З нього є також тайний перехід до порохової вежі, до того останнього прибіжища обложенців. За той час, як Чечель розглядається, козаки й москалі копають. Ще сажень, а найбільше два і доберуться до залізних дверей. Тут розпочнеться замковий фундамент, бо те, що прорили москалі, то тільки прохід попід валами. "Копати!" Козаки митці до такої роботи. Одні гребуть, інші землю й каміння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша стіна відділює їх від світу, чимраз ближче до залізних дверей.
Праця йде скоро. Москалі копають, як у гарячці. Раді, що не погибли, як їх товариші.
Ще кілька ударів джагана і дзвінкий луск розлягається під землею — залізні двері. Скоро відгребують решту землі і пробують їх відчинити.
"Мотре Василівно! — гукає Чечель.— Є ви там? відчиняйте!"
"Нема ключів",— відповідає Мотря.
"Кажіть — виважити двері!"
Виважили, і на Чечеля повіяло свіжим повітрям.
* * *
"Ви ще й полонених привели?" — запитує Мотря, побачивши москалів.
"До роботи здадуться",— відповідає Чечель. Каже їм зав'язати очі й відвести туди, де козаки й міщани пильно біля валів працюють. Він знає, що москалі підкопу не залишать. Якщо вони ще раз спробують висадити замок, так раніше вилетять самі. Якраз там, де застукав москалів, значиться, не під мурами замку, а під валом, закопує бочівку пороху і рівцем попід землю проводить льонт поза залізні двері. Решту підкопу каже завалити землею і перед залізними дверми ставити мур. "Скоро, скоро!"
І принаглювати не треба.