Дам тобі про лицарів, розбійників, а одну, коли схочеш, і про піратів.
— Цікаво?
— Страшенно. Копит свічки заносить, а то б всю ніч читали. Разом читаємо, бо всі бажають, а одному іноді і... страшно робиться.
Однокашники милостиво поглядали на товариша, який почував себе рознещасним чоловіком на всім білім світі. Але щоб товариші цього не зрозуміли, він раптом похвалився теж:
— А я служу... П'ять карбованців у місяць, копійка в копійку, одержую.
— Невже п'ять? — здивовано перепитав Шліхтін. Кишенькові гроші Василеві присилали з дому, щоправда, небагато, батько, колишній правитель у маєтку Tрoщинського, не мав зайвих, все забирали дочки на виданні, а їх у нього було шестеро; дещо присилав Васі і його покровитель — граф Трощинський, який жив останні роки поблизу Миргорода у родовому маєтку в Кибинцях, та все одно не вистачало, він частенько позичав у товаришів "на бублики" і майже кожному був винен: кому копійку, кому — дві, а кому — і п'ятак.
— П'ять, — сказав Мокрицький. — Як послужу років зо три, то і більше дадуть, карбованець, а може, і два набавлять. — Щось згадавши, пошукав у кишенях свого старенького заношеного каптанця, видобув мідну монету.
— Підемо до грека, кофею нап'ємось з калачем.
Шліхтін палко підтримав вчасну і розумну пропозицію товариша, зразу ж забувши, що у них ще один двогодинний урок, та Лісницький завагався: чи добре це? Втекти з уроку? Це ж вони підведуть пана доглядача, вчителі не забаряться сказати: он які діти у пансіоні у "нашого праведника" — так-бо називають декотрі наставники їхнього Івана Петровича. Шліхтін невдоволено примовк, але ладен був першої-ліпшої хвилини... підвести доглядача, і Мишко це розумів, тому-то, подумавши, тут-таки запропонував:
— Ти, Федоре, до нас приходь у неділю. Настя таке спече — пальці оближеш, а після сніданку будемо читати.
— Я б прийшов, та чи пустять?
— Пустять. Ми попросимо Івана Петровича.
— А потім і в герберг, до грека сходимо, — сказав Шліхтін.
— Сходимо, — кивнув Мишко і знову до Федора: — Ти подумай і приходь до нас назавжди, ну, повертайся.
— Твоє ліжко ще не заняте, — сказав Шліхтін, з жалістю дивлячись на схудле обличчя однокашника.
В цей час коридорами гімназії розкотився мідним дробом дзвоник, скликаючи вихованців у класи. І зразу де не візьмись — сходами знадвору промчали учні молодшого класу; визирнувши із своєї схованки, товариші поспішили теж, попрощалися з Федором, тицьнули з обох боків під ребра і, крикнувши зі сходів: "приходь", побігли, один одного переганяючи та підштовхуючи.
Деякий час Мокрицький вслухався в добре знайомий згасаючий гомін в коридорах і класах і, важко зітхнувши, побрів до виходу.
Навряд щоб він повернувся. Відрізаний кусень не приставиш. Незручно з'являтись і в пансіон. Перед паном доглядачем соромно: пішов, втік, не попрощавшись навіть, правду сказали хлопці. Погано, дуже погано вийшло.
Боявся Федір випадкових зустрічей з Іваном Петровичем і вже двічі тікав від нього з-під самого носа. Одного разу прослизнув у сусідній провулок, а ще якось дременув в темну підворітню і просидів там, скорчившись, укривши голову полою каптана, поки пан доглядач не пройшов мимо.
Перш ніж вийти з губернського правління, озирався на всі боки. Але ж сьогодні після зустрічі з товаришами почував себе відчуженим од всього навколишнього. Не звернув уваги на важку поштову карету, що пхалась по ковбанях, не почув верескливої команди офіцера, який вів інвалідну команду через площу, повз споруджуваний монумент Слави. Опустивши голову, йшов і йшов; машинально завернув на знайому вулицю і раптом почув позад себе розгонисті тверді кроки. Ніби хто штовхнув його, поривом обернувся і — о боже! — до нього наближався Іван Петрович. Не втечеш, не сховаєшся.
Наче нічого не сталось, доглядач привітався, спитав, як Федір живе, де служить, чому не показується в пансіоні? Образився? А за віщо? І на кого? Може, він, Іван Петрович, чимось зобидив його?
Федір поспішно замотав головою: ні-ні, він, Федір, ні на кого не образився, тим більше на пана доглядача, і, ховаючи очі, відповів стиха, що живе, як всі, служить, а не заходить в пансіон, бо ніколи, цілий день гасає по місту, ледве з ніг не валиться перед вечором, а взагалі-то... заїкаючись, промимрив щось зовсім незрозуміле, засоромився від того свого заїкання і замовк зовсім.
Іван Петрович йшов кілька хвилин мовчки, потім заговорив з лагідною усмішкою:
— Ти пробач мені, я ж не знав, що це у тебе від природи, а точніше, від хвилювання, ти не хотів нікого передражнювати... Адже так?
Федір знизав плечима: може, й так, авжеж так, не хотів, якщо пан доглядач має на увазі випадок на уроці з латинської мови. Але Федір того не сказав, він так розхвилювався, що не тільки говорити, але й дихати не міг вільно. Іван Петрович все зрозумів і без слів і теж не згадував про той нещасний випадок, а натомість заговорив про інше: спитав, чи Федір сьогодні вільний, він, доглядач, міг би з ним, Федором, трохи прогулятись, погода нині гарна, тепло і вітру нема, а повітря просто смачне.
Хлопець мовчки кивнув: так, його відпустили з Канцелярії сьогодні раніше, і він щасливий, що йде разом з паном доглядачем, і він зовсім не проти прогулятися, гулятиме хоч весь вечір, і ніч навіть.
Опівдні Полтава, тиха, безшумна, ставала ще тихішою. Проскакали останні кур'єри генерал-губернаторської канцелярії, оддзвонили дзвони у церквах і соборі, і все затихло на післяобідній сон. Над містом розлився вселенський спокій, порушуваний лише зрідка то раптовим шумом проїжджаючої прольотки, то гейканням погонича волів, що тягнули віз з сіном, то важким тупотом чобіт по дощатому тротуару околодочного.
Майже до вечора вони гуляли. Кілька разів доглядач питав, чи не поспішає Федір, чи нема у нього якихось спішних справ. Хлопчик дивувався забудькуватості Івана Петровича, адже тільки-но казав, що всі справи закінчились ще годину тому, коли відніс у гімназію пану Огнєву пакета, і від тої хвилини вільний до понеділка. Доглядач сказав, що він теж так гадає і, отже, вони можуть іти куди завгодно. Трохи заспокоївшись, Федір схвально кивнув: так, вони можуть іти куди завгодно, і він — цього Федір не сказав — радий, що зустрів Івана Петровича, хоч цієї зустрічі і лякався, дуже соромно було.
Проминули Капністів сад, піднялись де садиби губернського предводителя дворянства Семена Михайловича Кочубея, обігнули її зліва і спинились над урвищем. Звідси відкривалась неозора далина на заріччя. В прозорому передвечірньому тумані підковою, закинутою на луки, мигтіла Ворскла. Близько, до самого урвища, підступали розкидані там і тут стіжки сіна, що нагадували високі юрти кочівників, які невідомо звідки з'явились на скошених луках. Повільно піднімалася вгору, здалеку схожа на лялькову, череда, чулись віддалені свист батога, гомін, поклики пастухів. Пилюка, піднята чередою, рожевою памороззю спадала на зелені трави.
Іван Петрович розповідав про себе. Колись, ще в семінарії, у такому віці, як оце Федір, він страшенно розобидився на вчителя піїтики, той надто гостро, як здалось, пожурив його за недбало виконане домашнє завдання. До цього учитель не раз, бувало, похвалював Івася Котляревського, іншим навіть у приклад ставив і раптом — така обида. Вона здалась настільки нестерпною, що Івась твердо вирішив з семінарії піти, куди саме — поки що не знав, але вірив, що намір його твердий і остаточний. Забрав все, що було з ним, і, не попрощавшись, нікому нічого не сказавши, пішов. Щоправда, спочатку не додому, а забрів у монастирський ліс — місце усамітнення ображених — і прошвендяв там до самого вечора. Ось там, у самотині будучи, подумав, що вчинив негарно, як дитина маленька, потім важко виправляти сотворене, проте, про майбутнє тоді не думалось, просто з'явилось почуття провини перед учителем, і він повернувся. Попросив прощення у отця Станіславського. Учитель — людина добра і розумна — простив йому і посміявся потім разом з Івасем, одначе, не забув зауважити, що тішити свої власні образи — справа остання, винен — покайся, щиросердно визнай свою провину, від того менший не станеш, а в очах товаришів багато виграєш, і навіть — Іван Петрович підморгнув Федорові — сам себе зачнеш шанувати.
Отже, пробачитись перед учителем — гріх невеликий.
— А я ж не винний... Я все знав, весь урок знав, а він...
— І все-таки, навіть, якщо ти і правий, пробачся, це благе діло, — Іван Петрович помовчав. — Якби я міг покаятись перед моїм дорогим учителем за ті незчисленні неприємності, які він терпів від мене... Але, на жаль, минулого не повернеш, помилок своїх не виправиш, а ось ти... тобі ще не пізно. І тому поспішай перед своїм вчителем вибачитись, хай старий порадіє.
Федір уперто мовчав. Якби знав пан доглядач, якби тільки знав, який латиніст несправедливий, він би не говорив так; одному богу відомо, скільки натерпівся Федір із-за того вчителя! Ні, він не піде вибачатись, хіба що лише... заради пана доглядача. Федір зітхнув:
— Добре... тому що ви так... — І не договорив. Котляревський побачив в очах вихованця таку невимовну печаль, що жахнувся, пройнявся гострим жалем до вихованця і зрозумів: ні, не можна так, він, доглядач, винен перед хлопцем, щось прогледів, не зрозумів душі, думок його, не зрозумів великого і складного світу переживань і почуттів. Намагаючись заспокоїти хлопця, сказав:
— Добре. Роби як знаєш, тобі видніше... А поки що приходь до мене, поговоримо. А може, ти, — обережно натякнув, — взагалі повернешся? Місце твоє не зайнято... — Доглядач помовчав, обігнув калюжу, почекав, поки і Федір її обійде. — Закінчиш гімназію — в університет поступиш чи в службу підеш — твоя справа... Так я чекатиму. Прийдеш?
Мокрицький, перестрибуючи калюжу, полегшено зітхнув: так, він прийде, обов'язково.
— От і добре... А поки що — додому. Вечоріє. Вітром потягло свіжим, а ти одягнутий легко... Ну, біжи!
Три дні згодом Федір Мокрицький, за рекомендацією Котляревського, був знову прийнятий у гімназію і поселений в будинку виховання, оскільки місце його все ще лишалось вільним.
16
Кінчався десятий рік, і вже десь поблизу, біля самого порога, стукався одинадцятий — переддень нового, більш грізного, дванадцятого.