Як виявляється тепер, те саме робили і гайдамаки. Вже в історії понизової вольниці ми не могли не звернути уваги на те, що між поволзькими розбійниками вельми часто траплялися малоросіяни і не один отаман вийшов з Малої Росії. Такими були отамани Шагала, Дегтяренко і Беркут. Простих розбійників з малоросіян було ще більше; вони брали участь у всіх народних смутах у Поволжі. Малоросіяни є діяльними помічниками усіх самозванців, як це можна бачити і з наших монографій про самозванців Богомолова і Ханіна. Ми помітили тоді наздогад, що між цими особами були вірогідно й такі, хто брав участь колись у гайдамаччині і в уманській різні, ї хто потім, після розгрому гайдамацьких зграй російськими, польськими і запорозькими загонами, розбрелися по Росії "з ножами за халявою".
Тепер ці припущення підтверджуються документами, про які ми раніше не знали і з яких видно, що справа Мельхіседека і Залізняка, розпочата за Дніпром у тясмінських лісах, не зупинилася на Умані, а пішла у глибину Великої Росії — через Яїк, Оренбург і Казань до Сибіру, по всьому Поволжю. Торкнулась Нижнього, Воронежа, Тамбова, Саратова, Симбірська, навіть Москви і Петербурга, і закінчилася стратою Пугачова. В одній архівній справі епохи пугачівщини ми знайшли допит одного пугачівця, який був учасником гайдамаччини і уманської різні і зі свідчень якого видно, що південно-російські гайдамаки не тільки брали участь у пугачівщині, а й підготовляли її з почуття помсти "великоросіянам" за те, що вони утискали гайдамаків і урізали права і вольності козацькі.
Участь гайдамаків у підготовці пугачівщини задумана саме у той рік, коли була уманська різня. У свідченнях малоросіянина Дударенка, відібраних у нього у саратовській воєводській канцелярії, ми знаходимо ці цікаві обставини. Дударенко був взятий за Волгою напроти Саратова і звинувачувався "у підмові" поселених за Волгою малоросіян до "прилеплення усіх, хто там живе, до злочинної юрби Пугачова". Дударенко сам зізнався, що шість років тому він був гайдамаком, і хоч не називав себе цим іменем, однак засвідчив, що "під час розорення, вчиненого запорозькими козаками разом з малоросійськими селянами польським панам і жидам", він був у Польщі і "за наказом військового начальства з тими польськими людьми воював". Потім, коли великоросійські команди за наклепом польських панів, нібито запорозьке військо, в якому і він, Дударенко, козаком був, "насправді розбійники і гайдамаки", стали запорожців (тобто гайдамаків) з Польщі виганяти, а багатьох "брати під караул і в смерть вбивати", то Дударенко разом з іншими "запорозькими командами з Польщі вийшов, і, з’єднавшись з іншими козаками, у запорозьку землю прибули, і там побувши, мали запорожці домовленість, як би їм до Криму на волю з-під російської руки вийти". Один з запорозьких козаків, який серед них був, а родом з Дону, став казати товаришам, що "оскільки запорозькому війську і всьому малоросійському народу великоросіяни і великоросійські пани великі утиски чинили, і козакам, а також і посполитим людям ходу немає", то він і пропонував охочим перебратися на Дон, а "з Дону, мовляв, на Яїк-ріку шапкою докинути". Цей запорожець з Дону казав також, що донські козаки "великоросійським панам одвіку себе кривдити не давали", а якщо і на Дону буде "таке саме, як і в малоросійських областях гоніння", то "козаки, мовляв, об’єднавшись, візьмуть із собою яїцьких козаків і підуть до Турції, повернувшись з якої з турецькою армією російську імперію догори дном поставити можуть".
Ця нарада гайдамаків скінчилася тим, що вони переправилися через Дніпро вище Самари на російський бік і там прожили зиму по різних зимівниках, а навесні, зібравшись за умовою в одного козака "камбулуцького куреня" (імені його Дударенко згадати не міг), вся ця гайдамацька партія вийшла на Дон, власне, на річку Деркуль, "відомства донського війська на хутір старшини Лазарева". Що ця партія робила там, невідомо, тільки Дударенко відокремився від інших гайдамаків, яких було 27 чоловік, і, "побоюючись від донських чиновних людей стягнень", вештався з однієї місцевості в іншу, жив по-більшості у розкольників, а з Дону перебрався на Іргиз, де й жив по різних скитах.
Це тиняння гайдамака-втікача по розкольниках та по скитах нагадує таке саме тиняння Пугачова, коли він вийшов з Польщі. Без сумніву, розкольники скаржилися на тяжке життя у Росії, на гоніння православ’я (тобто старої віри) і на все на що вони скаржилися і Пугачову. Дударенко з свого боку говорив, що такі ж важкі часи настали і для Малоросії, і для Запорожжя, що нікому там "ходу немає", і при цьому згадувалися слова того гайдамака з донських козаків, що "російську імперію" слід було б "догори дном поставити", щоб не було в ній, ані панів, ані чиновників, як це й думали зробити запорожці ще 1770 року, кажучи, що вони, "вибивши усіх панів, і москаля не забудуть", або що вони, "усіх панів побивши, знайдуть собі інших панів" і що в них вже "давно готове місце є".
Підтвердження цьому знаходимо у свідченнях самого Дударенка. Коли він жив на Іргизах, то 1772 року у великий піст приїхали з Дону на Іргиз, у скит старця Питирима два донських козака, з яких один звався Забродею. Козаки приїхали у скит в суботу "богу молитися". Одного разу "між розмов, цей Забродя, скаржачись на старшинське безладдя, як під московським генералітетом важко жити стало" сказав:
— А далі й гірше того буде.
— Святій вірі гоніння не вщухає, і чутно, що церковних попів брати будуть і в римське облачення одягати, — зауважив з свого боку старець Питирим.
— Я точно знаю, — продовжував Забродя, — що яке гоніння панів на запорозьких козаків, таке й на усіх нас, козаків, буде. Уже малоросійські люди, потерпаючи від того гоніння, всією землею до нас йти хочуть.
— Помагай їм Боже, — додав на це Питирим. — Вони люди добрі із московськими панами, гадаю, те саме вчинять, що й з польськими було.
На це Дударенко, який пам’ятав, як сприйняв російський уряд їх гайдамацькі подвиги у Польщі, заперечив:
— Упаси їх Боже від такої справи.
Але коли Забродя спитав, чому він так говорить, Дударенко відповідав:
— Нашого брата, запорожця, за те російське начальство на кобилу клало.
— Усіх російських людей та й козаків донських, також і яїцьких, пройнятих однією думкою — вчинити бунт, на кобилу не покладеш, — закричав Забродя.
"Не стерпівши таких слів і побоюючись за них кари", Дударенко пішов з келії Питирима. Дальші пригоди Дударенка належать вже до історії пугачівщини, і тому про це не будемо розводитися. Ми повинні тільки зауважити, що в житті цього старого гайдамака ніби втілилась історія всього російського народу, обох його половин, і саме історія XVIII століття. Спочатку російський народ підіймається на заході Росії, бажаючи знищити панство разом з поляками, а потім, перебивши панів і добравшись до москаля, обрати собі нових панів, тобто цілком перетворити державний устрій, яким народ був незадоволений. Але коли виконанню народного бажання завадили російські команди, західно-російський народ тимчасово притихнув, підкорився необхідності. Становище народу не змінилося на краще, а навпаки погіршало, і найменш терплячі з народу і найбільш пригноблені, "не стерпівши того гоніння", потяглись на схід Росії, де теж було невдоволення існуючим станом справ, як і на заході, де також були всесильні пани, також з кожним роком все більше урізалися козацькі вольності. І ось на сході Росії народ також піднявся, тільки вже не під знаменом козака Залізняка, представника Малоросії, тому що козацтво, завдяки різним історичним умовам, було її ідеалом, а під знаменом самозванця і удаваного благодійника народу. Дударенко, найменша одиниця великого російського народу, який разом з ним страждав і у західній, і у східній половині Росії, взяв участь і в тому, і в другому русі народу. І таких гайдамаків, як Дударенко, було чимало у той час, на що вказують малоросійські прізвища, що часто трапляються і між понизовими поволзькими добрими молодцями, і між пугачівцями.
На закінчення ми повинні сказати, що хоч український народ у своїй поезії і висловлює співчуття до найвидатніших особистостей гайдамаччини — Саві Чалому, сотникові Харьку, Жаботинському, Залізнякові, Гонті, Швачці, Мартину Білузі, Неживому, Журбі і Галайді, про яких він співає думи, однаково дорогі його серцю, як і думи про Хмельницького, бо їх вважає носіями своєї історичної слави, однак, саме поняття гайдамаччини та ідея, пов’язана зі словом "гайдамака", не користуються нині загальною симпатією народу: гайдамака у власному розумінні цього слова він відділяє від героїв гайдамаччини, і розуміючи останніх як захисників України і православ’я від польського панства і латинства, самих гайдамаків розуміє не інакше, як розбійників, "лиходіїв" і душогубців.
Дивовижне підтвердження цьому ми бачимо у відомій розповіді старої Дубинихи, яка "обмирала", і, ніби Данте, була у пеклі і бачила жахи, які очікують на людей у потойбічному житті. Між іншим вона бачила там гайдамака, муки якого були страшними за муки усіх грішників, які здійснювали у земному житті найтяжчі злочини. Після опису усіх жахів пекла стара Дубиниха так говорить про свою зустріч на тому світі з гайдамаком: "Йдемо ми, — каже вона, — далі і бачимо — гайдамак, такий старий та здоровенний, зміїв руками з ями в яму переносить, а демони його залізними острогами поганяють. Старий і каже (як Данта на тому світі водила тінь Віргілія, так Дубиниху водив якийсь старий): "Цей багато нагрішив на тому світі і епітімію велику витримав, та й вона його не визволила. Тяжкі, великі гріхи його. За те він і мучиться гіркіше від усіх грішних душ. Довго розбивав він народ, різав старого і малого, а потім опам’ятався і пішов сповідуватися. Прийшов до одного священника і каже: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Ось які: багато душ я зігнав зі світу, і батька з матір’ю вбив". — "О, на такі гріхи немає у мене епітімії". Тоді він взяв і вбив того священника. Йде до іншого: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Такі і такі" — той і каже: "Немає на них епітімій". Він і цього вбив. Потім бачить, що ніхто його не сповідує, почув, що є десь такий священник, якого батько ще маленьким продав нечистому за те, що нечистий допоміг йому витягти віз з калюжі; так той священник був уже в пеклі і звідти якось визволився і став священником.