ічого... Що я можу?
Дашунька кинула на Кнурця погляд. Ах, якби той погляд могли бачити читачі! Але хай вірять авторові, бо іншого виходу немає. Словами передати незмога.
Це вже був остаточний кінець Кнурця. Але чоловік не здається. Кнурець кинувся до комбайнів, які саме завернули й ішли йому назустріч, він розмахував руками, закликав зупинитися й допомогти, але його ніхто пе чув, комбайни йшли повз нього, один, другий, третій... Ніби в казці. "Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята..." Хай тебе останній візьме! І останній почув, збагнув усе, що сталося, важко вивернувся з загінки і, мало не зминаючи на своїй путі Кнурця, в незграбною поквапливістю поїхав навпростець до кротовиська.
— Чи ти здурів?— закричав на вухо Гриші Педан.— Куди? Чого? Гриша, зціпивши зуби, вів комбайн туди, де (він бачив це так
виразно, ніби був там сам) лежала Дашунька, пробувала звестися, так ніби хотіла втекти, сховатися, ало не могла.
Передавши управління машиною Подану, Гриша побіг до Да-шуньки, мовчки вхопив її на руки, прилаштувався з нею на хедері, самими очима показав Педанові: на шлях!
Кнурця не було. Чухрав по стерні, втікав, усувався, зникав. Комбайн, вгрузаючи в м'яку землю, важко перевалюючись, покотив до твердого шляху, па хедері триматися було незручно, Гриша боявся поглянути на Дашуньчину ногу, здавалося йому, ніби там з-під білої ніжної шкіри випнулася кістка, ніби там рана, кров. Дівчина не стогнала, не сказала й слова, тільки дрібно тремтіла, а може, то тремтів сам Гриша?
На шляху перепинили першу ж машипу, яка йшла до комбайнів про зерно, Гриша влаштувався з Дашунькою на руках у кабіні, сказав шоферові:
— До лікарні.
Знов нещасний випадок, лікарня, жалі й співчуття, скаже читач. А ви хотіли, щоб Левенець зблизився з Дашунькою на фермі, монтуючи гнойовий транспортер?
Не зняла б тітка Лисичка в той день з комбайна Самуся, ще й не відомо, як би воно обернулося і хто б повіз Дашупьку до лікарні.
А так Самусь торжествуватиме:
— Все правильно! Бачили голоцмоника? Комбайном за дівкою! Оце працівнички! Ромашечку закортіло понюхати!
Так нібп по знав, що не може чоловік вічно нюхати саме залізо. Іноді справді хочеться й ромашки, бо ж ніс у людини не валізний.
То тільки спудеї Київської академії співали колись:
От жезла же прозябе цвет неувядаем, Его ж благовония вси ся наслаждаем.
Але зіткнення між Самусем і Левенцем не буде.
І між Гришею й уповноваженими. Вони в лікарню не прийдуть і не приїдуть. Може, не знатимуть. Може...
Лікарня в райцентрі колись була глиняна, одноповерхова, можна було зазирати у вікна, залазити до палат. Мама Сашка, в якої від ревматизму накрутило руки, лежала там цілий місяць, Гриша провідував через день, стукав у вікно, гукав: "МамоІ"
Тепер поставили нову, триповерхову лікарню. Вікна — по гектару, лоджії, солярії, тралі-валі. А знов ходи попідвіконню й гукай: "Даш-шо-о!" Ледачі ЯІІНКИ в білих халатах сидять унизу, Підмахуються:
— Треба, то й клич!
— Та я ж од комбайна. Де лежить?
— Не велено нікого пускать.
Так туго просуваються справи в галузі охорони здоров'я.
Двадцять років багато в чому стають на заваді, але й помагають теж. Маєш час па чекаппя і па терпіння, хоч віп і летить, і випитується, і не повертається.
Це були тяжкі дні. Тяжкі й сумні. Гриша навіть забув про таку річ, як усмішка, хоч косилося добре, зерно било в комбайнові решета, ніби золоті зливки. Але ж Дашунька лежала на третьому поверсі, до неї не пускали, іноді вона передавала записку, але в записках — суцільна діловитість. Як там зелений конвейєр? Чи вапропонувалп Іванові Щусю бути експедитором (возити свиней на здачу, тобто бути свиновозом, думав Гриша)? Хто з механізаторів завозить корми телятам, а хто — коровам? Як тут усміхатимешся при такому ставлеппі до тебе!
Але ліпше герой без усмішки, ніж усмішка без героя.
Настав день, коли Дашунька спустилася з третього поверху.
— Ніякого перелому. Вивих і запалення, але вже минулося. Вона приморщила носик, мов для чхання, допитливо глянула
на Гришу.
— Було тобі?
— За що?
— А комбайном мене катав.
— Що в нас — пе люди хіба? Всі ж розуміють...
— Я хочу додому пішкп.
— Тобі ж пе можна!
— Мені все можна. Ну, гаразд. Мотоциклом, але зупинятимешся, де скажу.
Гриша всміхався трохи одуріло, забувши, що треба — іронічно. Він вмощував Дашуньку в колясці мотоцикла, поправляв на ній [шолом, примусив падіти захисні окуляри.
— Сьогодні вітер. І — Не помітила.
і — То в затишку. А в пас у Веселоярську так дме, що...
— Ото й добре. На Шпилях стань, там вітри найбуйніші.
76
Нарешті ми можемо повідомити, що багатством і своєрідністю ве-іселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як піде в світі. Принаймні так вваясали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.
Коли Дашунька на Шпилях зіскочила з мотоцикла і відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, вхопив її в обійми, здер з неї плаття, тоді пожбурив назад, обліпив дівчині тіло топкою тканиною так, що й не чула вже, де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, просякнута звичайною вологою, чи одухотвореність, незбагненність, безконечність і поривання?
— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і віп слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, па відстані, визначеній шанобливістю і душевним трепетом. А може, не міг подолатп вітру, який відганяв його від Дашульки?
Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів'я, хай лиш один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — все в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні. І тягнеться до неба, як Бетховен.
Як хто?
Його душа механізовано-перемеханізована ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кіпець руху, просуванню, розвитку, цс смерть, це удар, зупинка, тупик. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б'єшся об береги часу і боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань.
"Аби ще в жнива — то було б іще... Нема я" ні жнив, до жнив, до ьих далеко... Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем".
Чи є пам'ять у вітрів? Текучість, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів па муки і щастя!
— Дашо...
— Гри...
Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, всі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дапгупька їхні руки, випнуті груди, самовдоволепі обличчя, все в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі?
Враз закортіло довідатися, навіщо привела її мати на світ, і нащо зустріла вона Гришу Левенця, і в кому відгукнеться її голос і чому...
— їдьмо!
Тіло в ній грало кожною клітиною, вона відчувала, його об'ємність, опуклість, палання, виспіви, весь світ замикався в тілі.
— Стань тут! Кинь мотоцикл! Підійди до мене!
Може, він вважав, що й до Веселоярська вона приїхала, щоб порятувати його від безглуздої любові до Коті? Приїхала, щоб рятувати себе саму! Належала до дівчат, які подобаються старшим чоловікам. В академії закохувалися доценти й професори. Тоді й заприсягла-ся: мати чоловіка набагато молодшого за себе! На зло всім. А Гриша тільки на три роки молодший. Мало! Як мало!
— Прив'яжи мене до мотоцикла, бо втечу!
— Як же ти втечеш, як тобі не можна бігати?
— Знаєш, древні греки прив'язували своїх богинь до тронів.
— Боялися, що втечуть?
— Боялися. їдьмо тепер до тітки Наталки.
— Може, до мами Сашки? От би рада була.
— Ні, ні, до Наталки.
Він кинув мотоцикл під паркан, удвох тихо ввійшли крізь хвіртку в двір. Коло хати, визолочена призахідним сонцем, стояла Наталчина коза Мальфея і дожовувала представницький капелюх.
— Третій,— сказала Дашунька.
— Що? — не зрозумів Гриша.
— Капелюх.
— Звідки ти знаєш?
— А он від двох стьожечки, бачиш?
— Капелюхи ж капронові!
— Мальфея й капронові їсть. І тільки по три відразу. Вона засміялася, жартівливо заспівала:
Первії свати — під сіньми кіньми,
А другі свати в сінечки ввійшли,
А треті свати в світлоньку ввійшли...
Тоді несподівано цмокнула Гришу в щоку і ще несподіваніше шепнула: "Поцілуй мене в вухо!.." Так, ніби чула колись оте вередливе Котине: "Не цілуй мене в вухо!" От і розбери цих дівчат!
Відчуття від першого поцілунку можна зрівняти хіба що з захватом першого астронавта, який ступив на Місяць. Блюзнірство? Але ж буває в житті така мить, якої в тебе вже ніхто не відбере, яка не, повториться і ні з чим не зрівняється! Все минає, а це не минеться ніколи. І тіло в тебе легке, як скрипка, і співаб, як скрипка, кожною жилочкою.
"Поцілуй мене в вухо!.. Поцілуй..."
Наукові фантасти нічого цього не визнають. Вони пишуть так: "Ніжність душ, розкладена в ряд Тейлора, в межах од нуля до безконечності, сходиться в бігармо-нійну функцію".
Правнук діда Утюжка не належав до фантастів. Він обома ногами стояв на грунті реальності, тобто на грядках у Наталки за парканчиком, об'єктом його дитячої допитливості була коза Мальфея, та коли в поле його зору потрапили Дашунька з Гришею, він не дуже й роз-гз'бився, виждав, коли поцілунок їхній був найміцніший, і голосно повідомив:
— Гри! А я вже рішив тож: буду комбайнером.
От бач. Чоловік щойно почав ходити до першого класу, а вже вирішив! Та й як тут утримаєшся, коли комбайнери цілують таких дівчат, як Дашунька!
Го-го, коза!
Го-го, сіра!
76
Нарешті ця безневинна розповідь щасливо закінчується. А що попереду? Невічність — ні, не станемо тривожити цю невловиму категорію, яка примудряється вислизати з наших рук, водночас мовби й існуючи й не існуючи. Н