У взаєминах з жінками найгостріше почуваєш своє приниження й упослідженість. Ось ти йдеш із своїм товаришем, ви однакові, ви знаєте один одного з дитинства, між вами ніхто ніколи не вбачав ніякої нерівності, але трапляється на вашій путі жінка і за якимись незбагненними законами вибирає не тебе, а його! Пояснить ніхто цього не зможе, навіть сама жінка, та ти й не потребуєш пояснень, бо душа твоя волає справедливості! А що таке справедливість? Це рівність перед злом і добром, у злі рівність дотримується легше й простіше, бо тоді справді всі нещасні однаково, але як тільки запановує добро, так і розвалилася вся струнка споруда рівності, одноманітність порушується щомиті найобурливішим чином, твої однокашники розгойдуються по таких амплітудах, що вже не те що не впіймаєш жодного, а й очима не встигаєш стежити за їхнім мельканням!
Кучмієнко був переконаний, що принцип однокашництва повинен торжествувати в житті послідовно й неухильно, як закони природи. Однокашники, однокурсники, однополчани, земляки, сусіди, однолітки, все було однакове від народження, і вони однакові, а тоді один лишився, мов пень при дорозі, а другий розрісся крислатим деревом,— щедрим гаєм, зеленим лісом, і вже до нього йдуть у прихисток люди, цілі натовпи. А другий не йме віри: як же це? Були однакові, були рядові солдати, проте я солдат, а ти генерал, були студенти, я на рівні студента лишився, а ти міністр або академік. А повинно як? Повинно все лишитися, як було, що тобі, те й мені, право однакове, зв'язані ми з тобою навіки спільністю походження, навчання, товаришування.
Що за право, що за спільність? Звідки воно? Може, прийшло колись з непривітних гір або з безлюдних пустель, де все справді трималося лише на спільності й взаємовиручці, де жорстока природа притискувала людину до людини, примушувала людей складати силу до сили. Але цивілізація змела давні звичаї, вони не втрималися ні на суворих вертикалях гір, ні під дикими вітрами пустель, зате закорінилися серед деяких рівнинних жителів, висходилися на дріжджах повільності, лінь-куватості, незграбності, заволоділи лінивими душами таких, як Кучмієнко.
Машина летіла по вулиці Кірова, як світляна кулька, але Кучмієнкові здавалося, що вони їдуть занадто повільно. Йому було тісно в "Жигулях", його велике тіло не вписувалося в ці жалюгідні габарити, вигадані сухоребрими італійцями. Він мовчки молився якомусь своєму богові заздрощів і нетерплячки, щоб вони нарешті доїхали, щоб вийти з машини, стати на асфальт, розправити кістки, насунутися всією своєю вагою на тоненьку зеленооку дівчину, в якій приховується Карналь, але з якої він може вигнати дух Карналя. От тільки б не розгубитися, знайти спосіб, вгадати властивий тон! Спробував згадати щось із свого досвіду — нічого не було. Жодного хитрого ходу й підходу, жодної ідеї—хаос, тупики, провалля, жевріння пам'яті, порвані сув'язі, поруйновані мости між думками. Кажуть, у розвідницьких школах дають завдання: піти й закохати в себе таку-то жінку. Кучмієнка вигнали б з такої школи на третій день. Усе життя пробував принаджувати жінок поважністю, але хто ж тепер клюне на поважність? Оця тонка видра?
Вони нарешті приїхали. Власне, тільки Кучмієнкові видалося, що добиралися до Михайлівського провулку задовго. Насправді пролетіли через сонний Київ, як метеор. Анастасія замкнула машину, сховала ключі до торбинки, дістала ключі від квартири. Кучмієнко тяжко відсапувався, скидав із себе по-м'ятість і ганебну спітнілість.
— Габарити не по мені,— чи то поскаржився, чи то навмисне хотів принизитися, бо перед жінкою принижуватися завжди корисно. Це піднімає її у власних очах, і тоді вона до тебе відразу добрішає. Анастасія мовчала.
— Місце у вас чудесне,— знову спробував зав'язати розмову Кучмієнко,— історія й сучасність!..
Важко було уявити щось дурніше, але й це для нього видалося вершиною мудрості. Щоправда, він подумав ще про те, що ця місцевість якось не пов'язується з ідеєю жінки. З Софією— так, з Богданом Хмельницьким, який сидить на бронзово-му коні посеред площі,— так. Але з жінкою, з любов'ю може пов'язуватися лише поштамт, коло якого призначають побачення молоді кияни. Поштамт метрів за двісті нижче від будинку Анастасії, але й поштамт не для Кучмієнка. Там усе народ до тридцяти років, а він далеко вже забіг від тих тридцяти!
Дівчина в світлій темряві, в сонній безлюдності стародавнього київського провулка видавалася Кучмієнкові особливо чарівною, але водночас у ній неминуче мала виявитися й жорстокість до нього, якщо вона справді... з Карналем.
— До побачення,— сказала Анастасія, але сказала те без переконаності, якось ніби непевно, подала Кучмієнкові вузьку, суху руку, він вхопився за ту руку, не відпускав, гарячково нишпорив по закутках свого мозку, вишукуючи, в який спосіб затримати дівчину, точніше, затриматися коло неї.
Ясна річ, для нього вже досить було й того, щоб утішитися, сказати б, насолодою на відстані. Досить того, що він стоїть коло її будинку, тримає її за руку. Карналь цього не мав, не міг мати. Ну, розмови, ну, спільна поїздка, ну, сидіння у вагоні, ну, якісь там невловимі струми симпатії, може, навіть на-< тяки на щось більше. Але не те, що в нього, не те!
— На якому ви поверсі? — спитав він, не випускаючи її руки.
— На восьмому. Передостанній поверх за світовими стандартами вважається найзручнішим. У мене краєвид з вікон...
Не сказала "в нас", сказала "в мене", отже, хотіла підкреслити, що живе сама. Але Кучмієнко не хотів злякати пташку.
— Дивно,— похихикуючи, сказав він,— цілий вечір пили вин но, навіть горілку, а хоч би тобі в однім оці. Суцільна тверезість!
— Я теж твереза, ніби пила воду.— Анастасія спробувала вивільнити свою руку, але зробила це без належної рішучості.
— Ви нагадали про воду, а мені, повірте, так хочеться пити, що просто гину. Запеклися губи, піднебіння вкрилося кіркою і потріскалося, як дно у висохлій калюжі.
Він не жалів себе, принижувався щосили. Слабі не страшні!
— Не знаю, чим вам зарадити,— сказала Анастасія.— Хіба що винести вам води?
— Ну, що ви, носитися з водою з восьмого поверху! Вже коли ваша ласка, то я разом з вами піднімуся ліфтом, і ви подасте мені на сходи, чи як там...
— Побудимо сусідів. Пізно. А піді мною, знаєте, хто живе?
— Хто ж?
— Марчелло Мастройянні.
— Хто-хто?
— Так ми звемо шофера академіка Карналя.
— Ах, цей тюхтій, це ледащо! Та він спить так, що його водневою бомбою не розбудиш! Він і на роботі спить без про-сипку. Цілими днями хропе в машині.
Кучмієнко вирішив, що Анастасія не заперечує, і тихенько підштовхнув її до під'їзду.
— Стривайте,— здивувалася вона.— Я ж ще ні на що не згодилася. Ми не усталили плану вашого... водопою...
— Це займе якусь хвилину — не більше. Не турбуйтеся. Я тихо. Ваших нікого не побудимо. Я, знаєте, як миша. На пло< щадці коло ліфта, не відпускаючи ліфта й не зачиняючи дверей...
Вона ніяк не відгукнулася на його натяк про тих, хто в квартирі, й це ще більше переконало, що Анастасія живе сама, хоч певності ще не мав. Якась там мамашенція або тітка з вусами й басовитим голосом, такими тітками в Києві напхані всі квартири в центрі.
— Гаразд,— знизала нарешті плечима Анастасія.— Дам вам води, а то ще вмрете від спраги, і я тоді буду виииа. Досить з мене й провин, яких набралася сьогодні на Русаиівці.
— Там ніяких ваших провин,.— мерщій заспокоїв він її, входячи до під'їзду слідом за дівчиною.— Звичайний вечір, трохи було гарикання, але ж молодість! Діалектичні процеси відбуваються не десь у житті, вони скрізь, у радянських родинах теж.
— Коли така справді діалектика, то я б замінила її чимось іншим,— засміялася Анастасія, входячи до кабінки ліфта.
Ліфт був тісний, як у всіх малометражних будинках. Голубий пластик, алюміній, автоматика, майже герметичність, ніби щось космічне. У такому ліфті, мабуть, гарно цілуватися з дівчатами, ніхто не побачить і не почує, можна тиснути на кнопки, шугати то вгору, то вниз хоч і цілий день, безшумно й щасливо. Але вночі ліфт гримить, будить увесь будинок, та й ти ж не хлопчисько, і перед тобою не закохана в тебе дівчина, а приваблива молода жінка, красива і, певне, хижа, як тигриця. Необережний доторк — і видряпає тобі очі. Кучмієнко терпляче грав роль святого та божого, щулився в ліфті, лякаючись, щоб його м'які, мов тісто, тілеса не напливли на Анастасію, не торкнулися її, не зачепили. Коли вийшли з ліфта і він побачив, що Анастасії треба пройти далеко в кінець темного коридора, він пробурмотів щось про те, що негоже лишати жінку самотньою в таких нетрях, і несміливо супроводжував її до дверей, та коли Анастасія відімкнула двері й, не запрошуючи Кучмієнка ввійти, швидко зникла в квартирі, мабуть, прямуючи на кухню за склянкою води, навіть не запалюючи світла, він теж всунувся до передпокою, тоді далі слідом за Аиастасією. Світло на кухні різонуло його по очах, він затулився від несподіванки, тут Анастасія побачила його, сказала здивовано й обурено водночас:
— Ви ж обіцяли...
— Глянути, як ви живете.
— А навіщо це вам? Поліпшувати мої житлові умови не треба, я й так маю надмір площі...
— Вже так воно склалося... Така нагода... Більше не трапиться...
— Однаково ж я не з вашого відомства,—сухо сказала Анастасія.— Вам це ні до чого.
— Як сказати, як сказати...
Він жадібно хлебтав воду, одну чашку, другу, дивився поверх чашки на Анастасію, намагався впіймати її погляд, сплести свої безвиразні очі з її чорно-зеленими. Вона уникала, відверто не хотіла ставати на змагання поглядами, стояла, ждала, коли він піде.
— То так і не покажете?
— Що показувати?
— Ну, як живете...— Він уже повторювався, вже закрутив-" ся в безвиході, відчував, що гине, нічого не вийшло, треба було вдовольнитися насолодою на відстані, потиснути руку внизу, поцілувати, може, навіть поцілувати щоку, грайливо підстрибнути, мов молоденький півник, тоді його було б зверху, а так може оганьбитися по самі вуха...
Але Анастасія мовби передумала, чи, може, мала якийсь зловісний план, легко поминула Кучмієнка, пройшла до кімнати, увімкнула світло.
— Дивіться, будь ласка. Тільки не лякайтеся. Я звикла без розкошів.
Бачити, власне, й не було чого. Диван, два крісла, журнальний столик, уздовж стіни стелаж, повнісінький книжок.