До чого тут якийсь Пушкар? Яке відношення має він до того, що зараз відбувається за дверима кабінету Кукулика, і чи не слід би їй замість думати про якогось там Пушкаря подумати хоч трохи про свого батька, про його долю, про його... Ах! Брайко тихо відсторонив Вероніку.
— Пробачте. Я запам’ятав...
Що ж, може, воно й ліпше; стара луска осипається, нова наростає.
ЖЕРТВА
Дементія Хомича розбирала іронія. Кукулик чомусь нагадував йому вмираючого Будду. Так само великий і товстий, так само могутній ще мить тому і немічний перед неминучістю загибелі нині.
"І тоді Будда ліг на правий бік, як лев. І сказав: "Погляньте, о лами, все минає. Не стомлюйтесь в зусиллях".
Будда — Кукулик і його одноосібний лама — Кошарний. Стомлений в марних зусиллях Кошарний. Чи довго ще існуватиме солідарність нездар і ницих духом хлібоїдів? Замість патетичної тези про те, що при комунізмі не буде нездар, треба з ними боротися вже сьогодні, щоб не допустити їх туди. Кукулик і справедливість. Смішне зіставлення. Що таке справедливість? Це коли ти їси, а потім їдять тебе. Як у Шекспіра: риба з’їла черв’яка, король — рибу, черв’як — короля. Кукулик — черв’як, ми — риби і королі. Черв’яка треба розтоптати. Але як? Як же ми вийдемо з цього прикрого становища? Хай молодші ще не догадуються, але я ж догадався вже давно, що проект "Космос" — це Кукулик і, мабуть, Кошарний. Хотів сказати тоді Тетяні Василівні, та не дала дурна моя порядність. Тепер їй, видати, хтось сказав по телефону. Може, знає Брайко теж? Яку це грає роль? Тепер головне, як ми доберемося до Василя Васильовича. До Кошарного добралися. А до Кукулика боїться навіть Тетяна Василівна. Очевидно, роздумує над тим, яку форму знайти для вигнання цього розгодованого Адама з архітектурного раю.
Ну то що ж, позолотимо мишу для знудьгованого кота. Бо золотити пілюлі набридло. Та й ми стали багатшими. Золота вистачить".
Дементій Хомич підвівся.
— Я хотів би сказати...
Всі затихли, чекали, слухали.
— Я хотів би відмітити справді... е-гм... не зовсім таку, як належалося, поведінку товариша Кошарного під час проведення рецензування...
Академік помовчав, даючи час і змогу Кукуликові проковтнути позолочену мишу, і той справді проковтнув її і закивав всипаною сивими кудлами великою головою, згоджуючись з Дементієм Хомичем і показуючи всім виразом свого обличчя, як він згоден з ним і яке це справді неподобство, що Кошарний поводив себе так.
— Але, — гидливо якось бгаючи губи, вів далі академік, — але дозволено буде спитати Василя Васильовича як голову нашого жюрі: чому він допустив, щоб товариш Кошарний... я хочу сказати, е-гм... яка роль у всій цій неприглядній історії самого Василя Васильовича? Чим він може пояснити і взагалі чи може пояснити? Гадаю, що товариші зрозуміли хід моєї думки?
Він сів. Коли думав, завжди виходило складніше, гнучкіше, дотепніше, ліпше. Як тільки починав говорити, крім вставних слів і різних "е-гм", ніколи нічого не міг вимовити. Диво!
Але й цих слів було досить, щоб шерех перебіг по кімнаті, щоб Кукулик засовався на своєму кріслі, а Тетяна Василівна притиснула руки до грудей і аж почервоніла від розпачу. Що ж тепер буде? Що?
— Недостойні, ганебні дії товариша Кошарного, — вирвалося в неї. Більше не сказала нічого. Не могла. Ще вірила. Ще сподівалася, що Кукулик тут не замішаний, не хотіла зачепити його бодай словом. Може, то тільки Кошарний? Та Жеребило. Може, вони вдвох проти Василя Вас...
Її слова викликали несподівану реакцію. Всі якось захвилювалися, нарешті всі зрозуміли, що йдеться не про випадкову розмову, не про якусь помилку Кошарного, а про свідомий злочин, про навмисне замовчування одного проекту і просовування другого. Кошарний діяв нечесно, він використовував своє службове становище, він обдурив їх усіх, зіграв на їхній довірливості, він став їхнім злим демоном, і тепер їх переслідував запах сірки від цього доморощеного пеклолаза.
Кошарний, не питаючи нікого, підвівся і глянув сухими, палаючими лиховісним полум’ям очима по черзі на академіка і Тетяну Василівну.
— Я бачу, що мені хочуть відвести роль козла офірного, — намагаючись стримувати голос, сказав він. — Всім подобався проект "Космос", тепер нібито починає подобатися проект "Сонце для всіх", у якому більше фантазії і взагалі чудацтва. Винен у цих метаморфозах думок і оцінок секретар жюрі Кошарний. Гаразд. Кошарний міг комусь щось сказати. Кошарному подобалося те й те. Декому (погляд у бік Діжі) подобається щось інше. Справді, "Космос" має набагато менше зовнішнього блиску і привабливості, на нього не клюнеш, як на розмальоване "Сонце". Але давайте помандруємо в Історію. Дементію Хомичу, я нагадаю вам один з фактів. Покійний професор Косар-Косаревич посилався на вас у своїй лекції, коли розповідав нам про це. Був колись у Італії архітектор Сан Галло. Скажіть, Дементію Хомичу, був?
— Ви не помилилися, — подав голос академік.
— Так от, — Кошарний сяяв, — Сан Галло, цей гультяй, мандрівник, фантазер, будував римським папам і кардиналам палаци, споруджував розкішні палаццо флорентійським купцям і химерні замки ломбардським графам. Коли папа Юлій II вирішив будувати собор Петра в Римі, Сан Галло вважав, що тільки він з своєю невичерпною фантазією має право на це, і вимальовував папі такі проекти, що навіть старезні кардинали роззявляли роти. І що ж? Папа надав перевагу скромному, непоказному, математично-строгому проекту Браманте. До самої смерті Сан Галло не міг пробачити цього папі, він зневажливо називав Браманте "терпеливим сином убозтва". Але ми бачимо, що історична слушність була на боці скромного Браманте, а не крикуна Сан Галло. Я не хочу проводити історичних паралелей, але іноді не гріх згадати й історію. І, може, коли порівняти наші проекти не на папері, а уявити їх уже здійсненими, то тоді... Тоді те, що здається аж надто скромним, виявиться набагато доцільнішим за всі фейєрверки архітектурного новаторства. От усе, що я хотів сказати.
Кукулик похитав головою, стверджуючи слова Кошарного: "Молодець Антон! Антоне, он кобила тоне! Врятував кобилу. Єй-бо, врятував".
Знов запанувала мовчанка. Тиша в передгроззі?
Першим підскочив архітектурний юнак. Він крутився, мов стрілка компаса, він намагався зорієнтуватися, йому хотілося безпомилково вловити загальний настрій переважної більшості, але всі були такі збентежені, таке замішання читалося на обличчях, що він, так і не вирішивши, якого держатися берега вигукнув для профілактики нейтральну, але досить енергійну фразу:
— Я протестую!
— Дозвольте, — сердито промовив представник Держбуду. — Вам ні проти чого, власне, протестувати: Ви ж тут нічого не сказали певного. Як і товариш Бульший, наприклад.
— Я б попросив вас вибирати вислови, — образився Бульший. — Тобто як же це я не сказав, коли я, так би мовити, і особливо...
— От-от, — гірко зітхнув держбудівець, — так би мовити і особливо... Коли на те пішло, то й я... Що я сказав сьогодні? Про економічність "Космосу"? Так, не відмовлюся. І говорив це я щиро. Але ж якщо бути щирим до кінця, то "Сонце для всіх" більше припало мені до серця, ніж зроблений школярською лінійкою "Космос". Але я промовчав. Чому промовчав? Та, очевидно, тому, що товариш Кошарний цілий місяць переконував мене, тиснув на мене, впливав, якось непомітно, делікатно, через різні канали, аж до керівництва Держбуду. Як подумаєш тепер, то просто чортзна-що! Якийсь загальний гіпноз! Ми повинні вирішувати технічні й мистецькі ідеї, а доводиться займатися проблемами моральними та ще такими, які вже вирішені людством тисячі років тому. Бо що там не кажіть, а поняття порядності було відоме ще древнім. Товариш Кошарний тільки що виступив, я б сказав, цікаво. Але ж ми не чули від нього подібних слів тоді, коли йшло рецензування. Тепер у товариша Кошарного з’явилися хоч якісь доводи, а тоді було... просто інтриганство...
— Вибирайте вислови! — гукнув, не стримавшись, Кошарний.
— Я не звик вибирати. Звик називати речі своїми іменами. Я, знаєте, інженер, вічний прораб, як то кажуть, але не раб і ніколи ним не буду. Було тут якесь крутійство з вашого боку, товариш Кошарний? Було. Так і треба сказати. І більшість з нас попалася на гачок.
— Це просто... дуже... — пробелькотів Бульший, зовсім наляканий тим, як повернулася справа, а ще більше тим, що він теж дав себе обдурити і мимоволі ввів у оману своє начальство, і весь апарат, і...
— Не перебивайте! Матимете слово! — відмахнувся держбудівець. — Сан Галло, Браманте — все це звучить дуже пишно. Але ви скажіть мені інше. Скажіть, чому я — простий інженер — повинен вирішувати сьогодні замість будівельних моральні проблеми? Чому повинен ламати голову, з яких культівських часів виринув тут такий товаришок, як наш Кошарний? А я не хочу! Я будівельник, моє діло будувати! Але я чесний чоловік і звик діяти за принципом: кожен баран за свої роги відповідай! Ке договорив перед цим, промовчав, тепер не мовчу. Але ж хай і товариш Кошарний пояснить нам. Як це так вийшло? Я не вірю, що він діяв так тільки тому, що йому подобався "Космос". Чомусь мені здається, що справа тут не в проекті, а в авторові проекту. Хто він, товаришу Кошарний, звідки? З Спілки архітекторів там хтось чи з академії?
— Ви забули, що проекти під девізами, — нагадав Кошарний.
— Боюся, що вам відомі таємниці деяких девізів, — безжально промовив держбудівець.
— Я протестую! — підскочив Кошарний. — Вам ніхто не давав права...
— Ви й дали це право, хто перший став комбінувати? Оцьому проекту — така премія, а цьому — ніяка. Я підрахував тут для себе: виявляється, ви, навіть даючи на першу рецензію, вже казали рецензентові, що саме писати, бо, мовляв, більшість за цей проект! І це тоді, коли ще жоден член жюрі в очі не бачив проекту! Подумайте тільки, товариші! Що це за дії секретаря жюрі? Як їх назвати? Це просто ганебно! І якщо на те пішло, я можу сперечатися щодо вирішення тих чи інших архітектурних ідей, але встрявати в закулісні інтриги, виводити на чисту воду... Ну, вже пробачте! Я відмовляюся.
— Це найлегше, — відмовитися, — зауважив секретар міськкому.
— Але чому я повинен?
— А чому повинні товариші Брайко, Діжа?
— Ні, — держбудівець не знаходив слів для відповіді, — та, зрештою, я ж не втікаю звідси! Просто я не звик до такого...
— А хто тут звик?
"Все-таки я крикун, — думав тим часом Діжа, — тридцятилітній хлопчисько, тривіальний розмахувач руками.