Прошу не відмовити.
М.Магур".
Резолюція: "Відпустку надати. Оформити наказом. Підстава: народження людини. М.Осадчий".
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М.К.
від старшини М.Магура.
Рапорт.
Цим з великою радістю доповідаю, що моя Настуня народила сина вагою 5 кг. 300 гр. Прикмети: ріст – 67 см., очі – сині, як у мами, лисий. Свої функції я виконав і приступаю до виконання обов'язків.
М. Магур".
Резолюція: "Поздоровити М.Магура й Настуню з народженням сина. Начгоспу підготувати подарунок на хрестини (закреслено), на звіздини. М.Осадчий".
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М.К.
від старшини М.Магура.
Рапорт.
Цим повідомляю, що сина урочисто зареєстровано і названо Іваном Милентійовичем Магуром. При реєстрації були присутні родичі і народ. Кумами були запрошені Ганнуся Гомон і демобілізований воїн Радянської Армії Максим Карагач. Хрестини (закреслено), звіздини пройшли організовано, з піснями. Жаль, що вас не було, дорогий Миколо Карповичу, бо виконувалася хором ваша любима пісня зі словами "Вечероньки недоїла, нічки недоспала" і т.д.
Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.
М.Магур".
Резолюція: "До відома. Оголосити подяку старшині М.Магуру за зразкову службу і за сина. М.Осадчий".
* * *
Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...
У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.
– Ти, Іване, про себе подумай, – щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.
– Добре, – похитає головою та й піде...
Після від'їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам'ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...
...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.
Ольга не писала.
Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде – не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... "Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу". Іван написав матері, що забере її до себе – хай ще перезимує в своїй хаті...
Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.
– Хто там?
– Це ми...
– Ранні гості! – Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. – А ви звідки, чортенята?
– Ми на кургані були, – сказала Ганнуся.
– Сонце зустрічали...
– Прощалися, – зітхнула Ганнуся. – Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.
– Поздоровляю! – Іван обняв Ганнусю й Максима.
– Я так переживала за нього, – призналася Ганнуся, – ану, думаю, як провалиться на хімії...
– Добре тобі було із золотою медаллю, – відказав Максим, – а мені дісталося.
– На який же тебе факультет зарахували? – спитав Запорожний Максима.
– Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.
– Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?
– Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.
Запорожний провів їх на подвір'я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.
* * *
Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:
– Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, – розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. – І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?
– Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, – відповів Запорожний і пішов у зал.
За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.
– На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, – сказав Мірошник, – і організаційне питання.
– Спочатку організаційне, а потім про жнива, – підправив Старченко. – Дозвольте по першому питанню мені.
Старченко вийшов до трибуни:
– Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...
– Довгенько, – кинув Лобан і почервонів.
– Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.
– Куди?
– Це неправильно!
– Хай ще у нас попрацює!
– Справа в тому, товариші, – провадив далі Старченко, – що ми рекомендуємо Романа Мірошника секретарем обкому партії. Думаю, що ви зважите на наше прохання.
Зал вибухнув оплесками. Найголосніше аплодував Лобан...
– Отже, одноголосно? – Старченко обвів поглядом зал. – Спасибі. Нам треба обрати першого секретаря райкому партії. Які є пропозиції?
– Колишева!
– Колишева!
– Думаю, що ви правильно вирішили, товариші...
Лобан передав записку Мірошнику: "Поздоровляю Вас, дорогий Романе Олексійовичу! Завжди Ваш П. Лобан".
– А тепер, товариші, про жнива...
* * *
Катерина Власівна вже повиносила з хати речі, а Івана все не було. Вчора ж подзвонив і сказав, що вранці приїде... Може, на переправі затримався?
Жаль Катерині покидати свою хату, вік прожила в ній... А садок же який виходила! Наче на печаль цвіли весною абрикоси рожевим цвітом... Годі вже тої печалі. Ось приїде син, і зійде вона з материнського серця... Машина заскрипіла гальмами й зупинилася.
– А де ж Ваня? – схвилювалася Катерина Власівна.
– Захотів пішки по селу пройти, – відказав шофер, – самі розумієте, рідне... Можна вантажити?
...Іван ішов довгою-предовгою вулицею, наче по своєму життю, – все передумав, поки дійшов од Дніпра... Не пройдеш по ній назад, не вернешся в юність... Треба йти далі...
Високий паркан виріс перед Запорожний. Та це ж подвір'я Данила Праха. А он і він: Данило сидів на даху своєї нової хати і прибивав бляшаного коника... Михайлика не було.
– Ціп-ціп-ціп! – дзвенів чийсь знайомий до болю голос. – Ціп-ціп-ціп...
Запорожний не втримався і заглянув через паркан: на ганку стояла Ярина. Великий живіт випинався з-під її білого фартушка...
– Ціп-ціп-ціп...
* * *
– Оце, мамо, і є Овечий, впізнали? – показав Іван на ліси, на веселі хати і далекі кошари...
– Так це ж, сину, город, а була – пустеля... І дощик накрапає... Ліс хмари притягує...
– Була пустеля, мамо, поки ми не прийшли...
– А в яку ж ти хату мене повезеш, сину?
– Дивіться, мамо, де біля ганку ростуть дві ялинки, – там і будете жити.
– Он, сину, хата і дві ялинки... Та я вже була тут...
– Зараз, мамо, відчиню ворота...
Іван зайшов на подвір'я – на ганку стояла Марта.
– Ти? Марто!
– Я... Здрастуй...
– Здрастуй...
* * *
Ішов теплий весняний дощ...
На хутір, на степ, на кошари, на зелені ліси, – ...на Гілею.