Мабуть, униз, у провалля, у ще більше пекло. Під стінами ВР рвонуло у прямому і переносному розумінні. Це вибух нашого відчаю. Стільки жертв, стільки крові та страждань, аби зірватися із совкової орбіти, — і на тобі: 265 охломонів одним натиском кнопки опускають народ на грішну землю. Виходить, ми вже нікуди не йдемо, бо навіки тепер прив'язані до Донбасу? Ми, виявляється, протягом останніх 24 років жили у геополітичному акваріумі з прозорими стінками, які не хотіли помічати. Пострибали, пострибали, постукалися лобами об ту перешкоду і впали на одне місце від шоку. Однак енергія, яка вивільнилася під час вибуху 2013-го, нікуди не поділася. Вона має у щось втілитися: або вдарити на Схід, або по владі. Її намагаються втихомирити депресією, злиднями, але навряд чи вдасться. Це все одно, що вогонь тушити гасом. Ні Путін, ні Захід цього ще не розуміють. Та дайте ж ви цьому народові волю, інакше Європа здригнеться від вибуху, у тисячі разів потужнішого, ніж той, що пролунав під стінами Українського парламенту...
Розійдуться хмари над Майданом
- листопада 2015 року
Людей було небагато, вони бродили купками від головної сцени, на якій мав відбутися концерт, до Алеї Небесної Сотні. Обличчя у всіх мокрі — чи то від дощу, чи сліз. Запалювали лампадки, клали квіти. Важке і святе місце. Тож концерти та інші масові розваги тут просто не доречні, під яким соусом не подавалися б.
Яких тільки визначень не удостоювався Майдан з 1990 року: і найвищий орган громадянського суспільства, і Всенародна рада, і генератор нашого європейського поступу, а тепер додалося ще одне — Голгофа. Кажуть, що кожен народ має свою Голгофу, а це, мовляв, наша. Та в нас їх чомусь чи не найбільше: Голодомор, масові репресії, Друга світова, Чорнобиль і ось ця, найсвіжіша, а тому найболючіша. Чому так? За які гріхи? Не знаю, за що ми розплачувалися раніше, а в 2014-му хлопці, які полягли тут, спокутували наші дрімучі байдужість і аморфність, що відкрило двері у владу пройдисвітам, сприяло розвиткові кримінально-олігархічної системи. Якби ще на зорі незалежності ми усвідомили себе як велику і дружну громаду, то, напевно, не дали б розгорнутися цьому кривавому побоїщу. Натомість протягом 20 років сиділи на своїх кухнях, споживали сало та гречку, подаровані кандидатами в депутати і президенти, і тихцем лаяли владу. А тепер "їмо" війну, руїну і плачемо за героями.
Шлях на новітню українську Голгофу починається на Хрещатику і веде на верхівку одного з печерських пагорбів. Обабіч шістнадцять лип. Вони — як віхи на ту гору. На кожній сьогодні — по кілька портретів загиблих героїв. Вони тут вмирали. Ех, дерева, дерева! Ну чому ви не закрили своїми стовбурами хлопців? Чому не виросли більшими, могутнішими, щоб за вами могло сховатися по кілька чоловік? Але навряд чи й це урятувало б, бо їхні кати — натреновані вбивці, які не залишили своїм жертвам жодного шансу.
З точки зору тактики протистояння революції цей розстріл був безглуздим. Адже банда Януковича вже пакувала валізи із золотими батонами, а перемога повсталих не викликала сумніву. Вочевидь, це було щеплення проти наступного Майдану, спроба його локалізувати та зупинити поширення на весь пострадянський простір як своєрідної інфекції. Чиясь холодна рука хотіла ввести в нашу свідомість ін'єкцію страху. Ми мали надовго затямити: будь-які масштабні протести можуть призвести до трагічних наслідків. У 1932-1933 роках роль такої профілактичної процедури виконав Голодомор. Щоб знали, як опиратися владі. Цей ефект підсилили безжальні масові репресії. Впізнаєте почерк? Він належить Кремлю. Утім, атмосфера страху та покірності влаштовує і наших олігархів. Адже із заляканою людською масою можна робити що завгодно. І роблять. Ви ж подивіться, скільки всього спрямовано проти народу за останніх півтора року: підвищення тарифів, заморожування соціальних стандартів, децентралізація, протягування сумнівних змін до Конституції, спроба скасувати мораторій на продаж сільгоспугідь. Проте жодного разу не зібралося мирне Віче на Майдані! Невже нас і справді залякали?!
Світлий дерев'яний хрест із розп'ятим Христом на вершині гори, мабуть, теж вирубаний із липи. Під ним — портрети героїв. Вони таки взяли цю висоту, зробивши її плацдармом свободи, і тепер утримують її, але потребують нашої підтримки. Герої вимагають, щоб ми продовжили наступ. Сюди треба приходити всім, приводити дітей та онуків. З цього місця почне народжуватися нова нація, позбавлена страху, байдужості й бруду тоталітаризму. Тут усвідомлюєш: боятися немає сенсу, а бути пасивним просто шкідливо.
Підходжу до хлопців у камуфляжах, які стежать за громадським порядком. З їхніх блідих облич і характерного відчайдушного блиску в очах видно, що переступили межу страху і зазирнули в очі смерті. На все, що відбувається навколо, дивляться трохи насмішкувато, як на суєту суєт. Це ветерани АТО. Ні-ні, навіть не сумнівайтеся, зміни завдяки Майдану відбуваються, але не у владі, а в свідомості людей, а це надія на те, що й у країні рано чи пізно щось зміниться. Ми зрозуміли: мовчати не можна, треба бути дружнішими і згуртованішими — тільки так можна очистити суспільство, — говорить Андрій Левкович.
- Кого сьогодні у владу не постав, він із часом перетворюється на придаток системи, а не слугу народу, — підтримує його Андрій Шумада, кремезний чоловік монгольської зовнішності (позивний "Монгол"). — А тому важливо, щоб передусім змінилася свідомість людей. Як її змінювати — це питання з питань. Треба, щоб кожен оцінив себе сам, бо в нас лають владу, і розповідають, як класно і чисто в Європі, і тут же — недопалок не в урну, а на тротуар, сміття — в лісосмугу, намагаються потягнути все, що погано лежить, беруть гречку на виборах, займають позицію "моя хата скраю", коли треба бути активним, і таке інше. Все починається з дрібниць. Так було і на сході — одні воювали, а інші гроші й медалі на цьому заробляли. Я знаю хлопців, яким пам'ятники за життя можна ставити, але в них немає жодної відзнаки, а у тих, що сиділи в штабах — всі груди в орденах. Життя просто змушує змінюватися на краще, бо скільки хлопців поклали за це голови...
Внизу, біля головної сцени, теж не спостерігалося гармонії. Концерт молодих виконавців активісти зірвали. Спочатку намагалися патріотичними піснями перекричати гучномовці, а потім стали виходити до мікрофона і вимагати Віча. Від кого? Від влади? Вона його не організує. Будь-яка влада не зацікавлена в розвиткові громадянського суспільства. А воно в
нас, як бачимо з досвіду останніх 15 років, перебуває в нестабільному стані: його ентузіазм то спалахує, то згасає, як оце зараз, хоча він мав би постійно крутити турбіну нашого поступу. Прокидаймося, гуртуймося. Доля всміхається тільки сміливим і мужнім. Вірю, що хмари над Майданом розійдуться.
Замість післямови