Хоч ловила, ловила не раз, за руку замалим не хапала, коли оті вилупки, оті циганчата недороблені, через пліт моїх курочок вудили. Гачок до шворки прив’яжуть, на гачок хліба наліплять та й закидають до мене в двір. А курка — птаха дурна: ходить-ходить та й клюне. Я перший раз як побачила, то замалим не померла од ляку: біжить моя зозуляста з усіх ніг до плоту, крилами об землю молотить, дурним голосом скрикує. Шурх у дірку в плоті, і мов корова язиком злизала. Я слідом за ними. Поки оббігла, поки на вулицю вискочила та до їхнього двору добралася, вони моїй зозулястій і голову скрутили, й обпатрали. Батькувала я їх, батькувала, страмила-страмила, тільки всі слова мої — як об стінку горохом. Бо поганому виду немає й стиду.
"ІІу, заждіть же,— думаю,— я вам покажу! Я вас провчу так, що ті іншим закажете!" Взяла чаплію та й засіла за плотом. Тільки вони свою вудку закинули, я за чаплію та за ними: така мене злість узяла, що й незчулась, як і через пліт перемахнула. Наздогнала найстаршого, що вудку закидав, та чаплією по спині, по спині! А вони як спустили на мене собаку — півспідниці в дворі тім полишила. Ще й укусив за литку. Судилась я тоді з ними, правди шукала, а воно і в суді бідній жінці правди немає: як я отого розбишаку чаплією учила, бачили всі, а як вони курей моїх крали, того не бачив ніхто. Повилазило!
Розорили б, зовсім розорили б мене сусіди мої, коли б бог не зглянувся та не прибрав їх од мене: надумались переїжджати кудись аж під Житомир. Там ріки молочні, а береги — з киселю, ще й самогонка струмками тече, "їдьте,— хрещуся про себе,— їдьте та й дорогу назад забудьте, бо я ще раз таких сусідів не витримаю. Краще вже в могилі лежати, ніж з такими сусідами жити". Вірите, з’їздила в Київ, у соборі Володимирському своїй святій великомучениці Варварі отакенну свічку поставила. Бо мене таки Варкою звати.
Еге ж.
Поїхали вони, з усіма своїми бебехами забрались, а хату перед тим продали. Там і хати: стіни та вікна, скільки взяли за неї, не знаю, мені аби таку хату даром давали, то не взяла б. Двір голий-голісінький, хоч покотися по ньому, а за хатою, де в добрих людей садок і город,— самі бур’яни. Бо якщо яка деревина, було, самотужки й проклюнеться, то ті циганчата її одразу ж затопчуть. Та і навіщо їм сад, як у сусідів і яблуні, й груші — дозріти не встигнуть, як вони обнесуть: не треба й гусені. Весь куток наш, вважайте, стогнав, нащо вже у Ганочки паркан замалим не під хмари, ще й колючим дротом обплетений, а й до них добрались. Приходив Тапочка лаятись, і жінка його прибігала, коли була ще жива, тільки їм і лайка була ніщо: зашиються в хату й сидять, а ти кричи, хоч лопни.
Так про що пак я? Ага — про нових сусідів.
Приїхали з Києва, бо в Києві таки й проживали: вона в батьків, а він — уже в приймах. А яке життя приймакові: ні ступни, ні дихни, день і ніч у гостях. Завели двійко діточок та й тулилися в одній кімнаті, бо в батьків двокімнатна квартира. Я сама була, бачила: отак-о коридорчик, що й не повернутися в ньому. По ліву руку — батьки, а по праву — вони. Ні, батьки — по праву, вони — по ліву. По ліву, по ліву, еге ж, бо я свій кошель У РУЦІ правій тримала, а лівою одчиняла. Тіснилися вони, тіснились, п’ять років на черзі стояли, а коли їм сказали, що ще років десять стояти, но менше, то й падумались хатину купити. Та отак до пас і переїхали. Вона лишилась на роботі в Києві, бо в мас роботи для неї не знайшлося б: професорша, там така вже вчена, що й зайвого слова не скаже, крізь окуляри тільки на тебе й дивиться, а він простецький собі чоловік, коли б не знала, що лікар, то ніколи не подумала б. Як забіг до мене за відром, бо поки сяк-так обжилися, то нічого не мали, та все до мене, було, все до мене, бо я така — для добрих людей не пожалію нічого, останню сорочку зніму й оддам. Як зайшов, а в мене саме онук простудився, чи то вгрівся та випив холодної води або де на сирому полежав. Всю ніч пробухикав, я вже збиралася вранці вести в больни-цю, а тут сам лікар до хати: "Що це у нього? Ану, давайте послухаємо". Послухав, геть усього вислухав, усі кісточки перемацав, ще й до рота заглянув. "В нього ангіна",— каже. І порошки йому виписав, і горло чим полоскати, ще й сказав на ніч зварити картоплю нечищену та над нею й подихати. Півгодини провозився з онуком, а тоді схопивсь як опечений: "Побіжу ж, бо там на мене жінка чекає!" І відро взяти забув. І я, дурна, нагадати забула. Аж ось знову біжить: "Давайте відро, бо жінка мене й з’їсть!.." Еге ж, він своєї жінки побоюється, дуже вона в нього важна та строга,— як прошпетиться, то завжди од неї в погріб ховається. Сама не раз бачила, бо пліт довгенько стояв нелатаний, вони ж бо не знали, за що спершу братись: хату до ладу доводити, бур’яни виривати та дерева саджати чи погріб копати. Навезли повне подвір’я цегли, шиферу, ще й дерева. "У мене жінка,— казав,— не знаю, що без неї й робив би". Навезли всього та до осені сяк-так і спорядились: хату перебудували, по-новому накрили, хлівець поставили, погріб викопали, ще й садок посадили.
Було ж сміху з тим садком! Послала вона його на базар у Київ по саджанці, він і привіз: усі до одного — груші. Вона й не сказала нічого, тільки як глянула, то й мене морозом поза спиною обсипало, а йому, бідолашному, й дух забило! Втупився очима в саджанці, на неї очі боїться звести, лиш тоді, як вона до хати пішла, хусткою лоба витер та сам себе і питає: "Як же я їх купував?"
Сміх і гріх.
Так ті саджанці й викинули: вона жодного посадить не дозволила. Вже сама з’їздила в Київ — привезла: і яблуньки, й грушки, й вишеньки, й сливки. "В мене не дружина, а золото! — похвалявся, саджанці розбираючи.— Не знаю, що без неї й робив би!" — "Еге ж,— собі думаю,— хвали своє щастя, хвали. А в погріб хто від нього ховається?"
Ну, та мені діла до того немає, мені аби тихо жили та мопс по чіпали. Сусідів но вибирають, сусідів бог дає, а па цих гріх і скаржитись: третій рік, вважайте, минає, а пі сварки між нами, ні чвар, увесь вік отак би прожити, коли ж почула, що його збираються виганяти з роботи. З нашої ж таки больниці, де я ось уже котрий рік роблю прибиральницею: всі кабинети й коридори на першому поверсі на мені, всі половики та підлоги, щоб нігде ні смітиночки, ні пилиночки, а хворі ж усякі бувають: одне — людина, а друге — скотина скотиною, прости мене господи. Одне заходить — тричі ноги витре, а інше мов з нужника: всю багнюку, яка тільки на вулиці, позбирає та ногами до больниці і втягне. Миєш, миєш, аж спина тріщить, шаруєш — очі на лоба лізуть, а прийдеш другого дня — те саме. Починай, Варко, спочатку, бо ніхто того не зробить за тебе, ніхто тобі спасибі не скаже. Я й робила: за совість, а не за спасибі; пильнувала, щоб чисто було та уходжено. Недаремно ж головна лікаріна наша, якої всі й духу бояться, иі разу на мене голосу не піднесла. А було ж, а було: лікарі й ті в сльозах од неї вискакували.
А найбільше прибирала його кабинет. Вимету, вимию, щоб усе аж блищало, бо такої людини ще не було в нашій больниці. Христом-богом присягаюсь — не було. Що вже його хворі люблять — ні до кого стільки не йде. Під тими кабинетами по двоє, по троє, а до цього — пачками: так і сунуть, так і сунуть, не до нього прикріплені і то стараються до нього попасти. Та вопо і не диво: люди зразу розберуть, до лікар путній. Добру славу не треба розносити — сама собою котиться. Нащо вже я пе ходила ніколи до тих лікарів, яка хороба, бувало, не причепиться,— все на ногах, все на ногах. Перекаїпляєш, перебухикаєш, та й знов, як коняка. Ще моя мати-по-кійниця, було, про мене казали: "Нашу Варку й довбнею не доб’єш!" Бо такі ми росли, змалку не балувані, до всякої роботи привчені, за роботою ніколи було й хворіти. То тепер дітки пішли — як вони й житимуть? Кашлянути не встигне, а вже матері-бабусі пробі кричать, всіх лікарів підіймають на ноги, пілюлями запихають, а щоб до роботи якої, про те й не питайте! Ось і в мене онук: скільки я поповоювала зі своїми, попогав-кала, щоб хоч босячком по травичці побігало. "Що ви, мамо, застудиться!" — "А ви дуже в мене застуджува-лись? Побігає по траві, росою ноги помиє — здоровішим буде!"
Еге...
Про що пак я?.. Ага, таки ж про лікаря — сусіда мого. Вчепилася до мене нещодавно болячка, не знаю, де її й підхопила, чи то як прала та білизну надворі розвішувала, а воно ж уже було холодненько, чи деінде, тільки всю ніч наче мерзла і сни снились такі, що краще їх і не згадувати. То в якусь яму закопують, я вика-рабкуюсь, а вони сиплють землею. Хочу закричати — не можу. То за горло хтось душить, ухопив і душить — дихнуть не дає. То мама-покійниця взяли мене за руку та за собою й ведуть: "Ходімо, доню, тобі там буде краще!" І такі ласкаві до мене, як і за життя не були. "Куди ж це мене мама ведуть? — думаю про себе.— Я ж снідати своїм не зварила". А таки йду, не пручаюсь. А тоді глядь, а довкола хрести та могили, хрести та могили. "Оце ж смерть за мною приходила! — прокинувшись, подумала.— Видно, й тобі, Варко, вже пора в далеку дорогу збиратися". Подумать подумала, а не залежувалась, бо скоро ж моїм на роботу, а онукові — до школи. Готую спідаїток, і щось мої руки не так, як треба, стоять. Аж син підійшов та й пита перелякано: "Мамо, що з вами?" "А що?" — питаю. "Та ви на свою шию погляньте!" Підніс мені дзеркало, а в мене на шиї наче гусяче яйце. Тож-бо мені снилось, що мене хтось за шию душив! Доторкнулась — болить. "Може, лікаря викличемо?" — питає. "Та нащо його кликати, сама піду!" Вмовляли мене, вмовляли син і невістка, щоб я хоч сьогодні на роботу не йшла, та я таки не послухалась: хто ж за мене підлоги помив? Обмотала шию пуховою хусткою та й пішла на роботу.
Пораю, мию, а лікарі та медсестри на роботу збігаються, та все мимо мене, все мимо мене. Те кивне, те словом обізветься, а ніхто не спитає, чого в мене шия обмотана. "Отак,— думаю,— помреш — ніхто і не гавкне!" і така меті обидн бере, така обида... Аж ось і він — завжди трохи запізнювався. То те вдома забуде, то те, тричі вертається. "Добридень, Варваро Михайлівно! — Еге ж, він мене тільки так і звав.— А що це ви наче хомут па себе наклали? Чи не орати збираєтесь?" — "Орати,— кажу,— орати.