Апостол черні

Ольга Кобилянська

Сторінка 65 з 76

У військовій службі — це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець.

— А до того, може, і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.

— Це було б ще найменше кари гідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових, з огляду на їх невелику ґажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…

— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничав у всяких інтересах. — Коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його ж дідо пішов через карти у гріб.

Тета Оля піднялася із свого місця.

— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, — а зрештою, що він нас обходить?

Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:

— Час додому, Ольго.

Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей, віднайшов Дору.

— Доро, зозулько, тобі час додому.

Вона подивилася з острахом на нього.

— Вже? Не можна одробину пізніше?

— Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чей же не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.

Юліян поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рам’я і провів її до гардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і, приклякнувши на одно коліно, взув її у сніговики. Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?

— Дідо! — вирвалось їй з острахом упівголос з уст.

Але Юліян ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.

Надворі падав сніг і віяв гострий вітер.

— Ви також уже від’їжджаєте, пане надпоручнику? — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.

— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він, усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею, сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.

— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.

— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледве чутно, начеб лише для себе, просвистав мелодію німецької пісні: "Still wie die Nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein"[126].

— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.

*

Настало Різдво.

На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі[127] була дома.

Тета Оля влаштувала їй окремий Святий Вечір, який відсвятковували, як щороку, на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.

— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду на гору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.

Альбінський читав часописи і поглянув з-поза окулярів на неї.

— Що таке? Я не дочув.

Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав:

— А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.

*

Юліян приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошові клопоти. Чоловік Еви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліяна прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій, позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже, особою, яка матиме право впоминатися по його смерти за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька — Ева.

Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Еви Кави нагнало Юліянові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обов’язок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею, і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого, хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцерське слово чести. Виплачувати такі довги точно, хоч і невеликими квотами, із своєї ґажі було його святим обов’язком.

Останній лист від Кави був із заміткою, що коли не поладнає довгу, то це потягне коштапроцесу і покривджені звернуться до військової влади.

— Деградація або перенесення до іншого полку, — сказав він сам до себе, прочитавши гострого листа.

Юліян звернувся з пригадкою та проханням до колишніх товаришів-богословів, тепер уже на посадах, щоб сплатили йому позички, якими він ставав їм у пригоді, але кожний відповів відмовно. Кожному з них велося "сорокато", майже всі з них були вже подружені і, якби змовились, радили йому женитися з якоюсь багачкою, щоб побити все лихо нараз. До родини він не звертався за поміччю, бо не звик до цього від наймолодших літ.

"Честь, честь, честь!" — говорив він собі і кривив зневажливо уста над самим собою. Виринули перед ним усякі можливости: стрілити собі в лоб, відбути військову кару потайки, виїхати. Чи просити в кого поруки? Товариші радили йому оженитися з одною багачкою, про яку було відомо, що була йому прихильна, а батько її був також військовий. Тоді думав про ту, яка зближалася до нього з добротою і покорою, мов просила прощення за віроломство Еви. Він протиставляв їй недовір’я чужинця і жорстокість мужчини, даючи їй виразно пізнати, що бачить у ній лише представницю ворожої йому народности. Тоді вона відступила в тінь. Та чим більше вона відходила від нього, замикалася в собі, тим більше тягнуло його до її чистого характеру. Він відчув її силу над собою від тої пам’ятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне. Але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?

Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може, це вже його останні свята…

*

Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї, і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.

— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.

Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.

Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.

— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.

Він оповів коротко про свій стан і свої плани.

— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.

Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.

— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати, як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.

— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.

— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.

*

По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.

Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду "Бог предвічний…".

— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей.

Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.

Юліян сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.

— Тета Цілля, — оповідала Дора, — дістала від свого чоловіка грошовий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану[128]. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоров’я.

— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.

— Може, з дідунем, тетою Захарій або і…

— Вами? — вмішався Юліян.

— Може, і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.

— Доро! — майже кликнула здивована Оксана. — Як же так можна зрікатися такої нагоди!

— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: "Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш". Наша Швейцарія над Дніпром[129]! Туди я хотіла б поїхати!

Оксана перебила їй.

— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?

— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…

Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.

Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:

— Я вас проведу.

— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.

Увійшли в каштанову алею, вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом під небом, засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову, перелякані, відсувалися одне від одного.

62 63 64 65 66 67 68