Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся в калюжі-хлюпалюжі надворі і лише слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став. А тут ще й мати серце крає:
— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної, — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить... Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.
Уперше, мабуть, у житті збагнув я по-справжньому, що то за безпросвітна штука — самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться...
Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку,.
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Юда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ періщить... А вода у ринві дзюренчить без упину... А калюжі-хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.
А в голову непрохано лізуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть...
Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри в кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з "Ревізором", про атомну бомбу на транзисторах і т. д. і т. п.
І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним пов'язано, завжди там він обов'язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, — нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити — і ті спогади самі вивітряться".
Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.
Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
І все ж ці кілька днів минули.
Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко. Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев'яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.
Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів. А потім зненацька з'явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені йшло військо. Йшло, дружно співаючи бадьорої пісні:
Ой на, ой на горі
там женці жнуть!
Ой на, ой на горі
там женці жнуть,
а попід горо-о-ю,
яром доли-но-о-о-ю
козаки йдуть...
Гей, долиною,
Ге-ей, широ-о-ко-о-о-ю
Козаки йдуть!
І після цих серйозних слів солдати раптом ушкварили дитячої пісеньки, що ото вчать у дитсадках:
Ой на горі жито сидить зайчик.
Він ніжками чеберяє.
Якби такі ніжки мала,
я би ними чеберяла, як той зайчик!
Гей, долиною,
Ге-ей, широ-ко-о-о-ю
Козаки йдуть!
Я з'їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і та дитсадківська пісенька була ще свіжа у їхній пам'яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісно. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе в такому гурті. Іти отак полем і співати.
Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, — артилерійський полігон.
І вже з рік, або й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об'явою:
УВАГА!
На полігоні постійно вдень і вночі провадяться стрільби. Червоний прапор на вишках — на полігоні стрільба. Випасання худоби, збирання грибів та ягід в районі полігону — лише з дозволу начальника полігону. І— — _.-— — —— —_-__-
І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп'ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобі!..") і без особливих результатів.
Військо через наше село їздило весь час, на всяких машинах: на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровенницьких тягачах, для яких спеціально були одведені ґрунтові дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат на ім'я Митя Іванов, рудий і кирпатий.
Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка. Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Підгайко, стру-у-нко! Рівняння на середину! Підгайко червонів і махав рукою:
— Тану тебе!
Тоді Митько Іванов починав йому вичитувати.
— Що таке солдат? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат — це військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш лише про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останні речення він вимовляв якимось особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалі вони були дуже хлоп'якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у "самоволку" (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, "пасували" уроки).
І постійно жартували й сміялися.
А по-моєму, жарти в житті — найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюся поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись таки зроблять.
А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні лише наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово — і одразу легше працювати людям, і робота ладиться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка.
А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.
І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.
І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що отого "Зайчика" дошкільняцького він перший заспівав, а всі підхопили.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, прилаштувавшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але... якби ж то я був хоч у другому класі... А так...
Однак зустріч із солдатами якось одразу підняла мій настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимугикувалась ота хвацька козацька пісня: "Гей, долиною... козаки йдуть..."
Ех, як я люблю отако мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то краще, ніж асфальт!).
Що б це люди робили без велосипедів? У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив'язавши, і на базар, кошики до багажника й до керма приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах лише діти й спортсмени їздять, а в селі — усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю свій велик, як колись, мабуть, козак-запо-рожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, яку мене.
— І-га-га-а! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну,
Го... Гоп! Ляп!!! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху вдовбе-нився пикою у рідке багно.
А щоб... Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося.