Хай зустрінуть їх там мужні козаки низові, десь біля Великого Лугу…
Що це зі мною? Чи не божеволію я?
За горбами постріли. Поліцаї та солдати метушаться, залягають за кущами, відстрілюються. Хто на них напав? Біжать до лісу люди, лементують.
Стрілянина наближається. Б’ють кілька ручних кулеметів. Біжать до дебаркадера постаті. Хто це? Невже мої? Толик, Вітько, Женя, Катя, Марта, Іванка… Мої воїни! Мої мужні, безстрашні діти!
Падають поліцаї. Покотився з кручі фон Шварц, вхопившись рукою за поранене плече. Вітько й Женя біжать по трапу. Ось уже чутно їхні кроки за дверима. Довгі кулеметні черги. Крики німців. Б’ють прикладами по замку, лаються. Ось вони вриваються до каюти, розпалені боєм і звитягою.
— Учителю, живі?! А де дівчата?
— Пізно ви прийшли, мої хлоп’ята, — ледве видавлюю з себе. — Пізно! Навіть похова-ти нам нікого. Забрав ваших подруг старий Дніпро.
— Відступати! Відступаєм, учителю. Наші прикриють вогнем. Біжімо, доки фашисти не отямились.
Вибігаємо на кручу. Навздогін нам розрізнені черги з автоматів. Мене підхопили під руки Толик і Вітько, потягли до яруги. Від пристані гучно заторохтів важкий кулемет, поси-палася на голови зрізана довгими чергами хвоя. Але ми вже недосяжні для ворожих куль. Рятівні хащі розкривають нам свої дружні обійми.
Вирішили пробиратися до партизанського краю, на Чернігівщину. Будемо йти ночами, вдень відсиджуватися в долинах, яругах. Тут залишатися небезпечно. Німці тепер оточать усі ліси каральними загонами, наша схованка не залишиться таємницею. Останній напад на де-баркадер фон Шварц не залишить без відповіді, хоч і сам поранений.
Діти готуються. Збираємо найнеобхідніше: трохи харчів, медикаменти, зброя. Дівчата беруть автомати, пістолети, хлопці — автомати, десятизарядні рушниці, ручний кулемет. Розтикаємо поза пояси два десятки гранат. Якщо бій, то взяти нас непросто, заплатити дове-деться дорого.
Мені важко йти, але затримуватися не можемо. Сьогодні вночі й рушаємо.
Бліндаж і запасні землянки маскуємо. Прикопати запаси харчів, набої — про всяк випа-док, може, доведеться повернутися.
Про загиблих не говоримо. Діти суворі, замкнуті. Інколи здається, що їм по тисячі літ. Спокійні, мудрі, врівноважені. На обличчях ні тіні страху, тривоги.
Якщо можна бути щасливим у такому стані, то я щасливий. Один шлях для мене, для них. Мабуть, не нам судився примарний солодкий світ тиші, котрий виникає інколи в підсвідомості. Ми — діти бурі й вогню. Народжуємося в муках, так мусимо й гинути, щоб ствердити своє право на життя.
Не знаю, чи вестиму далі щоденник. Може, це останні записи. Складаю їх докупи, при-лучаю записи дітей, Толикові вірші, загортаю у восковий папір, у шмат гуми. Думаю закопа-ти в кутку бліндажа.
Якщо ми загинемо, і комусь пощастить знайти ці записи, то знайте, наші спадкоємці, — всі діти витримали достойно останній іспит, іспит життя. Вони були справжніми людьми.
Вітання вам, невідомі. Щире вітання…
Довелося повернутися. Ще впишу кілька рядків. Без болю, без надії, без сподівання чу-да.
Кільце замкнулося. Ми вийшли з "Таємничого Острова" опівночі, перебрели болото, вибралися на лівобережну кручу над прадавнім стариком. Там нас чекала густа лава автоматників. Вітька поранили. Я наказав залягти, відстрілюватися. Яругою повернули на-зад, до лісу. За нами погоня, шквал вогню.
Перебрели два струмки. Почало сіріти. За очеретами видно у маскхалатах постаті карателів, здалека долинає собачий гавкіт.
Раптові постріли ззаду. Нас обійшли. Німців веде хтось із Сміянів, не інакше. Самі во-ни не знайшли б стежок серед баговиння.
Відступаємо через болото, між купинами. Відстрілюємося. Марту поранено в голову. Вона бліда, знесилена, але тримається. Женя забрав у неї автомат, підтримує під руку.
Цвьохкають кулі. Байдуже. Все здається незвичним, примарним, ніби вві сні. Навіть дівчата не пригинаються під пострілами.
Ми трохи одірвалися від погоні, перепочили на малесенькому острівці. Кілька хвилин, і будемо бігти далі. Толик дивиться мені просто в очі.
— Учителю, здається, пора?
— Про що ти, Толику! — нахмурився я.
— Ви знаєте, про що, — усміхається хлопець ясно і відкрито. — Нам не треба ілюзій перед прощанням, учителю. Чи не так, друзі?
— Нам не треба солодкого обману, вчителю, — каже Іванка серйозно, навіть суворо. — Ви нас так навчали. Ми хочемо вмерти достойно.
— Не думайте про смерть, — наказую я. — Доки ми живі, її нема. А прийде вона, нас не буде. Так казав ще древній Епікур. Ходімо!
Гавкіт собак усе ближчає. Знову постріли. Вітько знесилився від втрати крові. Ми часто перепочиваємо.
"Таємничий Острів" уже недалеко, але що він нам поможе? Хіба довше протримаємося. Там є окопи, є багато набоїв. Дорого віддамо своє життя.
Яка нескінченна втеча. Може, й життя — це втеча від мари смерті? А потім вона наздоганяє, і зустріч віч-на-віч… Вона екзаменує, хоче знати: ХТО ТИ? Що виніс з життя — скарб любові чи бридоту страху?
Хто ж ми?
Загинула Марта. Убито Женю. Ми їх залишили серед купин, поміж білими лілеями, під блакиттю байдужого неба. Серце запеклося, завмерло. Де ж межа стражданню?..
Ми добралися до бліндажа, зайняли оборону. Кільце довкола замкнулося. Дівчата біля бійниць. Ми з хлопцями в окопі. Приготувалися, чекаємо. Німці кричать на тім боці болота, мостять греблю з вільхового віття.
Пишу останні рядки. Навіщо?
Толик схилився над блокнотом, теж щось пише. Певно, останнього вірша. Цікаво, про що? Жаль, що загниє — прекрасний поет і кобзар був би. А втім, що означає "був би?" Він жив, він єсть! Подвиг не пропадає. Подвиг ніколи не "був", він "єсть"!
Іванка біля бійниці, дивиться на мене, ласкаво усміхається.
— Учителю, ми віднині будемо навіки разом. Правда?
— Правда, Іванко! Правда, моя гірська красуне!
— А я гарна, учителю?
— Ти прекрасна, мов нявка карпатська!
— Мене можна полюбити?
— Тебе не можна не полюбити, Іваночко. І Катрусю, і Марту нашу незабутню, і Юлю, і Галю…
— Іванко, — гукає Вітько з окопа. — Заспівай ще разочок… перед далекою дорогою… Легше прощатися.
— Заспіваю, Вітьку! Заспіваю, мій легінику!
Вона плаче чи сміється?
Вуста усміхнені, а на очах блищить скупа сльоза. Голос жаліється, губиться в бліндажі, рветься з полону життєвого лабіринту, хоче волі…
Чом ви, мої легіники,
Рано посмутніли?
Що довкола, в темнім лісі,
Вороги насіли?
А ми їх не боїмося
Нітрішки, нітрішки,
Бо діди в нас гайдамаки
Та гірські опришки!
Знаю, знаю, легіники,
Я слівце закляте,
Наша стежка неприступна
Ворогам проклятим!
Ми полинем попід хмари,
Понад рідні села.
Та прибудемо в Карпати,
У гірську оселю!
Ой, зустріне нас у горах
Сам Говерла давній,
З ним дружина непоборна
Вояків преславних!
Гей, як гримне той Говерла
Понад рідним краєм:
— Уставайте, живі душі,
Ми вас закликаєм!..
Грім пострілів. Почалася атака. Між деревами видко постаті ворогів, вони подолали трясовину, підповзають до нашого бліндажа.
— Дякую, Іваночко, — кричить з окопа Вітько.
Толик підійшов до Іванки, поцілував її.
— Я люблю тебе, — тихо мовив він.
— І мене поцілуй, друже, — просить Катруся.
Вони обнімаються. Толик іде до хлопців. Гримлять вибухи гранат, чути люті викрики фашистів. Іванка сміється, стріляє крізь бійницю, гукає мені:
— Аністілечки не страшно. Я знаю, ми не вмремо! Еге ж, не вмремо, учителю?
— Ні, ми не вмремо, доню!
Все… Закопати останні записи, і йти до хлопців. Хто знайде наші тіла, оці записи, то пам’ятайте: ми не вмерли! Ми з вами. Ми живі. Не сумуйте. Радійте. В корені життя — радість…"
Інтродукція
СЛОВО ВІЧНОГО ВОГНЮ
Ми живі, братове! Чуєте, ми живі!
Думайте про нас, як про своїх супутників, котрі близесенько від вас, зовсім поряд, зайшли тимчасово за обрій видимості.
Був бій, були смертельні рани. Було мовчання останньої миті. І торжество ворогів. Ос-танки наші знайшли побратими, віддали рідній землиці. Але хіба можна закопати те, чим жили ми? Слово, пісню, спів солов’я, мерехтіння зірок, мудрість віків, любов матерів, сестер, наречених, батьків, мужність і дерзання шукачів, подвиги героїв, промені сонця, лагідні по-дихи вітру, ніжне тремтіння юного жита, журливу пісню птахів, що відлітають у вирій, усмішку дитяти, скорботний погляд мадонни, цілу ріку дивовижних ниток іскристої тканини життя? Хто може це знищити, зупинити? Коли навіть звичайна грудка землі, глини, піску під дощами променем сонця перетворюється в зернину. Як же можна думати про смерть того, що є суттю Людини?
Ми розірвали мережу часу, братове, і стали надвмирущими. Чуєте — не безсмертними, а надвмирущими! Ви відчули це, збудувавши нам пам’ятний меморіал на місці нашого ос-таннього бою. Ви любите приходити сюди, дивитеся на наші кам’яні постаті. Вас кличе до себе Вічний вогонь, бо ми вже давно стали ним.
Ми любимо, коли сюди приходять діти зі своїми учителями, юнаки, дівчата, увінчані сивиною та шаною сучасників ветерани минулої війни.
Тут діти стають піонерами, дають клятву вірності революції, Вітчизні, добру, правді, любові. Нам відкриті їхні душі, ми бачимо полум’я їхніх маленьких сердець, і знаємо, що наша естафета у чистих і надійних руках. Тиха радість оселяється в нашому серці, бо ми впевнилися, що дорога останнього іспиту веде все далі й далі наших послідовників, і всі вони рівняються на цей Вічний вогонь слави, що палає над нашим спочинком.
Ми щасливі, братове. Ми — щасливі!
Та одного разу сюди прийшов, наблизився чорний вогонь розпачу, безнадії, відчаю, ненависті. І ми збагнули, що це — останній суд.
Фон Шварц намагався не дивитися в очі дітям, котрі подарували йому та гостям квіти, не зустрітися поглядом з дорослими. Боявся, що впізнає когось із тих, далеких. Боявся, що знову доведеться глянути у очі живого солдата-композитора, старого Сміяна, літньої вже Олени Горенко, Русалії — дорослої доньки розстріляної циганки.
Мов у сні проходив він залами музею, відкритого на місці колишнього дитбудинку, слухав жахливі оповіді про військові злочини карателів під командуванням Генріха фон Шварца. Про його злочини. Як давно це було, а ніби вчора… Кипить, палає вогнище, немож-ливо його згасити. І спопеляє воно тепер його, колись самовпевненого завойовника, "Цикло-па", посвяченого Чорної Ложі, військового злочинця, що прикрився машкарою ученого.