При випадкових зустрічах з татарськими роз’їздами, стережіться того, щоб не дати жодного приводу до сварки, навіть, якщо від татар буде такий привід, усіма засобами уникати непорозумінь і чвар, пояснюючи, що такі вчинки не мають нічого спільного із дружбою сусідів, і якщо їм і нанесені якісь образи, то хай поскаржаться начальникам, від яких отримають справедливу відповідь. У кримські ж кордони не в’їжджати ні в якому разі!"
Взагалі у всіх розпорядженнях як вищого російського уряду, так і запорозького коша зокрема, проглядає побоювання і неприховане небажання зіткнень з Кримом і Турцією. Так, коли гайдамаки розорили усю польську Україну і влаштували нечувану різню в Умані, російський уряд, видимо, не дуже переймався цим явищем: в Україні гинуло населення великих міст, піддані Речі Посполитої знищувались тисячами, а Воєйков з Рум’янцевим, які могли зупинити ці шаленства, надто пізно надумали допомогти Польщі. Та коли єсаул Залізняка напав на Балту і сам Залізняк заволодів Голтою, містечками, що належали Турції, і коли у цих містечках було зарізано лише три єврея — турецьких підданих та кілька інших осіб не польського підданства, тоді і Рум’янцев, і Воєйков дуже стривожились і поспішили відправити у Січ грізні ордери. Точно так само і запорозький кош, даючи ордери своїм роз’їзним командирам, суворо попереджає, як чемно їм треба поводитись з татарами, навіть, якщо ті даватимуть привід для зіткнень. З того ж почуття обережності, роз’їзним командам ставилося за обов’язок під час роз’їздів, "придивлятись, чи немає де татарських зібрань, а якщо є, то в якому вони зверненні і військовій готовності і намірі, секретно розвідати і після достовірного підтвердження рапортувати у кош".
Врешті інструкція суворо наказувала командам, "перебуваючи у своїй дистанції і в роз’їздах, мати міцну і недрімливу пересторогу з денними і нічними караулами". Потім, "перебуваючи у цьому відрядженні, ні в чабанів кримських, ні в кого з закордонних і місцевих народів нічого не брати і не ображати, а команди не розпускати і не зходити зі степу, і бути завжди у роз’їздах до нашого особливого розпорядження, і що буде відбуватися, про те часто рапортувати у кош".
І справді, до самого листопада роз’їзні запорозькі команди не сходили зі степу, незважаючи на те, що прийшла сувора пора року, і при постійній і важкій праці, зазнавали багато незгод. Однак, результати стоянки у степу цього тритисячного війська було те, що воно захопило трохи більше 200 гайдамаків, менш значних, ніж ті, що вже були спіймані у польській Україні. Це були ті з запорожців і бродяг, які пробиралися на зиму у свої розбійницькі глухі закутки, тікаючи від переслідувань роз’їзних російських і польських команд всередині польських володінь і не знайшовши там прихистку у поселян. Усіх їх доставили у кош для суворого суду і суворої страти.
Про останні дні Залізняка, Неживого, Швачки, Бондаренка, Саражина, Губи, Дейнеки, Волошина, Шеремета, Вовка, Дона, Тарана і Галайди ми не маємо жодних відомостей. Моживо, згодом ці архівні документи відшукають і опублікують, але тепер ми змушені обмежитися тим, що зберегла для нас народна пам’ять. Народна пісня говорить, що полонений Залізняк перебував у Києві і в "печерському богу працював", тобто сидів у в’язниці і його виганяли на роботи разом з іншими арештантами. Гетьман обох сторін Дніпра був зрівняний з простим рядовим арештантської роти. Ось як про це говорить пісня:
Ступай, ступай, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ, у печерське, богу работати.
І говорить Максим козак, сидючи в неволі:
"Не будуть мать вражі ляхи на Вкраїні волі!
Течуть річки з всього світу до Чорного моря —
Минулася на Вкраїні жидівськая воля!"
Інша пісня, народність якої сумнівна і яка називається "Плач Залізняка у тюрмі", говорить від особи цього народного героя, який звертається до Дніпра:
Батьку Дніпре, в море течи
Та й назад вернися,
Мий каміння та в них плещи,
Та звісточку дати не барися.
Народна пам’ять таким чином, ніби зрівняла Залізняка і Хмельницького, чи не однаково співчуваючи тому й другому як поборникам народної волі, національності, релігії і політичної незалежності України. Народ бачив в результаті дій того й другого ту ідею, що "вражі ляхи вже не матимуть на Україні волі" і разом з тим "минулася на Україні і жидівська воля". Часто народні симпатії розходяться з симпатіями істориків, і якби не зображувала історія Залізняка недолюдком, у народі все ж таки залишиться спогад про нього як про героя, поки у народу не з’ясується погляд на свою минулу історія і він не почне дивитися на народних діячів, як він сам висловлюється, "по-вченому", "по-письмовому". Це те саме, як би історики, особливо олександрівської епохи ні підносили пам’ять про Аракчеєва як адміністратора і політика, народ, мабуть, ще довго співатиме:
Ох, розсукин син Ракшей дворянин.
Солдат гладом поморив…
Яка доля спіткала ігумена Мельхіседека, головного винуватця уманської різні і усіх жахів, що передували їй і супроводжували її, про це зовсім немає відомостей. П. Скальківський, називаючи Мельхіседека "жорстоким ігуменом" і звинувачуючи його у всьому, що відбувалося на Україні у 1768 році, говорить, що "під його впливом пало стільки безвинних жертв", що на Запорожжя, якому він бажав помститися, "лягло одвічне тавро безславності". Про долю цієї загадкової особистості п. Скальківський розповідає зі слів пані Кребс, яка з свого боку повторює те, що чула від польського бригадира Голієвського, особистого свідка події. Голієвський, будучи тоді поручиком гвардії народової і служачи у команді жорстокого регіментаря Стампківського під час взяття гайдамаків під Уманню, був присутній при страті Гонти. За його словами, Стемпківський, очолюючи загін кавалерії, складений з самого польського католицького дворянства і з 8 гарматами оточив либединський монастир під час утрені. Мельхіседек з кількома ченцями вийшов назустріч полякам, як до богомольців. Та побачивши грізне обличчя Стемпківського, зрозумів, що він прийшов не за благословенням, і запропонував йому на срібній таці чотири тисячі червінців викупу за себе і за монастир. Та це не могло змилостивити жорстокого поляка, який невідомо, де був і що робив тоді, коли Залізняк був у силі. Стемпківський наказав своїм солдатам вкопати у землю гострий кіл і за його наказом кати схопили ігумена. На всі протести і скарги Мельхіседека регіментар відповідав тим, що показав йому благословення, яке він дав Залізняку і знайдене на грудях у Гонти під час його страти. Ігумен був замучений на палі, а двом монахам відрубали голови. Кажуть, що монастир пощадили, а кіл, на якому вмер ігумен, стояв ще у 1820 році, збережений селянами як пам’ять жорстокого поводження поляків з православними.
Тучапський же говорить, що Мельхіседека разом із Залізняком та іншими призвідниками уманської різні відправили у Москву, де їх били батогом на площі і заслали до Сибіру. Мельхіседек нібито невдовзі був помилуваний і повернутий до Києва, де став архімандритом. Інші кажуть, що Мельхіседек раніше втік у Малоросію, виправдався там від усіх звинувачень і отримав монастир в управління.
Взагалі треба сказати, що ті з гайдамаків, які потрапили до рук польського правосуддя, побільшості покарані смертю. Ті ж, кого судили в Росії, найчастіше биті батогом, на той час національним знаряддям кари, яким били і сподвижників Пугачова, і отаманів понизової вольниці, починаючи від Іванова і кінчаючи Замітаєвим.
Розділ XXV
Сучасники уманської різні, люди, думки яких мають ціну в очах польських письменників, засвідчують, що Польща у період цього нещасного заколоту, крім знищення і втрати майна на багато мільйонів, втратила до двохсот тисяч чоловік! У це величезне число вони включають і вбитих гайдамаками, і померлих з голоду під час переховування від гайдамаків, і загиблих від інших причин, пов’язаних з бунтом народу, включають і самих гайдамаків, страчених на пласі, на шибениці і на палі, вбитих у сутичках з військами, яких, втім, було небагато, і поселян, покараних смертю за причетність до бунту. Включають у це число і тих, хто загинув від гайдамаків вже через їхнє криваве захоплення: коли для бунтівників вже не стало ні поляків, ні жидів і вони кинулись на заможних селян, сипали їм вогонь за халяви, аби ті призналися, де в них заховані гроші.
Двісті тисяч чоловік, загублених гайдамаччиною одного 1768 року, складають таку величезну втрату, яку людство зазнало тільки від найспустошливіших війн. Новітня історія доводить нам, що навіть такі згубні війни, як германська (австро-пруська 1866 року) та італійська знищили народу менше, ніж бунт селян, піднятий Мельхіседеком і Залізняком, і тільки кримська та північно-американська міжусобна війна перевершують гайдамаччину спустошливістю. За відомостями, виведеними п. Покровським на підставі дослідження Леруа Больє (Les guerres contemporaines), виявляється, що війни, розпочаті та закінчені в останні 15 років, згубили народу: американська 800.000 чоловік, кримська 784.000, експедиція французів 65.000, італійська та германська обидві по 45.000, шлезвігська 3500 чоловік.
Такі народні рухи, як пугачівщина і гайдамаччина, саме тим і жахливі, що вони нищівніше від найжорстокіших війн. Якщо у кримську та американську війну загинуло так багато народу, то це цілком природно, оскільки і та, і друга війна велися протягом кількох років. Між тим пугачівщина тривала рівно рік і згубила народу, можливо, не менше кримської війни. Гайдамаччина, а саме різня, проведена за закликом Мельхіседека і Залізняка, за які-небудь три-чотири місяці винищила 200.000 народу.
Та при такому нищівному характері гайдамаччини, величезне значення її в історії Росії тільки тоді цілком визначиться, коли ми з’ясуємо її органічний зв’язок з пугачівщиною і при цьому вкажемо на ту обставину, досі ніким не помічену, що початок пугачівщини почасти лежить у гайдамаччині, і що гайдамаки були не останніми діячами у підготовці пугачівського заколоту. В архівних документах часів Пугачова ми знайшли указання на прямий, безпосередній зв’язок народного руху у Малій Росії з народним рухом у Великій Росії.
Коли Росія втручанням у справи Польщі знищувала плани барських конфедератів і проводирі конфедерації Пулавський, Потоцький та інші, взяті у полон російськими військами, заслані до Казані і Сибіру, то з почуття помсти до Росії вони брали дієву участь у пугачівщині: допомагаючи Пугачову, Пулавський і Потоцький хотіли виграти у Казані і взагалі у Поволжі те, що втратили у Барі і взагалі у межах Речі Посполитої.