Прапороносці

Олесь Гончар

Сторінка 64 з 80

— Зніматися будемо тільки вперед.

XIII

Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою, хиткість загального становища на плацдармі, прорив німецьких танків на лівому фланзі, виснажливі контратаки, значні втрати людьми — все це викликало серед частини особового складу невпевненість і пригнічений настрій". Після останнього артилерійського удару, здавалось, на дамбі не залишиться жодної живої душі. Проте дим розвіявся, вбитих і поранених знесли вниз — їх виявилося менше, ніж можна було чекати. А з окопів знову виглядали замурзані, схудлі одразу, до блідості перенапружені обличчя.

Нахмуривши кошлаті брови, замполіт проходив попід дамбою, затримуючись деколи біля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповідала, як їй тяжко.

Воронцов знав, що це дивляться на нього трактористи й доменщики, педагоги і десятикласники, шахтарі і студенти... Дивляться не лише власними очима, а й очима своїх родин, матерів і дітей, довіряючи йому колективно свою долю. Воронцов знав і те, що кожен його непродуманий наказ, кожен його хибний крок, навіть хибний жест обернеться чиєюсь кров'ю тут, під чужою дамбою, обернеться сиротами і вдовами там, на Батьківщині.

"Ти не маєш права схибити. Ти мусиш завжди діяти безпомилково". Але що таке безпомилково?

Чи правильно він робить зараз, тримаючи з Саміє-вим свій полк на цьому голому кулаці, простягнутому на захід? Чи не прирікає він цим самим своїх людей на поголовне винищення танками, які, безперечно, рано чи пізно штурмуватимуть дамбу знову? "Може, й справді мав рацію начальник штабу, радячи до приходу артилерії зняти підрозділи звідси, покласти їх обороною в лісових болотах вздовж Морави: танки в ліс не пройдуть, втрати в живій силі будуть незначні, плацдарм буде втримано напевно. Все це добре. Але коли зніметься полк Самієва, то всі його праві сусіди теж змушені будуть один по одному залишити дамбу, перекочувати до лісу! А окопи? Кому залишиться оця переточена норами окопів дамба? Адже тут знову засяде противник. І треба буде крові та крові, щоб вибити його вдруге... Скільки ще ляже тоді тут оцих шахтарів, трактористів і педагогів? Самієв щойно передав у дивізію; "Якщо танки зліва прорвуться і відріжуть мене від річки і зв'язку вже не буде — вважайте, що я на дамбі. Дамбу не обстрілюйте.

Воронцов підтримав це рішення командира полку. Але чи вистачить сили втримати дамбу проти панциро-ваної навали "Шьонрайху"? Чи не розкаються згодом і Воронцов, і Самієв у своїй упертості? Ось уже мінометники мовчки, по-діловому ховають свого мудреця Антоновича. Як жив, так і вмер: спокійно, просто, малопомітно. Війна це війна... Не всі тут умирають з блиском. Антоновича скосила куля, коли він затримався біля одного з своїх убитих новачків, щоб узяти в нього мінометну трубу. Трубаї Тисячі тих труб не варті одного Антоновича. Але хіба він міг примиритися з тим, що вона залишиться ворогові?.. Хвилиною пізніше Сагайда вже волік через дамбу закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають. Черниш і Сагайда похмуро беруться за кінці палатки, опускають тіло в пустий окоп. Хаецький дивиться на їхню роботу несамовитими очима.

— Важко, товаришу Хаєцький?..

— Ой товаришу замполіт... Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш...

— А треба... Бо більше нікому.

Воронцов проходить далі. Скрізь виснажені, до не-впізпання змарнілі, зосереджені обличчя. Рідні, близькі йому майже кровною близькістю. Про кожного з них Воронцов думає, кожному він хотів би зберегти життя. "Але як? Що таке безпомилково? Чи не переоцінюєш ти часом своїх людей? Чи вірно ти зважив запаси їхніх духовних сил?" Майор певен, що найкращий полк будь-якої іншої армії світу не втримався б на цій проклятій дамбі в таких умовах. Але ж його полк радянський. Його треба міряти іншою мірою... Новою мірою.

— Прапор несуть! — несподівано залунали з дамби радісні голоси. — Прапор полку!

Немов якийсь цілющий струм перебіг по втомлених обличчях. Поранені підвелися, поставали навколішки. Всі дивились на ліс. Звідти справді виходили, беручись навпростець, через поле, полкові знаменщики.

— Воронцов! — гукнув майора командир полку. Він стояв під насипом, зіп'явшись на носки, сердитий, знервований. Замполіт підійшов до нього. — Ти бачиш? — Самієв рвучким порухом вказав на прапороносців. — Тч бачиш, до чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну, я ж їм покажу, ч-чортам!

— Це я за ними послав, — повільно промовив замполіт.

— Що? — Самієв увесь наїжився, став колючий, неприємний. — Ти? Ти? Ти? — запустив він своєю шаленою скоромовкою.

— Я знав, що ти не станеш заперечувати, — спокійно вів Воронцов, мовби не помічаючи гніву "хазяїна". — Треба людей підіймати. Бачиш, зовсім замучились, гаснуть.

— Воронцов! Я тебе не розумію! — джеркнув академік і півником відскочив від замполіта на крок. Знову впився очима в прапороносців. Нетерпляче порипував на місці чобітками. І чим ближче підходили прапороносці, тим помітніше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснуті кулачки поступово розмикалися.

Прапороносці перетинали поле. Покорчоване,перепалене, поруділе, воно ще місцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносці впевнено посувались крізь те пошматоване клубовиння, пірнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарівні з природними хмарами.

Дамба принишкла в напруженому, урочистому чеканні. Світлішали згорьовані обличчя, списані висохлими ручаями темного поту. У смертельно втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живі, рішучі, бадьорі.

Маковей, повернувшись з лінії, знову стояв у своєму окопі. Він, здається, одним з перших помітив прапороносців, коли вони тільки з'явилися на узліссі. Зараз Ма-• ковей уже не думав про те, чи буде наказ зніматись звідси. Хіба це тепер можливо? йому стало раптом зовсім ясно, що звідси можна зніматись лише вперед або героєм загинути тут, відстоюючи прапор. І навіть це страшне припущення зараз не лякало і не смутило його. Навпаки, йому було солодко відчути свою власну готовність іти на все. Дивився на прапор сяючими, захопленими очима.

Звикши бачити святиню полку в голові колони, телефоніст сподівався і на цей раз побачити за прапороносцями колону бойового підкріплення. І дивно було, що вона, та колона, не потяглася, не виринула з лісу за прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радісному екстазі мовби наяву вже побачив її. Побачив усіх тих, кого звик зустрічати під такими прапорами на Батьківщині, на бурхливих демонстраціях, на всенародних святах: батьки й матері, сестри й однокласниці, піонери і вчительки — всі вони ніби всправжки йшли оце за прапороносцями, рухалися на поміч Маковеєві, своєму придніпрянському соловейкові.

— Бачиш, Хомо?

— Бачу.

Прапор все ближче й ближче. Вже виразно бачить командир полку Васю Багірова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло на собі смагу ста-лінградського сонця. Вже видно командирові полку шорсткі, вузлуваті руки башкира, які міцно стискають древко. Вже спалахнув над чохлом п'ятипромінний вогник золотого вінчика, пригрів собою сердитого, вимотаного за день Самієва. І ось потемніле, як волоський горіх, обличчя академіка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги наче розвиднялось, тісний п'ятак плацдарму роздався вшир, в усі боки. Навіть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось уже не таким скрутним, як досі.

— Глянь, Воронцов, як він іде, як він ідеї — стежачи за прапороносцем, захоплено відзначив Самієв, — З якою гордістю!.. Даю слово, щось є величне в його ході!..

Самієву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому, послав гінця за прапором, а що це зробив особисто він, "хазяїн". І коли прапороносці наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Саміев умить, наче підріс, виструнчився і віддав честь енергійним, натхненним жестом.

XIV

Як і слід було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони виповзли з широкої улоговини, що тяглася перед дамбою, і, ставши в ряд, відкрили шалений гарматний вогонь. Стояли кілька хвилин на пагорбі, захлинаючись спалахами, тіпаючись усіма своїми сталевими мускулами, як на прив'язі. Потім, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб на дамбу. Рябі, як гаддя, вони ще зберігали на броні сліди невялинялої зимової фарби. Вранці таких тут ніхто не бачив, вони, видно, тільки оце прибули сюди, поспішно перекинуті з якоїсь іншої ділянки плацдарму.

За танками, сутулячнсь, висипали табуни есесівців. Брели, стріляючи навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов їм було темно серед цього білого весняного дня.

Дамба мовчала. Високо над нею пливли на захід в супроводі жвавих яструбків важкі бомбардувальники. Пливли спокійно, впевнено, як у далеке майбутнє. І хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонців дамби, після їхнього перельоту кожному окопникові чомусь стало легше, може, тому, що плацдарм у небі вже був ширший, аніж на землі: літаки гордо понесли на своїх крилах червоні зорі кудись на захід.

Дамба німувала. Бронебійники завмерли біля своїх ПТР. Хаєцький поклав руки на зв'язані докупи гранати, що лежали перед ним на бруствері. Маковей, за прикладом старшини, приготував і свою в'язанку. Йому здавалось, що танки сунуть просто на нього і що полковий прапор стоїть під дамбою саме за його, Маковеєвою, спиною. А втім, Хаєцькому здавалось, що прапор стоїть саме за ним, за Хаєцьким, а не за кимось іншим.

Бійці заклякли по дамбі в окопах.

Танки сунули, важко похитуючись, тьмяно лисніючись боками, немов вибиралися з води на сушу якісь доісторичні земноводні потвори. А за ними вихрилися стеаринові вогні ракет, в немічній злості змагаючись з весняним багатством сонця.

Маковей уже не бачив ні сонця в небі, ні плацдарму, оповитого димами, ні австрійської станції, що похмуро бовваніла вдалині. Весь світ зійшовся йому на оцих гуркотливих сталевих клубках, що насувались на нього. За машинами вже було чути войовничий п'яний гелгіт наступаючих гітлерівців.

Дамба грізно мовчала. Навіть поранені тамували стогін у собі, вслухаючись у наростаюче залізне скреготіння.

61 62 63 64 65 66 67