Відступу не було — чекав суворий тесть.
— Здається, хтось кличе?—зупинилась Анастасія.
— Це Юрій,— відразу впізнала Людмила.— Юко, ти? Де ти?
— Я тут,— відгукнулося з темряви,— давай сюди. Людмила безпорадно озирнулася.
— Він у такому стані. Пробачте, я піду,— сказала вона. Кучмієнко був посунувся до неї, але вона стримала його ледь помітним порухом руки.
— Я вас прошу. Не треба. Хай завтра. А сьогодні... не треба... Ми помахаємо вам з балкона...
Кивнула всім, побігла через вулицю.
— От і все,— зітхнув Совинський.— А винен я. Не було б мене, і...
— Все гаразд,— заспокоїв Кучмієнко.— Вони обоє дуже пристойні молоді люди. Я знаю Людочку так само, як і Юрія, можете мені повірити. Маленьке непорозуміння, а в кого їх не буває? Зате я несподівано познайомився з вами, Анастасіє, і більше впізнав також— вас, Іване. А хіба це не прекрасно?
Йому ніхто не відповів. Трохи почекали, чи не повернуться Людмила і Юрій, але ті, видно, вже пішли додому.
— Що будемо робити? — спитала Анастасія.
— Я піду до готелю,— сказав Совинський.— Це ж поряд. Я вдома, а от вам...
— Не біда, в мене машина.— Анастасія помахала торбинкою.
— Завтра я подзвоню,— пообіцяв Совинський.
— Після другої я в редакції.
Совинський потиснув руку Анастасії, попрощався з Куч-мієнком, пішов не озираючись.
— Таке холодне розставання,— здивувався Кучмієнко.
— А що ж нам — лити сльози чи рвати на собі одяг? Невдалий вечір є тільки невдалий вечір — ні радості, ні смутку.
Просто вбитий час. Окрім того... Окрім того, я, здасться, буду вимушена підвезти вас додому. Вже ніякого транспорту...
— Коли ваша ласка. Я не подумав. Міг би затримати свою машину...
Вони рушили через вулицю до площадки, де Анастасія лишила свої "Жигулі". Йшли, розділені відстанню, дівчина була цілком спокійна, а в Кучмієнка все грало в серці. Навіть випадковості слугували йому! Може, один раз спробував Карналь вивільнитися від свого нерозлучного супутника, але й тут не вдалося йому, і тепер торжествуватиме все-таки він, Кучмієнка, бо щастить завжди передбачливим. Вони живуть безтурбот-н ) й весело, їм усе пливе до рук, рано чи пізно. Колись, коли Поліна була ще жива, вони заповзялися будь-що точно відтворити всю обстановку, яка була в квартирі Карналя: меблі, килими, посуд, скло, порцеляну,— і справді, незабаром це їм вдалося зробити. Але Карналь привіз із Франції подаровану йому якимись дурними капіталістами, загалом кажучи, не дуже щедрими на широкі жести, севрську вазу, виконану в якійсь загадковій техніці. Порцеляна, а вигляд такий, ніби вона покрита емаллю. Поліна була в розпачі, бо ніхто й не чув про таке. Порцеляна й емаль? Неймовірно! Але Кучмієнко був спокійний. Коли щось у природі є в одному примірнику, то повинно бути й у другому. Неодмінно. Навіть бог, як відомо, засумував у самотині й покликав до життя свого антагоніста — чорта. Вчені вже знайшли антисвіт. Якийсь американець навіть упіймав античастку, перегнавши через спеціальні пристрої ціле озеро води, чи що. Кучмієнко знайшов-таки схожу вазу! Не севрську, не з Франції, а нашу, імператорського петербурзького заводу, зате зроблену російськими майстрами, і нічим не гіршу за іноземну, ще й кращу. Сам Карналь це визнав...
Машина стояла просто перед Людмилиним балконом. Знизу навіть видно було, як по кімнатах хтось вештається. Певне, Людмила або Юрій. Прибирали, забувши помахати з балкона? Можна було їх гукнути, але Анастасія приклала палець до уст, відімкнула дверцята, завела мотор, рушила, майже не піддаючи газу. Якби Карналь вийшов на той час на балкон, він би побачив Анастасію, і все, мабуть, сталося б не так, як сталося, але він не вийшов, бо став коло дверей квартири і слухав, як по сходах піднімаються Люда і Юрій. "Жигулі" тим часом тихенько від'їхали від будинку. "Я був поряд із серцем твоїм, але віддалився".
Анастасія ввімкнула освітлення салону, може, сподівалася, що Совинський з вікна свого готелю дивитиметься на шосе, побачить машину, впізнає, а може, хотіла світлом відгородитися від Кучмієнка, до якого не проронила більше жодного слова.
Машина, мов золотистий паперовий ліхтарик, котилася по мосту Патоиа. Нічні міліціонери усміхалися назустріч гарній водійці. Золотистий ліхтарик котився далі, на той берег, до київських пагорбів, по парковій алеї, до палаючого золота лаврських церков, так ніби й собі хотів знестися в тиху темряву і стати золотом давнини.
— Вас куди? — коло Аскольдової могили спитала Анастасія.
— їдьте прямо. Про мене не турбуйтеся. Ви ж додому?
— Очевидно.
— Я собі там зійду. Мені недалеко. Я в центрі.
— А звідки ви знаєте, що я живу теж у центрі? — здивувалася Анастасія.
— Така гарна дівчина повинна жити тільки в центрі,— вдоволено засміявся Кучмієнко.
— Найвродливіші київські дівчата живуть якраз на масивах. У центрі переважно видатні діячі, а вони молодими бувають рідко. Хіба що їхні внучки.
— Влада гірка, владарювання — жахливе,— зітхнув Кучмієнко.
— Це ви з власного досвіду? — ввічливо поцікавилася Анастасія.
— Тільки спостережливість.
Анастасія не поїхала прямо, а завернула на Печерськ. Для Кучміенка місто завжди було суцільною нудьгою. Всі оті підсвічування прожекторами архітектурних пам'яток — дитячі розваги. Він вважав себе чоловіком занадто серйозним, аби тішитися якимись там блискітками. Звісно, коли воно потрібно для заманювання іноземних туристів, щоб викладали вони тут валюту, то хай, а так — він проти. І взагалі проти всього, що не узгодили з ним. На жаль, неузгодженостей ставало дедалі більше, Кучмієнко дивувався, обурювався, пробував протестувати, але все марно. Щиро кажучи, протестувати він почав з деяким запізненням. Попервах намагався й собі не відставати. Так сільський пес, вискочивши з-під воріт, женеться за автомашиною в сподіванні не відстати, а то й випередити, коли ж пересвідчиться, що зусилля його марні, тоді пробує гризнути за колесо, а коли й це не вдається, безсило й люто гавкає вслід. Для Кучміенка всі життєві зміни мовби втілювалися в Карналеві. Знали один одного тридцять років. З них перші десять Кучмієнко був попереду, і він був добрий, щедрий, великодушний, подавав руку допомоги, коли й критикував свого невдаху-това-риша, то тільки для його ж користі, тоді в світі панував лад і порядок, планети оберталися по точно визначених силами тяжіння орбітах, насильство застосовувалося для боротьби проти ще більшого насильства (і перемагало, чорти його бери! Перемагало, хоч що б там сьогодні казали всі оті чубаті хлопчаки!), в науці торжествували принципи і вказівки. Треба було просунути вперед економічну теорію — будь ласка. Заплуталися мовознавці з своїми суфіксами й префіксами — розплутали. Забули деякі так звані вчені, як доять корів, кинулися досліджувати якусь безглузду мушку-дрозофілу — повернули їх до корів!
Довір'я виявлялося тому, кому воно мало виявлятися, решту теж не ображали, давали змогу трудитися на відповідних рівнях. У всьому був рівень, а рівень у житті — найголовніше. Але це було колись, не тепер. Може, й тепер існує рівень у житті, але він якийсь невизначений, усе змішалося, переплуталося загрозливо й неприпустимо, переконатися в цьому найлегше на прикладі того ж таки Карналя! Був чоловік як чоловік, і враз поперло його вище, вище, вище! Куди, чого, за яким таким правом? Кучмієнко не встигав, відставав більше й більше, попри всі його відчайдушні зусилля втриматися вже коли не вище, то бодай на тому самому рівні. Але куди там! Не питають, не радяться, не підпускають, не слухають. Підсвічують, обсвічують Карналя з усіх боків, як оці київські собори, як палаци, як обеліск Слави.
— Мені обеліск особливо подобається вночі,— сказала Анастасія.— Він летить до неба, ніби якийсь світляний стовп, чи що. Мені завжди хочеться плакати.
Кучмієнко був заглиблений у свої думки, що не здобувся на відповідь. Та й що він міг сказати про обеліск? У голову приходили тільки загальновідомі істини: пам'ять воїнів священна, ніхто не забутий, ніщо не забуте...
Там, де йшлося про загальні проблеми, Кучмієнко повторював загальні фрази. Все життя плести загальні фрази — це набагато простіше, ніж сушити голову над істинами, яких людство ще не знає. Істини живуть незалежно від нашого знання й наших зусиль. Ніхто їх не відкриває, просто називають час від часу й здіймають галас, ніби хтось щось знайшов. Як отой канадський професор, що "відкрив" так званий стрес. Без стресу ні тпру ні ну, без стресу як без води, стрес і шкідливий, але стрес і корисний, бо дає вихід нашим почуттям і ще там всілякому душевному шлакові, очищає наші душі, серця й організм. От відкрив! Мільйони років люди гризлися між собою, сміялися, плакали, цілувалися, захоплювалися, стресували, не знаючи, що виконують настанови майбутнього професора, який народиться колись у Канаді! Коли на те пішло, то й у кібернетиків Кучмієнко не бачив ніяких відкриттів. Всі ці хлопчаки в Глуш-кова і в Карналя тільки морочать людям голову. Замість звичайної людської мови вигадуюсь чортівню — Глушков навіть відділ лінгвістичних проблем відкрив. Може, думають примусити людство заговорити якоюсь новою мовою? А дзуськи!
Кучмієнко аж спітнів од думок. Піт був липкий, якийсь мов кінський. На нього часто таке нападало. Сьогодні кілька разів уже було в квартирі в Юрія, але потім відходило, він провітрювався на балконі, з протоки тягнуло прохолодою, здається, ніхто не помітив його неприємного спітніння, від якого сам Кучмієнко незмірно страждав, але з яким нічого не міг удіяти. Він пітнів перед начальством, від власного безсилля, з переляку, а також — що було найгірше — коло вродливих жінок.
Машина продувалася нічним прохолодним повітрям, але Кучміенкові це не помагало, він пітнів якось мовби внутрішньо, чи що, це був піт нетерплячки, жадоби відомщення, гравецько-го азарту, коли так можна б висловитись. Кучмієнко навіть менше думав про те, що Анастасія молода, вродлива, приваблива— таких дівчат у Києві півмільйона! Важило передовсім те, що ця дівчина якимись потаємними узами була зв'язана з Карналем. Було між ними щось чи не було, однаково Карналь знав про неї, а вона знала про нього, вони разом поверталися з Придніпровська, Карналів помічник спробував приховати це, а раз так — тут щось є! Випадок прийшов на поміч Кучмієнко-ві, випадок, який міг би стати ніби відшкодуванням за ьсі втрати й невдачі останніх років у безнадійній гонитві за Карналем.