Розучившись дивитися на речі в їхній природній простоті, ти сам для себе сотворив культ подробиць, твань дрібниць, у якій тоне все найдорожче. На що він згайнував своє життя? Хіба тільки на те, щоб зрештою усвідомити, який гнітюче складний світ, і додати до його шаленої склубоченості ще дві чи три замороки — так само багатозначних, як і безвартісних? Шульзі здавалося, ніби вільна гра темної пристрасті, народжена в азіатській ночі, виведе його, зрештою, на давно забуту і втрачену людьми Велику Шовкову Путь краси, пристрасті й щастя, насправді ж ця гра, обрушування ієрархій, вседозволена насмішкуватість, життя, мов пам’ятник на площі, лиш ускладнили і внутрішньо змінили його існування, так що воно взагалі перестало бути чимось, що можна схвалювати або засуджувати, все стало ніби частиною чогось невідомого й непотрібного, все стало несуттєвим і безглуздим.
Який тут міг бути вихід? Тільки єдиний: поставити крапку.
Не спати в Стамбулі. Тут і треба не спати. Він сидів цілу ніч біля вікна, ніч була синя, як небесні глибини, в сусідніх кімнатах тихо спали три жінки, він оберігав їхній сон, на одну ніч оберігав, ну, ще на одну, на дві, на п’ять–десять ночей, а далі? Життя їхнє він міг захистити? І не тільки їхнє, а всіх жінок України, його рідної землі міг захистити від ганьби, принижень, нещасть? Тисячі років вибудовує людство незграбні, страхітливі споруди, звані державами, і що ж виходить? Держава, висмоктуючи з людини всі соки, випиваючи її мозок і кров, нездатна захистити ні жінки, ні дитини… Держава, політичні крикуни, дрібні ошуканці, гендлярі народною довірою, і він теж серед них, він теж був ціле своє життя з ними, і тому тепер, коли він знайшов нарешті вихід, він спокутує не чиїсь злочини, фальш і ошуканство, а розплатиться за провини власні.
Досвітнє небо глянуло йому в очі з–за Босфору мертвою свинцевістю, холодне передранкове світло сягнуло самого дна його душі, і душа здригнулася від того незнаного холоду, а тоді стрепенулася від суворо–усміхненої радості безсмертних, яка може бути дарована людині тільки в таких вічних містах, як Стамбул або Київ.
Рішення виникло, як блискавиця, вибухнуло, засліпило, знетямило і вже не згасало більше, дедалі світилося в його мозку, двері долі стояли навстіж, і чорний вітер приреченості стугонів над ними, як безнадія.
Був би він на Україні, соколи б кричали йому з небес:
"Зупинися! Стривай, Шульга!"
Був би він удома, степи б загриміли розкотисто: "Схаменися, Шульга!"
Чом ти кинувся в цей чужий дикий вітер, чом покинув Київ на ласку й розтерзання самозванців і пройдисвітів? Де твої Ольги і Олеги, Володимири і Ярослави, де собори і саркофаги, гетьманські булави, золоті гривни і срібні хутра векш?
Він не знав ніяких богів, крім жінки, якою був зачарований навіки, він творив для себе у цій жінці Бога, насправді ж творив себе Богом для неї, для них, щоразу вбиваючи їх тільки своїм доторком, бо кожен, хто вбиває Бога, сам стає Богом, і хто творить Бога, теж стає Богом, а тоді рано чи пізно неминуче відомщення. Жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивства, може, найперше — від самовбивства. А в нього виходило навпаки. Може, так і треба? Може, це доля точних інженерних розумів, як у інженера Кирилова з "Бісів" Достоєвського: "Я вбиваю себе, щоб показати непокірливість і нову страшну свободу свою".
Йому треба було дуже багато встигнути за день. Він почав з того, що вкинув у склянку з содовою дві великі таблетки "Алка–зельцер", щоб протверезитися, став під холодний колючий душ, швиденько поголився, одягнувся по–спортивному, щоб без галстука і без офіційності, подзвонив Гераю і попросив передати Некаті й Саміму, що він ще два дні не зможе займатися справами, бо виникли сімейні клопоти, машини йому присилати не треба, і взагалі на ці два дні нічого не треба, донт дістарб, як кажуть американці, в такому місті, як Стамбул, це легко зрозуміти. Тоді став переглядати книгу інформації, щоб замовити рент–кар, тобто машину напрокат. Ставши на ціле життя забобонним щодо жіночого імені Юлія, Шульга вірив і в магію чисел, несвідомо надаючи перевагу дев’ятці й п’ятірці, і тепер, переглядаючи адреси й телефони прокатних автомобільних контор, він вибрав Генсо на Шегіт Мухтар Кадессі не тому, що вона була найближче (контори Гекатай і Кайхан були так само поруч з "Етапом"), а тому, що в номері її телефону була дев’ятка і цілих три п’ятірки. Він попросив простору машину типу "Плімута", тоді передзвонив у рецепцію готелю, щоб вони прийняли машину і записали на його рахунок не тільки суму за прокат, а й усю заставну суму, щоб вільно почувався серед шаленого дорожнього руху на вулицях Стамбула.
Тоді вони снідали внизу в ресторані. Уперше в житті Шульга снідав мовби з власним сімейством, він нарешті мав сім’ю бодай на один чи два дні, міг вдовольняти забаганки малої Юльки, виявляти батьківську турботу до Галини, яка, мабуть, не здогадувалася про нічну материну сповідь, і, звісно ж, запобігати перед Юлією, вестися з нею надзвичайно обережно і делікатно, остерігаючись не те що необережного доторку до її оголених нервів, а навіть випадкового подиху…
В кінці сніданку він обережно запропонував свій план. У нього вже є машина, яку він вестиме сам. Вони незалежні віднині ні від кого. Він повезе їх, щоб вони забрали свої речі в тому готелі. З платою ніяких проблем. Тоді він повезе їх на Капалі–чарші, на Єгипетський базар, в магазини на Істікляль–Кадцесі, щоб вони купили собі і малій Юльці все, що треба, що їм хочеться, і навіть те, що й не треба. А тоді він зможе влаштувати для них ексклюзивний тур по Стамбулу, а сам трохи попрацює над вирішенням деяких проблем з тим, щоб вони вже завтра вранці змогли з Єшількйою вилетіти додому, де він теж постарається забезпечити їхнє нормальне життя, гідне людини життя, скажемо прямо, а сам тим часом спостерігатиме за ними звідси, радіючи і втішаючись, бо вони для нього все на світі і весь світ…
Він не хотів влаштовувати свої справи в "Етапі", тільки замовив квитки на завтрашній авіарейс до Києва, а тоді, поки жінки блукали по елегантних магазинах на Джумхурієт Каддесі, зайшов там до нотаріального бюро і послав завірені факси до своїх банків і до себе на роботу в концерн, потелефонував представникові авіаліній України і домовився про візи для Юлії і Галини (натякнувши про готовність сплатити турецьким чиновникам штраф або бакшиш — на вибір), тоді знайшов "свою сім’ю", як він називав їх сьогодні зранку, і повіз обідати в ресторан "Орієнталь" там–таки, на Джумхурієт. Щоб лишити від Стамбула не самі тільки лихі згадки.
Увечері мала засіла біля телевізора дивитися мультики. Шульга замовив для неї й Галини вечерю, а вони з Юлією спустилися вечеряти в готельний ресторан. Для хоробрості Шульга випив ще в номері, в ресторані вони пили тільки вино, але Юлія несподівано сп’яніла і сказала, що зможе протверезитися тільки тоді, коли Шульга з нею потанцює. Він вважав, що танцювати люблять лише фізично незахищені і душевно недозрілі люди, але Юлії не міг відмовити. Коли "Титанік" потопав у холодній Атлантиці, на ньому теж танцювали.
Він обіймав Юлію в ресторані, обіймав у ліфті, обіймав у темній просторій кімнаті, — гостре, до здригання, відчуття заплутаності в сітях і очікування загибелі. Він нагадував того японця Тамікі Хара, який пережив Хіросіму, а коли почалася війна в Кореї і з’явилися повідомлення, що американці можуть застосувати там атомну зброю, покінчив самовбивством. Його останні нічні думки були, як останні думки Тамікі Хари: "Лежачи в постелі без сну, я раптом уявляю собі земну кулю. Нічний холод пробирається в мою постіль. Моє тіло, моя істота, моє нутро — чому я весь так промерз? Я волаю до земної кулі, яка дала мені життя. І тоді обрис земної кулі повільно виникає переді мною. Печальна земна куля. Промерзлий ґрунт. Але це ще не знана мені земна куля через тисячі мільярдів років.
Перед моїми очима похмурою глибою виникає ще одна земна куля. В її ядрі вирує яскраво–червоний згусток вогню. Що може існувати в цьому палаючому горнилі? Може, ще не відкрита матерія або незнана тайна і вони змішані там в суцільну масу? Яким стане світ, коли вони вихлюпнуться на земну поверхню? Всі люди мріють про підземні втечища, вони дивляться в майбутнє, не знаючи, що їх жде — загибель чи порятунок".
Юлія вже давно спала, вистраждана, вимучена кошмарами, які обступали її навіть тут, у, здавалося б, неприступному втечищі, а Шульга знов сидів безсонно біля вікна, свідомість у ньому була мертва, як місячне сяйво над цим вічним городом, місяць світив у Душу і назад у тисячоліття і висріблював смерть, як сухі кістки, і народжував примари й химери, позбавлені погляду й руху, позбавлені знання і сенсу. Може, то химери Візантії? Візантія — це краса і смерть. Краса повинна вмерти — в цьому її найвища принадливість. Ми жертви світової провокації сил земних і космічних, людських і сатанинських. Жертви здатні врятуватися від мучеництва, тільки зумівши кинути виклик темним силам, посміятися з них, щезнувши, обравши невловимість. Тільки тепер він збагнув нарешті незворотно–трагічну помилку свого життя: жінка, до якої він ішов крізь роки й десятиліття, яку вперто шукав, яку ждав і жадав, насправді ніколи не існувала. Він її вигадав. А жінку не можна вигадати. Все можна вигадати, окрім жінки й смерті.
Тепер неминуча розплата. Ціна свавільства. Юлія примандрувала до нього вдосвіта. Він обіймав її, обціловував, бурмотів щось нестямне: "Для чоловіка жінка — це найкраще з усього, що є в обох світах. А для жінки?" — "Коли ти входиш у мене, мовби мед вливається, солодкі річки, моря, океани втікають у мене, я глуха, німа, сліпа, я тільки відкрита порожнина, і немає земних сил перенести ненаповненість, і скімлення в усьому тілі, в кожній клітині, скімлення в мені й довкола мене, ох, яке ж нестерпне скімлення!.." — "Викрикуй його своїм голосом, — просив він, — не мовчи… не мовчи… не мов…" — "Ох, мій великане! Жінці завжди хочеться великана! І мені!.. І мені!.. І в мене він є!.. Є!.. Є!.. О, яке щастя!"
В аеропорту Єшількйой Юлія ніяк не могла повірити, що він не летить з ними до Києва.
— Як же так? — розгублено дивилася вона на Шульгу.