І починається конфлікт.
У нашому випадку у двох вимірах: з доктриною соціального ладу і доктриною національного положення. І початок обох їх там саме: у моєму роду. По батьківській лінії, жило у нас чотири брати і одна їх сестра. Від панщини, дід мій збагатився дев’ятьма десятинами поля, які він поділив чесно – по дві десятини братам і одна їх сестрі. І це значило, як рече Біблія, "начало болезней". Брати женилися, мали родини, але щоб вижити мусіли "добре нагріти лоба", від світання і до смеркання, лити ріки трудового поту, щоб вилізти з тих двох десятин простору на ширші води.
Між цими братами був також і мій батько Олексій, син Антона, Данильчук-Самчук по вуличному Гуца… Якому врешті-решт, з початком Першої світової війни, ціною поломлених крижів та поторощених рук, вдалося набути… Зглянься Боже! Чотирнадцять десятин! Цілий маєток… Гарного, родючого поля. Любив він його, плекав він його, засівав зерном й поливав потом… І жив за правилом: за все своє життя, він не вставав пізніше, ніж встає сонце, не сказав слова неправди, не зобідив, ані тварини, ні то що людини, не жадав ні від кого допомоги і де тільки міг – помагав іншим. У моїх очах й за моїми поняттями, – втілення святої людини і ідеального господаря.
Приблизно, до такої ж категорії, слід віднести і ще двох його братів – Ялисея й Парфена. Вони також вилазили зі своїх двох десятин з болями й потом. І також вилізли… Але був у них ще один брат, за чергою третій, і назвім його іменем – Омелько. – Не вдався він у наш рід, – казали у нас про нього. Не хотілось йому ані рано вставати, ані пізно лягати, "жив набакир", коштом решти… Погуляти, та випити, та "за дівчатами", та "пустити іншим блахмана", на таке дядько Омелько майстер… Але, борони Боже, до господарства… І саме тому, йому не пощастило вилізти з його двох десятин… І лишитися "бєдним класом".
Та коли "прийшла" революція, а з нею Маркс, та Ленін, та ЧеКа, наш дядько Омелько обернувся в "пролетарія" і став "при власті". Він вже "комбєд", він "дєлегат", він "пєрєдавой клас" і йому честь і слава. А його братів, лиш "далой", лиш "реквізиції", лиш Сибір… На щастя, революція там не довго буяла, "прийшов" Пілсудський і на деякий час наш "пролетар" Омелько мусів вернутися назад до "бєдного класу" і втихнути.
І хай тут, що хочуть кажуть вчені голови… Матеріялізм, діялектика, боротьба клясів, визволення робітничого люду, диктатура пролетаріяту… Все це лишень полова, коли зударитесь з дійсністю. Взято курс на ледаря, на пустомела, на бездарність. Нищено й знищено трудову, творчу будуючу людину і в цьому якраз "весь закон і пророки". І з цього весь той апокаліпсис звірів, що прийшов опісля.
А коли додати до цього "братній радянський союз", у якому громадянин України боїться в голос говорити рідною мовою на вулиці своєї столиці, тоді цей комплекс макабрії стає на весь свій зріст і тоді ви зрозумієте тих, що не пішли за Корнійчуком і Тичиною. "Цілувати патинок папи". З організацією ВАПЛІТЕ, яка складалася з 27 членів і в якій тільки сімом дозволено вмерти природньою смертю.
Ось тому ми в таборах ДіПі, ось тому МУР, ось тому Америка. Ще не знайдено слова, щоб це сказати, ще не знайдено міри, щоб це зміряти, ще не знайдено ваги, щоб це зважити. Це, що ми пишемо, це лиш нотатки… Записки на бігу… У поспіху і схвильовані окремі слова.
Але, як сказано… Особисто не почуваю себе, ані переможеним, ані у відступі. Я завжди у наступі з почуттям переможця. Переможені ті з титулами, з орденами, з тавром поневолених, з функцією яничарів. Так само, як і наше вигнання, ще не прийшов час зміряти їх поневолення. Воно невимовне.
16 вересня. Четвер. Буцбах.
Що сталося? Що таке Буцбах? Виїхали. Буцбах – переходовий табір на Гессенщині, провінції Веттерау, три сотні кілометрів на північний захід від Штуттґарту… Замок ляндґрафа, вежі, мури… І ДіПі.
Ми в дорозі до Канади. Довжелезний потяг, вавилон мов з перевагою нашої. Залишили Цуффенгавзен майже нагло. У понеділок 13-го вересня нас повідомлено, що вже завтра рано треба здавати речі. Шалена гонка, нічого не спаковано і повно "барахла"… Коші, валізи, пакунки… Заходять і заходять знайомі… Кость Варварів нам помагає… До пізної ночі… І безсонна ніч.
Другого дня, о п’ятій вставання, о шостій американські військові авта, виїзд до Людвіґсбургу. Не сподівалося такої лихоманки, здавалось, нас там забули і враз… Спішились пакувати, спішились вкладати, спішились всідати. Здавалось, не хватить часу… Три роки чекалося, а тут лиш години. І як тут втримаєш спокій?
У Людвіґсбурзі здали на потяг речі, а від’їзд аж по полудні завтра. Безліч вільного часу. Вертаємось ще до табору, а там несподіванка: таборова управа нашвидко влаштувала нам прощальну вечірку. У великій залі, за великим столом багато наших друзів – Костюків, Дудків, Варварових, Бакалів, Степаненків, Синків, Хомової, Стефанівських, Литвинів, Кудриків, єпископа Платона, отців – Олійника, Микита і інших, і інших з нами споріднених таборовим життям такого особливого часу. Прощальні промови, прощальні дарунки. Управа дарувала нам фотоальбом гуцульського різьблення заповнений фото-знімками.
Спали востаннє у нашій кімнаті, рано прощальні візити, обід у пані Августини Хомової, а о годині першій – від’їзд до Людвіґсбургу. Нас проводять друзі, робимо прощальну знімку… Обійми, сльози і прощай ДіПі.
Виїжджати, міняти місце за останні роки, стало нашою професією, від часу Рівного 1943 року, ми змінили його чотирнадцять разів, але ця остання зміна, здається, має бути таки останньою. У наших документах, для "тимчасового подорожування" і "тільки до Канади", підписаних Розалією С. Мюрей ,.Військового управління Німеччиною", нас визнано, як українців, за професією – я робітник, Таня – "клерк", і з цими такими кваліфікаціями, ми мали б почати наше "нове життя" на другій півкулі плянети, у землі Канадській, провінції Манітобській на фармі незнаного нам добродія, що живе у місцевості з назвою Дюфрост.
Що мали б там робити? Водити трактора, доїти корови?… Це було б для нас далебі щось нове… Лишень я не думаю, що воно аж так якраз станеться. Маємо намір, по дорозі до Дюфросту, вступити до міста Торонта, що в Онтаріо, а там будем бачити… Але в кожному разі, для нас це пригода універсального значення і я лиш боюсь, що для нас вона не аж надто надійна. Наша Америка ще не готова на письменника за повним фахом і повним часом, там треба не лишень "писати", але й "щось робити". Зрештою, побачимо. Існують же там видавництва, грамотні люди, виходять газети… Патріоти нашої справи… І найкраще, не робити ілюзій. Не сполягати ні на кого… Власні сили – найнадійніші сили і вони вивезуть. Коли я, двадцять один рік тому, залишав Польщу і переходив до Німеччини в уніформі вояка польської армії, щоб "стати письменником", мої вигляди на цю кар’єру, не були аж ніяк кращими, ніж є вони тепер.
Думки і думки… Цілу дорогу думки.
У Людвіґсбурзі одразу всідання до потягів… Нова спішка… Наші з Танею числа 195-6, взагалі ж нас 450 люда. Чоловіки, жінки, діти… Ми ось вже в потязі, вікна відчинені, у них повно голів, на пероні також людно… Близькі, знайомі, рідні. У останню хвилину прибіг захеканий з букетом квітів, наш добрий німецький приятель Ебергард Гартман… Прощайте! Не забувайте! Пишіть! Потяг рушає, у вікнах вагонів повно голів, на пероні має ліс хусточок, поволі відступає і розчиняється в просторі минулість.
Шоста година. Сонце над заходом. Погожий вечір. У вагонах всі місця зайняті. Ми з Танею маємо місця при вікні. Сидимо насупротив. Починається вечеря. Ще від учора видали нам харчі в консервах, а тепер лиш розносили чай і бісквіти. До того кожний мав ще щось зі свого… Мирний настрій, притишені розмови, пасажири діляться ласощами… Всі вже тут, знайомі не знайомі, чуються спорідненими спільною долею і спільною метою. Потворились навіть гуртки, щось, як родини. Домінує почуття єдности. По вечері западає тиша, надходить час відпочинку і в цій тиші, у різних місцях, починають свої передсонні концерти діти. Бракує їм тут їх звичних постілок, їх мами намагаються щось з цим зарадити, але бідні мами…їм тут не легко дати з цим раду, залишається взяти дитину на руки і так цілу ніч просидіти.
Ми з Танею влаштовані excellent. Сливе люксусово. Близько вікно, свіже повітря, обпершись до кута і згорнувшись ножиком, можна навіть заснути. Хоча який там сон. Нерви напружені, настрій гостро-незвичного, почуття роздвоєні… І смуток, і радість, і непевність майбутнього, і згадки минулого. І так цілу ніч з перебоями легкого дрімання…
А на ранок, в середу – Буцбах. І можливість переїхати, тут зовсім близько, до переходового табору під українським зарядом з нашим старим, часів Оффенбаху, полковником О. Шандрушкевичем, у проводі. Багато знайомих, добрий душ, родинний обід і вся ця розкіш триває до години першої і хвилин тридцять, коли то наш транспорт, збільшений до тисячі люда, вирушає далі. Нові проводи, нові прощання. Наш курс – Бремен. Кажуть, що вже в суботу, тобто після завтра, ми мали б вантажитись на корабель.
17 вересня. Bremen-Vegesack, табір Grohn. Прибули сюди по обіді, біля години другої, зі всілякими зупинками, від залізничної станції, вантажними автами… Видано нам таборові білети, старанно обсипано дезинфекційним порошком і розміщено по квартирах. Адамів окремо – Єв окремо. Нас з Танею розділили також. Не виспані, втомлені, але багато гумору на різних мовах, особливе після того порошку, коли кожний виглядав, як мірошник. Взагалі тут чисто, впорядковано, добра німецька обслуга. Я потрапив до просторої, як заля кімнати бльок Б, де нас спочатку було лиш троє і всі українці і тільки згодом, додано до цього ще двох, здається, балтійців.
Вечоріє, на залі порожньо, обидва мої земляки міцно, не роздягаючись, сплять, балтійці вийшли, а я розвантажуюсь і роблю нотатки… Та йду вечеряти. І вечеряли не дуже сито, можливо, гірше, ніж у потязі, а по вечері, ми з Танею пройшлися, оглянули табір, недалеко канал з топольовою алеєю, хідник з висадом квітів. Таня не зле влаштувлася, добра кімната і тільки троє співмешканок.
Як довго тут пробудемо, годі сказати… Гарна погода, чисте повітря, надійний настрій.
Скоро розходимось… Ще не пізно, але треба відпочивати… Минулі ночі не особливо цьому сприяли.