им гірше, тим краще!
Річ у тому, що останнім часом поставки з-за кордону військового спорядження помітно скоротились. Причини... Головна з причин — дружний, дедалі зростаючий міжнародний рух протесту робітників та докерів проти воєнних перевозок, проти будь-яких воєнних поставок у Польщу та Крим. Вся Європа бурунить. По містах барикади, в Ірландії — Червона гвардія, в Лондоні робітничі лідери погрожують, на випадок інтервенції, проти Республіки Рад, створити Ради в самій Англії. На американськім континенті становище ускладнюється ще й тим, що в Сполучених Штатах якраз у розпалі передвиборна кампанія, конгресменам доводиться маневрувати між двох вогнів... Але ж він, Врангель, не може ждати! Кажуть — завтра. А йому не завтра, а зараз, негайно потрібні танки, побільше нових могутніх танків, щоб стерти ними з лиця землі ненависний отой — що може виявитись смертельним — каховський тет-де-пон! Не тільки нових не дають, навіть для тих танків, що є, не вистачає газоліну, аероплани його теж стоять без пального, припнуті канатами в степу...
Розмови з Мак-Келлі стають дедалі гострішими. Остання — напередодні від'їзду сюди — була просто нестерпною. Як запевняє глава американської місії, робітники Чікаго, Сієтла та інших міст обурені нотою Кольбі, загрожують страйками та створенням — як в Англії — комітетів дії, вимагають не посилати жодного патрона в білий Крим.
— А оті відозви до моряків усього світу чинити опір перевозкам зброї? Гадаєте, нью-йоркські докери зостались до них глухі? — зі злістю говорив Мак-Келлі.— Вони цей опір чинять незгірше інших, запевняю вас! "Вестмаунт" був розвантажений від боєприпасів уже перед самим виходом в океан, а "Істерн Віктор" зможе вийти в Крим лише наступного тижня...
— А прийде коли? — не втримавшись, вигукнув Врангель.— Коли мене вже розгромлять?
Мак-Келлі на цей вигук лише знизав тоді плечима. Так хай же дивиться тепер, хай з перших рук дізнаються заокеанські його товстосуми, в яких умовах б'ється тут жменька білих лицарів, стримуючи небезпеку, що загрожує всім. Дивлячись на своє вишикуване мовби назустріч суворій невідомій долі військо, дивлячись на іноземців, що хазяйськими очима озирають його вкриті бойовою славою полки, Врангель не міг спокійно думати про Мак-Келлі та всіх тих, що стоять за ним. "Огидні, тупі баришники! Торгуються за кожен патрон, за кожну пару чобіт. А хіба тільки за себе, хіба й не за їхні зиски ходять тут в атаки і вмирають на каховських Дротах його доблесні воїни? Так хоч озбройте ж їх, не торгуючись, спорядіть по-королівському! Шкода гаманів? А нашої крові не шкода? Чекайте, панове! Ще, мойсе, віч-на-віч зведе вас судьба з розбурханим на півсвіту червоним пртопом! Не раз ще тоді згадаєте мене і оцей мій останній білий Арарат!"
Церемоніальний марш відкрила знаменита полурота — офіцерська. Так оце вона? Врангель мало не скрикнув від болю при її наближенні. Як поріділа! Ще ж недавно бачив її повністю укомплектованою, а зараз... оце вас стільки зосталось для всіх моїх майбутніх атак?
Чітко, стрункими рядами проходять обірвані, нахмурені полки. Дивляться спідлоба! Чомусь не стільки на вождя спрямовують погляди, скільки на іноземних аташе, котрі обступають його. Проходять, як інтерновані, як арештанти, мовби навмисне хизуючись своїм упослідженим виглядом, мовби відчуваючи якусь хворобливу насолоду в тому, щоб на очах у всіх — як оті юродиві на папертях в часи великої смути — роздирати свої рани та струп'я. Хай кровоточать — дивіться! Не ховаємо своїх болячок, своєї озлобленості, свого зневір'я і відчаю...
— Парад приречених,— хтось кидає по-англійськи між журналістами.
Врангель чує це. Парад приречених? Помиляєтесь, панове! Ще не все пропало, ні! Він ще вирветься за Дніпро, вдереться в тили червоним, піде на з'єднання з Заходом, він ще здивує світ блиском своєї стратегії.
І знову чує, як хтось між журналістами по-англійськи відгукується про оці його славні офіцерські роти: є нібито щось антиприродне в них. Нонсенс. Офіцер, мовляв, тому й офіцер, що він оточений в бою солдатами, що він в центрі їх. А ці безсолдатні офіцерські роти, вони несуть в собі щось трагічне, приречене... Справді, де ж його армія? Та велика народна армія, яку він сподівався набрати отут, в українських степах? Україйа навідріз відмовила йому в цьому, донські станиці не відгукнулися теж, не піднялась на голос його і Кубань... їдучи сьогодні сюди, зробив страшне для себе відкриття: порожній тил! За всю дорогу від Джан-коя й до Перекопу і від Перекопу сюди майже не зустрів живої людини. А це ж головна дорога до його передових позицій. Якби це колись, в ту війну, на такій дорозі з військами не розминувся б: скачуть, було, без кінця вістові, стрекочуть мотоциклети, тисячами кушпелять резервісти, новобранці... Зараз пусто, безлюдно за спиною його військ. Лише вихор через дорогу проскаче та пастухи де-не-де бовваніють по степу, але ти не їхній вождь, і вони не твоє військо.
Зате Червона Армія, таке враження, не знає, куди дівати свої поповнення. Скільки вже їх перебито, скільки перемелено, а вони все йдуть і йдуть. Падає сотня, а родить тисячу. В чім річ? І все ж для зневіри ще немає підстав, панове. Ще побачите, що станеться з червоними, коли він почне трощити їхні тили. Зрештою, хіба справа в кількості? Армії їхні перетворяться в натовпи, в табуни охоплених панікою втікачів, коли пустить на них танки, з якими вони ще не вміють боротись...
Через майдан уже йде на рисях кавалерія, та улюблена його кавалерія, що ходить в атаки, як на свято,— з цигаркою в зубах. По традиційному звичаю вона й зараз мчить через майдан з цигарками в зубах, з чубами навипуск, тільки чому ж в очах верхівців, замість молодецтва й веселості, якась важка, озлоблена каламуть?
— А броньовики де? — підступивши до Врангеля, холодна запитує полковник Кокс, недавно прибулий із США.
— Які броньовики? — удав здивованого Врангель, хоча ждав цього запитання.
— Маю на увазі ті броньовики, що разом з кіннотою брали участь у штурмі каховських укріплень. Чи, може, встигли вже їх розгубити?
Дивізія справді мала на озброєнні чимало броньовиків, але їх, як і артилерію, корніловські командири за згодою головнокомандувача вирішили навмисне на парад не виводити. В їхні розрахунки зовсім не входило показувати тут усе те краще, чим спорядили їх союзники. Навпаки: чим гірше, тим краще!
— Броньовики ремонтуються,— стримано відповів американцеві Врангель.— Сьогодні ви їх не побачите, як не побачите й тих давно обіцяних танків, що ми їх так терпляче ждемо.
— Танки будуть,— сухо запевнив полковник.— Були б екіпажі.
На завершення параду іноземним гостям був приготований сюрприз: джигітування з "умиканням" козаками дівчини-нареченої.
Чаплинські хлопчаки, які ще вище повилазили на дерева, щоб видніше було, незабаром загукали звідти на віесь майдан:
— Дівчат ведуть! Наталку, Гаркушину наймичку! І тих, що за частівки в буцегарні сиділи.
— Козаки вже он ставлять їх у хоровод! Нервово заклацали фотоапарати. Козаки-джигіти,
промчавши майданом, на повнім скаку підлетіли до поставлених у хоровод дівчат, і вже один із них, перехилившись, на скаку вихоплює дівчину з хороводу і мчить далі, в степ.
— Наталку вхопив! — гукає з дерев дітвора.— В кучугури помчав!
За викрадачем навздогін з диким гиканням, свистом помчала, стріляючи в небо, погоня. А вслід їм — і викрадачеві, і викраденій, і верховій погоні — стріляли з фотоапаратів приведені в захват іноземці, стріляли, доки козаки й не зникли десь у потемнілім, завіянім курявою степу.
XXIII
Плацдарм жив своїм життям: будували, вдосконалювали лінії оборони, вчились читати й писати.
Користуючись передишкою, червоноармійці добровільно взялись допомогти селянам швидше впорати урожай, що через безнастанні обстріли так, здебільшого неприбраний, і ждав дощів у полукіпках по нивах плацдарму.
— Всі на суботник допомоги селянинові!
І вже високо на гарбі бачиш латиша, що старанно вкладає снопи, бачиш сибіряків, що подають йому, нанизуючи-одразу ледве не по півкопи на вила, бачиш, як котрийсь, у минулому, видно, городянин, сміючись, везе перекособочену, криво накладену гарбу, а цілий взвод червоноармійців, ідучи по боках, дружно підтримує її плечима. Всюди по дворах, по околицям Каховок, Великої й Малої, червоноармійці вивершують вдовам стіжки, по токах гупають ціпи, а коли десь гупання змовкло, то це може означати, що дядь-ко-селянин, підкликавши свого токового напарника, якого-небудь металіста чи рудокопа, котрий зроду ціпа в руках не тримав, повагом розтлумачує йому, як треба цим інструментом орудувати, щоб влучати по снопу, а не дядька по лобі.
Діждалась допомоги і та молодичка, що в перші дні будівництва плацдарму все приносила хлопцям холодного квасу та, прийнявши тоді Левка Цимбала за латиша, чомусь найбільше відзначила собі його з-поміж інших. Дуся звати було молодичку. І цій ось Дусі в одну з ночей криничанським хлопцям випало возити снопи. Полукіпки її стояли далеко в степу, в такому місці, що вдень весь час прострілювалось, і навіть уночі сюди під'їздити було не зовсім безпечно. Сприяло те, що ніч була хмарна та вітряна, з запізні-лим громом та блискавками звечора. Сподівались, що вітром нажене дощу, а його так і не нагнало, тільки завіями сухої куряви переповнило степ. У таку ніч за шумом вітру ворогові не чути було ні клекотливого постукування коліс, ні схрапування коней, і мбжна було, підкравшись непоміченим, вихопити полукіпки у врангелівців з-під самого носа.
Снопи на воза клав Данько, Левко з Дусею подавали. Накладали не по багато, бо вітер рвав снопи, і Дуся побоювалась, що як рвоне, як пужоне, то й воза їй із снопами перекине.
За першу половину ночі встигли зробити дві ходки, і все поки що йшло гаразд, якщо не зважати на те, що Дусі поривами вітру кілька разів високо задимало спідницю, і Левко, дивлячись на її жарти з вітром, реготав на весь степ. А вже після півночі в степу помітно посвітлішало,— певне, місяць з-за хмари піднявсь, і навкруги одразу стало видніше.
Одначе не вертатися ж було назад... Тільки вони зупинились возом біля полукіпка і почали накладати, як раптом десь зовсім близько зі степу озвався кулемет, джвікнула в повітрі куля, друга, третя... Ч