Якщо добре придивитися, то можна знайти схожі риси у того батька, що на карточці зі шпорами, і з цим, що сидить на лаві у блискучих калошах... Ганнусі було дуже незручно, що вона так повелася з ним, але, видно, він не ображався, бо вона ловила на собі його лагідний погляд.
– Ганнусю, чого ж ти не привітаєшся з татом? – сказала мати, коли вийшов з хати Джусуєв. – Це твій тато... ми так довго чекали його...
Ганнуся підійшла і поцілувала все ще чужого їй чоловіка. Вона відчувала, як тремтіла його рука на її плечі.
– Велика ти виросла, доню, – сказав Гомон. – Без мене виросла... не я винуватий, Ганнусю... Довго я йшов до вас та й запізнився...
Ганнуся побачила, як затремтіли материні губи.
– Запізнився, – зітхнув Гомон.
Увійшов Юрасик, привітався з незнайомим і до Марини:
– А чого тато не взяв мене в степ?
– Бо в нього робота... Це мій меншенький, – тихо сказала Марина Гомону.
– Схожий...
– Я й на тата Берика схожий, і на тата Парамона, – уточнив Юрасик.
Гомон тісніше пригорнув Ганнусю до себе й відвернувся до вікна. А потім до Марини:
– Ми з Ганнусею вийдемо трохи...
– Ідіть, ідіть, а я спати малого вкладу.
Гомон привів дочку за хату, де стояла почорніла від часу лавочка.
– Це ще я зробив, – сказав він. – Ти маленькою була... ми тут сиділи...
Сутеніло, батькове обличчя ніби розпливлося в темряві, й Ганнусі здавалося, що вона пам'ятає, як вони колись сиділи тут удвох.
– Я пам'ятаю, як ви йшли на війну, – сказала Ганнуся.
– Я теж тебе пам'ятаю...
– Ми чекали вас довго-довго... А потім мама...
– Я все, дочко, знаю... Не мені її судити... Нема таких суддів праведних на землі, щоб могли судити людське горе... Я, Ганнусю, піду від вас...
– Куди?
– Не знаю... Десь у мене на Дніпрі батькова рідня жила... за Каховкою...
– Як же ви... Я не знаю, що вам сказати...
– Ти вже доросла, Ганнусю, сама розумієш, що... я відрізана скиба... Хоч і притулиш – все одно відрізана...
– Ганнусю, йди спати, бо завтра вранці в школу їхати! – покликала мати.
– Я вас прошу, – сказала Ганнуся батькові, – побудьте у нас до наступної суботи... Я приїду. Побудете?
– Добре, дочко.
Вдосвіта, коли вони з Юрасиком ішли до контори, де на них чекала машина, Андрій Гомон вийшов до воріт проводжати їх. "За одну тільки ніч він став зовсім похожим на того батька, що на карточці", – подумала Ганнуся.
...Біля контори лісгоспу Ганнуся зійшла з машини і зіткнулася з Настунею Сторожук.
– Ти куди, Настуню?
– Каїтана проводжати.
– А куди він їде?
– Додому його жінка забирає.
– А що, лежить?
– Та ні, ходить. Ходить, Ганнусю.
Каїтан і Юля стояли в оточенні лісників. Каїтан підходив до кожного, тиснув руку і щось казав.
Юля теж підходила до кожного, тиснула руку і посміхалася.
Каїтан обняв Івана Запорожного й витер сльозу:
– Ваню, пробач за все... І ти, Ільку Гнатовичу, пробач... Якби міг, то прожив би так, як ви...
– Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний, – не треба так, ви порядна людина.
– Ні, Іване, не та проба на душі...
– Нам пора, Стьопо, – нагадала Юля.
Каїтан знову обняв Запорожного, Сторожука, Карагача, Ганну, Ольгу й Настуню, скинув капелюха і вже з машини сказав:
– Не згадуйте лихим словом.
Юля чарівно посміхалася...
* * *
– Де він? – ще в сінях запитала Ганнуся матір.
– Пішов...
– Куди пішов? – Ганнуся поклала портфель і подивилася на згорблену постать Джусуєва. Щось тут відбулося, і мати якась стривожена. – Куди пішов батько?
– Н-не знаю, – не підводячи очей, промовив Берик... – Знову чоботи забув...
– І ти не знаєш? – тремтів од хвилювання голос Ганнусі. – Я тебе питаю, мамо...
– На Каховку пішов...
– Коли?
– Вранці...
– Я ж просила, щоб мене почекав... Навіщо відпустила? Я ж просила!
Марина відвернулася і краєм хустки витерла очі. І враз Ганнусю наче полоснули ножем:
– А де карточка?
– Яка, доню?
– Його... Татова... Та, що на стіні висіла... Там, де він мій... молодий. Де?! – Ганнуся ненависним поглядом пронизала матір.
– Я не знаю, де вона, Ганнусю... Може, з собою забрав, як ішов.
– Це ти, ти його вигнала!
– Що ти говориш, дочко?! – замахала руками Марина. – Я просила, щоб не йшов, поки поправиться...
– Просила? А йому вашого хліба не треба – "поки поправиться"... йому слово душевне потрібне... Де твій кінь? – запитала Берика. – Осідлай, будь ласка.
Берик вийшов. Ганнуся швидко одягла спортивний костюм.
– Куди ж ти? – хотіла втримати дочку Марина. – За ним поїдеш?
– Відійди, мамо, бо я тобі не прощу...
Ганнуся вибігла на подвір'я, підвела коня до перелазу і скочила в сідло.
– Давай, Артуй!
– Я ж не проганяла його, я ж не проганяла! – голосила в хаті Марина.
26
"О великий і мудрий Геродоте!Я прочитала дев'ять книг твоєї "Історії". Добре, що ти жив на світі і залишив їх нам. Спасибі, що ти описав мені наш край на берегах Борисфену, назвавши його Гілеєю. З далекого для тебе двадцятого століття я дивлюся твоїми очима на свою древню землю, її історію, і вона стає для мене ще дорожчою. Якби можнабуло, то я й тобі написала б, щоб ти прочитав, якою стала наша земля.
Ти не був свідком загибелі Гілеї, але якби прийшов до нас, то побачив би, як ми відроджуємо її. Ми походили б з тобою по наших молодих лісах, я познайомила б тебе з Іваном Запорожний, дядьком Ільком, з Настунею, Карагачем, з мамою... Я розказала б тобі про діда Опанаса і Парамона Чарія, про Марту і Максима. Ти побачив би багато красивих, мужніх людей і написав би свою десяту книгу. Ходімо зі мною, Геродоте!"
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Тепла осінь брела по Таврійських степах, залишаючи за собою безмежні лани скошеної пшениці, скирти соломи, виноградні грона й смугасті кавуни на баштанах. Жовтіли очерети в дніпровських плавнях і ліси. В степу ходили отари овець, їх було так багато, що інколи здавалося, ніби вони забиралися на самісіньке небо і там уже перетворювалися на білі хмари. Запорожний, за давньою звичкою, їхав у кузові, підставивши засмагле обличчя під степові оксамитні вітри. Біля повороту на Степовий з лісу вибіг заєць, присів посеред дороги, зіщулився і завмер.
– Ату-у! – крикнув Запорожний. – Тікай до лісу, бо пропадеш!
Шофер загальмував, заєць послухав поради і, підкидаючи білий задок, стрибнув у ліс.
– Поїхали, Льоню!
– Розвелося цього звіра, – сказав шофер, явно перебільшуючи, мабуть, для Запорожного.
Виплив із синюватої мли Степовий, як острівець серед зеленого моря лісів. Пригадав Іван, як він уперше приїхав на Овечий і, дивлячись на ці сосни й тополі, на будівлі й чепурні будиночки лісгоспу, не міг уже уявити того безлюдного рудого степу.
– До контори будемо заїжджати, Іване Трифоновичу? – виглянув з кабіни шофер.
– Давай прямо на Вигонівське.
– Бензину хотів долити в бак.
– Ще встигнеш. І так ми з тобою три дні вдома не були, Льоню, прогуляли...
– Яке то гуляння, й чарки не випили як слід.
– Ще вип'ємо колись, давай.
Три дні не був вдома Запорожний, а здавалося, що вже з місяць як виїхав з Вигонівського. Певно, Михайлик уже виглядає. Виходить з ним Ярина до Парамонового лісу й чекають... Добре, що ліс на Вигонівському назвали люди Парамоновим, думав Запорожний. Хто назвав – невідомо. Мабуть, Настуня. Минуть роки, може, й століття, а цей ліс і той, що ростиме по ньому, зватимуть Парамоновим... Отакий слід залишила людина по собі...
Ярина зрадіє, що знову переберуться вони в Степовий, веселіше їй буде, а наступного року школу відкриють у лісгоспі, збудують клуб... Є тобі про що думати, директоре...
"Повертається все на круги своя", – згадав Запорожний і посміхнувся. Дуже закручені ці його "круги". Проводжаючи його в обком, Ярина просила:
– Ти, Іване, якщо зі степу кудись посилатимуть, не відмовляйся... Хай ще інші поживуть тут.
– Добре, – пообіцяв Іван, хоча знав, що нікуди його не пошлють.
– Приймай, Іване Трифоновичу, Степовий лісгосп, – сказав йому секретар обкому Старченко, – і наступай далі... Відмовлятися будеш?
– Ні, Іване Севериновичу, не буду... Треба.
– Треба, Іване Трифоновичу, – Старченко розгорнув на столі карту. – Багато ти зробив, але спокійного життя тобі не гарантую...
– Весною ми завершимо залісення піщаних арен нашого лісгоспу, – Запорожний обвів жовту пляму на карті. – Так що основне зроблено, Іване Севериновичу.
– Основне попереду, Запорожний. Ще десять тисяч гектарів пісків віддаємо під твою руку... Розумієш, треба, Іване...
Ще десять тисяч. На карті це жовтий прямокутничок. Скільки ж треба буде докласти праці, щоб потім хтось його замалював зеленими контурами лісів! Будуть піщані бурі, безсонні ночі, безводдя, спека... Ні, не буде спокою тобі, Запорожний.
Ярина з Михайликом не зустрічали його. Мабуть, виглядали, виглядали та й пішли. А може, й не виходила Ярина... Хіба не помітив він переміни, яка сталася у їхніх взаєминах після повернення Ярини з Кам'янки? Сліпий і той побачив би. А може, це почалося після Мартиного листа? Або після його приїзду з Харкова?
Ярина знала, що він поїхав до Марти. Коли він сказав їй про своє рішення, вона прийняла це спокійно:
– Звичайно, треба поїхати... Ви – друзі, а якщо друг у біді, то... їдь і не мучся, Іване, бо все одно ти думками там...
– Я просто... мушу її побачити...
– Не виправдовуйся, будь ласка, – Яринка з якоюсь внутрішньою насолодою вела цю розмову. – Я не маю до тебе ніяких претензій... Зрештою, вона закохана в тебе, а не ти... Мало хто в кого закоханий... Їдь.
Коли він полетів до Харкова, Ярина в той же день з сином поїхала в Кам'янку до матері. Під мисочкою на столі лежала записка: "Ми поїхали, бо у нас з Михайликом теж є друзі, яких ми хочемо бачити. Мені тяжко залишати тебе, але далі так жити я не можу. Прощай. Ярина".
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М.К.
від старшини М.Магура.
Рапорт.
Цим повідомляю, що в зв'язку з тим, що я чекаю народження сина або дочки, я не можу поїхати на курси. Прошу моє навчання перенести на інший час".
М.Магур".
Резолюція:"Задовольнити прохання старшини М.Магура, коли народить – повідомити. М.Осадчий".
* * *
"Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М.К.
від старшини М.Магура.
Рапорт.
У зв'язку з родами прошу надати мені відпустку на три дні, щоб я стояв біля лікарні в райцентрі на випадок необхідності моєї наявності.