Половці з ханом Ітларем стояли на подвір'ї боярина Ратибора…
По хатах мовчки озброювались усі чоловіки. Жінки, діти, старі люди ховались у підпілля. Усі прислухалися до Ратиборового двору. Там іржали коні, лунали спокійні голоси…
Боярин Ратибор стояв на високому ґанку, поглядав на челядь свою, що метушилася у дворі. Покликав одного дворака, щось йому сказав. Той метнувся до лазні. У ворота в'їхав Слав'ята.
— Ратиборе, князь кличе Ітларя в терем. Питає, чи поснідали вони в тебе.
— Посні-і-дали, — розчісує широку бороду п'ятірнею Ратибор. — А нині лазеньку натопили. Хай свої кісточки попарять… За руським звичаєм.
До Ратибора підходить перевальцем хан Ітларь. Вдоволений, ситий. Осміхається. Бач, як догоджають!
— Можна спробувати… чого ж… Спробуємо і ми сей звичай русичів… А ти скажи князеві: без жони не поїду назад!
— Скажу… скажу… Іди, хане, там вода вже давно нагрілась!..
Хан Ітларь і десять його вірних торе зайшли в натоплену лазню. І в ту ж мить, коли за ними міцно хряпнули двері, з-за стіжків сіна, з-за онбарів і комор вискочили вої й обступили лазню. Хтось забрався на дах, почав скидати околот, хтось інший дерся по драбині, з луком і колчанами при боці.
— Ого, скільки тут поганих половчинів зібралося!
А подай-но, брате, мені твого лука! Дай-но! — домагався перший дружинник, що виліз на дах.
— Та віддай лук йому, Ольбер їх усіх з одного лука!.. То був заповзятий син боярина Ратибора — Ольбер.
Став на коліно, наклав стрілу на тятиву, повільно прицілився, натягнув і рвучко відпустив.
— Ось тобі, хане, остання данина з русичів!
— Ану, тисніть на двері… Плечем, Микуло, боком!
В цей час Слав'ята нісся через сніги й бори до Києва. До князя Святополка. Мономах кликав брата йти разом на половців. І щоб чернігівський князь — Олег Гориславич — з ними пішов, і щоб інші менші князі свої дружини з ними з'єднали…
Уже вдруге безбожний шолудивець хан Боняк налетів на Київ. Яко шуліка хижий, видивився із свого Степу, коли Святополк із дружиною вийде зі стольного у Вишгород на лови.
Ворота града були не зачинені. Був же день. Обідня пора. На київські торги їдуть смерди і слобожани, купчини із далеких країв, ідуть прочани до храмів і до монастирів.
Але сторожа, хоч і пізно схопилась за списи, усе ж відтиснула Боняка од воріт — Золотих і Жидівських. А тих половчинів, що залишилися у місті, за валами, покосили мечами.
Тоді лютосний Боняк запалив передмістя. Палав Стефанів монастир на Клові, горіла Германова обитель, димом пішли довколишні села і слободи… Половці перейшли Либідь і Глибочицю і вдерлися через дерев'яну огорожу — столп'є — на рукомесний Поділ. Хан Боняк мстив за своїх великих родаків, що полягли від рук Святополка і Мономаха. Тоді ж, після смерті хана Ітларя й Китана, князі з'єднали свої полки і пішли навесні на Трубіж. Там і наклав своєю головою хитромудрий володар половецьких степів Тугоркан. Князь Святополк підібрав його тіло й привіз до Києва. Його поховали на роздоріжжі між селом Берестовим і Печерським монастирем. Як-не-як — тесть великого князя київського
Тепер Святополк спокійно розважався на ловах у Вишгороді, а кияни стояли на валах, змагались із половецькою ордою Боняка, гасили у місті пожежі, іскрадом вибиралися за вали й шаленими несподіваними наскоками били в спину степовикам. Скоро з Вишгорода підоспіла й дружина Святополка…
Хан Боняк мусив тікати. Але не хотів вертати ні з чим і повів свою орду на печерські кручі. Обитель захопили зненацька. Біля зламаних воріт монастиря поставили свої бунчуки й шаснули по храмах і келіях.
У кожній келії кипів бій. Половчини виламували двері, з мечами кидались на ченців, що боронилися, хто чим міг. Ченців сікли шаблями, як капусту. Сікли ікони й іконостаси, пергаменні списки і книги… По монастирському двору металися у довгих рясах ошалілі мніхи, за кожним, як за зайцем, полювали озвірілі половчини. Багато розпластаних чорних тіл лишилося лежати в калюжах крові… Половецькі стріли із смолоскипами вогню підпалювали будівлі… копиці сіна й соломи…
Скоро палав увесь монастир. Поряд, нижче, на придніпровських кручах, у Видубичі, горів Красний двір князя Всеволода. Горіла обитель у Видубичах.
Наситившись розбоєм, пограбувавши скарби, Боняк відкотився на південь…
Диміли довколишні поселення. Обвугленими стояли під відкритим небом комини печей. Знову бродили дорогами ватаги погорільців, сиріт, злодіїв-татей…
Біля Печерської обителі скоро зібрався табір із тисяч бездомних бродячих жебраків. Вигнані з рідних оселищ, вони прагли тут знайти захист.
Ігумен Феоктист, у чорному клобуку, в чорній рясі, з кадильницею на срібних ланцюжках у руках, ходив поміж людьми великого нужденного табору.
Заспокоював молитвою, розраював…
— Грішні бо єсть, то й наслав бог кару свою на нас, Бог навчає й просвіщає своїх рабів напастями ратними. Да стануть вони як злото, гартоване в горні. Християни ж бо мають пройти в царство небесне через многії скорби й печалі. А наші кривдники, бога хулителі, лише на цім світі мають веселощі й благодать. На тому ж приймуть муку від диявола, вони приречені горіти у вічному вогні
Уздовж монастирських стін, на схилах Дніпра, гугоніли вогнища. В кованих опанах варили пшоняні бовтанки, кашу для цих зголоднілих людей. Ігумен велів роздавати жебракам і по шматку перепечі чи якого коржа. У монастирських сховах вціліло від половецького грабежу чимало зерна й борошна — вистачило б на кілька років. Але зберігати довго не годилося — попріє, зотліє добро. Краще людям віддати. Та їхні вільні руки нині використати для обителі.
Так і почалося. Ставили нові заборола й ворота. З навколишніх сіл пригнали валки возів з добротним лісом, піском і жорствою. Вимостили ним подвір'я. Зводили господарські будови, спалені половцями. Рук вільних — скільки завгодно! Із кожним днем їх побільшувалось. Приходили не тільки з розорених сіл, а й з самого Києва. Було чимало погорільців, але й чимало просто нужденних, яких гнала сюди надія дістати якийсь заробіток. Он подільські кричники, бондарі й шевці з ними, кожум'яки і лучники, гончарі зі старим Бестужем і зятем його Гордятою… Вони завжди обідають своєю родиною, з одної миси. Але цього разу гончарі схилилися навколо Гордяти, який щось показує усім на землі… Підсовуються ближче до нього.
Феоктист прямує до цього гурту. Певно, блудославлять християни. Бога гнівлять… Отсі розувірені в усьому бідаки-смерди і рукомесники немовби зібралися сюди, щоб подивитися на розорену божу обитель і ще раз переконатися, що християнський бог також не може нікого захистити від біди, навіть тих, хто томив душу й тіло в спокутах голоду й усякого утримання.
Наближення Феоктиста гончарі не помітили. Владика кашлянув. Усі раптово підвели до нього голови, мовчки розсунулись, а Гордята так і лишився стояти перед ним на колінах. Збагнувши, хто перед ним, хлопець мимоволі підняв долоні і прикрив щось на землі від очей Феоктиста. Ігумен поглянув на землю і не відразу втямив, що було на землі. А перед ним стояв невеличкий, із глини ліплений храм… Доладно відгладжені ребристі шати маковиці нагадували Феоктисту щось знайоме… бачене вже десь… чи у казці, чи уві сні…
Він присів навпочіпки. Розглядав, дивувався, легенько торкався пальцями продовгуватих розрізів вікон під широким рядом ліплених узорів… Округлу, немовби із старого пня роблену основу усього храму… Феоктист на мить заплющив очі, уявив собі його в усій величі… Диво ліпосне!.. Поставити б його ось тут, на монастирському узгір'ї. Видно було б звідусюди поприщ на двадцять навкруг!.. Поставити б із мармурових плит, визолотить би ребристу маковицю… Але ж… Цей храм зовсім не був схожий на сусідні грецькі храми, які стояли на монастирських горах. Він собою нагадував скоріше не візантійські святилища, яким мають слідувати усі церковні будови на Русі, а якесь язичеське капище, схоже на те, що лишилося в руїнах на березі Глибочиці…
Феоктист косував примруженим оком на здателя-зодчого.
— Сіє ти зробив?
— Я! — обличчя Гордяти світилося гідністю. Він чекав захоплення і похвальби.
— Зараз же… розбий. Сам! Це старі ідоли в тобі каламутять душу, щоб не впустити до неї віру в Христа.
Гордята зблід. Розбити? Він же хотів щойно подарувати його обителі, йому, ігумену Феоктисту… Він хотів запропонувати йому поставити отакий храм тут, на Печерах!.. Отеї рукомесники подільські уже й згоду свою дали — поставили б… Усім людям на диво…
Феоктист бачив, як затуманились очі хлопця. Більше йому нічого не повелів. Рушив з кадильницею далі…
— Е-е, казав же тобі, Гордято, не візьме отець ігумен твого храму. Ліпи ото краще горшки та чаші чародійські, хлопче, — обізвався до нього Бестуж. — Вертати пора нам уже й додому. Трохи заробили, а на більше надій нема…
— А Іван? Маємо йому сплатити купу… Де візьмемо срібла? — заперечив Брайко, найстарший Бестужів син. — А храм же ліпосний! Бачили, як владика пальцями до нього доторкався? Аж тремтіли. Не вірив очам своїм. Бачили? Навіть очі заплющив — ось так. — Брайко зобразив на своєму обличчі блаженний осміх ігумена Феоктиста.
— Може, хай піде до Кловської обителі чи на Берестов? Вони так само поруйновані половцями. То й візьмуть у Гордяти… — підтримав свого брата ще один Бестужів син — Кирик….
— Не візьмуть, сину. Чув же? Ідоли, каже, душу йому скаламутили… Значить, для християнського бога негоже. А для старих богів — хто тепер ті капища ставить? Їх тільки руйнують та допалюють повсюди…
Гордята мовчки сидів на землі, схрестивши ноги під собою. У великих очах його хитався сірий смуток. Стрілчасті брови то сходились біля перенісся, то злітали тремтливо на високе чисте чоло… Повернутися знову до Бестужа? У ту вічно сиру хатину, під Києвою кручею… До гончарного круга… Темніє обличчя Гордяти.
Мілея… Коли б могла зрозуміти його… З її рожевих уст не злетіло ніколи для нього ласкавого слова. Одні докори… домагання… Вона, подільська красуня, мусить носити найкращі навершники на сорочці — із шовку! Вона мусить мати найкращі коралі, що як цвіт її уст! І пової шовкові із бухарської камки… Ото які продають сарацинські купчини! Вона ж бо єдина дочка знаменитого гончаря Бестужа, у котрого купляють горшки навіть для княжих столів і монастирських трапезниць… Гордята хотів хату ставити на ті гривни, що взяв у борг у резоїмця.