І цей вік зминув. А хирляве покруччя коліньми досередини з замисленим пальчиком при губах запітніло зирить крізь шкельця, — і ми з цього роду, та хай буде всяке добро і разномисліє; приступаються шляпакувато пригнилою кровію по каменю мощенім, буцім-то ними свобода мусить обізватися і заквітувати в невінчанім просторовиську, де стіко питань, стіки й одповідей, усі все знають, нема таємниченьок на усенькі боки віків, та ніхто не розуміє, що сталося. А мов і знати, що й з цими якогось толку доправиш, уже ж і сирітство їхнє заморочиш усеблагою вісткою, всі ж люди, то чом не признатися і до сирітства віків, привітаймо і голос сиротинний, що йому а хоч якого притулку в цій свободі і всьому, хай як би та не назвав, — та ж ні; їм дай і посмакувати таким чимсь, але-но хай не називане ніяк, бо що-но збутіє ув іменні своєму, то їм очі рогом, таку непричетність виказують; їм лишень імення свободи, простір волі; йшло ж а ні з десяток якийсь: та хлопці, та здужаймо зара, бо завтра впізнимося, — де-е, який знак крові, що символ віри, дух крові, смак крові, де яке що-о; ми свободу вдаровану нам застановляємо, ми вже й самі свобода. Та понадходили ці, що їм уже свободи замало, не докажеш і гаслом за сиріт одвічних; їх же пеклом водило осьогошнім; вертаються до осель перетриманих, — та сину, та внуку, осьо ж твоя дома; а то вже не та оселя, й не тою дорогою те вертання, бо як їх діди і батьки вертали у присмерку віків, а ми бачили, а цих перш упоночі оддавали землі, а ще інші звікують у позачиняних і для рідні пансіонатах, то як цих привітувати, що й державі не діти, й батькам огуда. Ви нам не треба — ви завойовники; несіть гріх держави й батьківську неміч, — гунула навала городами, де яка мачина, де коноплина; найбільші багатирі вриваються на ґанок середночі з рушничиною і впадають під автоматяними чергами; а скік-ки цих хатів упоряджено на проживання не знати яких поверненців, — якесь давнезне село оживає у цьому місті-селі,
потайно заяснюються приземні віконечка під скострубатілими острішками, маківчані зелепухи парять у знайдених на горищах в струхлявілім сіні горнятах, одціджують у поділ сорочок зі скринь непримиканих; от де харч у поживок; та поки того знаття, то сторожем нічним обходиш свої володіння од меж до меж, а й не сторожем, а начальником таким варти, і що ж я вповів би: засидівся з вами, бабо, од безвіку й до одинадцятої години, а йти мені так од вас, що там недалеко кладовисько, та й ще їдна господа; доходжу й до цього вбійстя, втворяю ворота, а там наче аж двадцять котів верещать різними голосами; минаю цю хату й уже немов кладовисько, а там угорі чути усякі голоси котячі, там саме, де ховають котрі нехрещені, і це мені стежкою далі, усе те чую і не боюся, але зі стежки звертаю на ті голоси, аби блик-ше почути, та лиш-но зробив зо три кроки, як мені дало такий ляк, але де щоб боявся, та й не доходжаю до перелаза свої хати, лиш перескочив через пліт справа церкви, прибіг до церкви з піїсят кроків, зі страху мов переліз мур і скочив на цвинтар, а коло церкви на цвинтарі два вартівники, й це вже не скажіть, — села позачаювалися поночі у муках безсоння, ну ціх вартівників зачали виряджати; то я їм те все оповідаю, а вони кажуть, що чують те що-нового місяця, і прошу одного, щоб мене відвів додоми, подякував йому й більш нічого. Як це дивлюся, то чи я вже при хаті, чи в якій домі; так милостиво зеленяться од лямпочки виноградяні лопухи навзвис або як-то-мов з приземних лопухів ліхтарі такі висвічують небесне шатро; так мов з лісів вибираєшся на сяєво крайземне, впівнебесне, гадаючи, от яка планета нова приголубилася до цього раю, аж то кажуть, нічні побредачі у лісах за травами та хмизом,
5(22) травня сонячно
вітер тепло
6(23) травня Олена
І.Кушнір померла
в 20 хвилин
на четверту вранці
хмарно дощик крапав
вітер Григорія свято
7(24) травня Олену
хоронили похмуро
було
8(25) травня похмуро надвечір дощик бризкав
9(26) травня похмуро тихо після обіду дощик а на вечір сонце
10(27) травня Віктора день народження Наталки день народження хмарно дощ ляпав 11(28) травня хмарно дощ крапав 12(29) травня сонце тепло після шостої дощ грім гроза блискавка 13(30) травня сонячно тихо тепло а годин з п'яти град грім блискавка годин до восьми дощ вечора 14(1) травня сонячно вітер холодний 15(2) травня цілий день вітер
16(3) травня сонячно спека
17(4) травня сонячно тепло
18(5) травня сонячно тепло
19(6) травня зранку тихо сонячно а вдень вітерець
20(7) травня сонце вітер і хмарилось 21(8) травня сонячно вітер
що то місто невидке, — й хіба не з радощів оскаженілих душа убувається в саму гадку про сяйво і місто, але й пручається гадці про конаючі збіговиська й юрмища, про домиська поперехняб-лювані, так ускіс їм доладньо у бік лісів нашорошуватися, їдну гадку з лісами снувати; такий мир і успокоїння, і новіша враз гадка, що так-то воно не минеться, ці лямпи і прожектори гул стовбняковий у перенісся десь нагонять, як це ти мов малий, і розпач, і жах, що де ж притулитися, впасти для стриму крові і впину гулу; а вам то одне: стримися ліктем ік коліну, хай зрине донесхочу, то дурна кров. І десь то воно устаткується в таку правду невідворотню, не дадено буде і миті на перебуття жаху; пригейкують, приздоганяють далі, он ще й не так буде, там жах і сповідь, а це так собі з нечвидного дива — кров'яні хлисти розбабрюються пазухою, туманять зір, а в зорі і світ, — скажи-но про цю мить жаху, як зір і світ шаленіють у гнаності й зненависті одне впроти другого; як вже не хтось, не якась запопаща душа їднесенька, а цілі роди і громади з віків і тих, і тутешніх гоном придужуються до все невидкої межі жаху, і в покорі по кожнісінькому слову молитви аж не-мовою допевняються: коли б то вже, хай би одразу та й. Марудять і колошматять люцькою душею на протяг не знати яких віків вікецьких, — це вам мука найвикша не у скінченню, а в гоні до самої зобезконечної гадки про муку. Так мов-то й ці якісь новіші вартівники а-самою з'явою з-поза всяких напинів виноградних, з-під лопушиння у люцький ріст випоставляють по пів лиць, по пів безпогонних пліч, — то якась не та варта, не туди провадять; допитуються, скіки то той Лагута ґрунтів на випас має а й на косіння і де які дівки вечорниці справляють упоночі у яких ярках при якім кладовиську. Та де б то вповів, аж річки днами давно прогребані, на мак заборона сіяти, а котрий був найманий вартівник, то повів друзяк, де ще латка колгоспна яріє, навів називається, то мов штрафу кілько й тюрми; не на те зайшло, — ділять землі бери-не-хочу, баби замикаються по хатах, скіки їм там тра, метр вшир та два вздовж, голови та інженери свої реєстри, оренду абощо, та гуртовими тракторами, комбайнами вдобувають новіші якісь врожаї, бо їм тра державу двигати та людям пенсії затримувати й на відсотках дітей своїх вигодовувати по містах й закордонах; це-то й не вік а-новіший, не час самоти найлюдськішої, — так собі, воля вволенна, й вже. А за склепи що-ті яка мова і яке що, — похняблені мармурові сторчаки ледь прикрашують склепи порозкурочувані з часів найостаннішої навали а найтихішої війни проти люду невзброєного; супиться командир
цих нічних вартівників, незгода йому на вновілу думку життя, таких зо двоє споєних лез кидає у слоїк, не чаєм, а чорнотою самою пригощує господаря світу нічного; а варта швендяє закутками хатяними, квасолі протрухлі з гладишок у коморі витряхає, де ще яка копійка присипана з часів якої хоч влади; штриками просилюють здубілу долівку і аж заносить їх дозему, такі діровиська і ходи мишачого царства навстаткувалися, а цім радість, що от добулися сховків зі скринями, книжки такі повилучують із дггвнез-ними рецептами, — та розкажи-но ти хоч з грамину а чого-там на веселість та розмисел; усяка пришта навподобиться цій сколош-матілій тямі, та то-но верхом перейде усякого зору і слуху, а в глибі крижаніє вікова подоба ще й гадка про все чуже люцтво, купчаться тако збіговиськами, циганщиною як-то, і те помислення у мовчанці торочить ганьбою і невпізнаванням святешного виразу: ви чуже-е-е люцтво. Що пришта, де оповідь, яке вповідання абощо, — людині раз заїкнутися, та й знов у подобі чужинства рихтуй і цю зоржавілу техніку, перемацуй однайдені у печерах причандали старих бойовиськ та вдеж; от-то як було! Шось таке світне, гримкотне, рипіння коліс узвиш лю-цького росту, бредіння народів у щасливіші пустелі, й вертання спогадом на батьківщину земель, розкопів ненадатливих, допоми-нання права на збуту займанщину, — вік вікові не ворог, а згадки та здогади заворо-говують в цьому уже нічийному просторо-виську, так людина назналася, набулася, впо-їдилася, і хоче не все чогось нового, не володарювання заповітного, а всього-і-всьоген-ного без права й обов'язку; от знати, твоє, і в цім знатті упокоїти одвікові що-жадання, що-посягання, що-що. Та то лиш як уявити,
22(9) травня сонячно вітерець свято Миколи 23(10) травня сонячно тепло вдень (а сонце спочило) холодно сьогодні вугілля привезли 24(11) травня сонячно і вітер 25(12) травня померла о п'ятій ранку Клавдя сонячно тепло а після обіду хмарилося 26(13) травня сонячно тепло хоронили Клавдю 27(14) травня сонячно жарко 28(15) травня сонячно жарко 29(16) травня сонце і вітер і тепло день народження Миколи 30(17) травня Маринчин і Оксанин день народження сонце тепло 31(18) травня вранці прохолодно і вітер сонячно
1(19) червня ясно і жарко до обід а з обід хмарилось 2(20) червня сонячно жарко і хмарилось 3(21) червня сонячно жарко і хмаринки набігали
4(22) червня сонячно жарко Вознесіння 5(23) червня сонячно і жарко після обід вітер
6(24) червня сонячно жарко
7(25) червня сонячно жарко
8(26) червня сонячно і жарко
як уявляється у непевнім маренні, волочиться в-поміж і в-слід, заживає безхазяйного обійстя; а так то бачиш взігнуту спину трудящу над клепанням коси, ці руки видзьобують поржавілу клямку з аж залізяних огородок з гуртових свинарників, подзьобаним затупілим на вістрі долотом одпинають в стверділо-закаляній деревині якого цвяшка; сльоза як наверне од кожного завітання стороннього: прийшов же сказати правду, і одповідь про вдовине жито і хати неіснуючі, де лиш проглиби од ямів картопляних та вербички на місці зрубових криничок з ворожою мов-то зброєю вщерть; ще поверху пісочок землянистий вогчіє де-коли.