вечора по всіх селах Дрижипільщини закладалися на цілу ніч бесіди, куткові збори. Агітаторів і "представників" було обмаль, не у всіх селах навіть були свої, то приїжджали, приходили дрижипільські комсомольці. Всі учителі були мобілізовані, а також і Тарас.
Все, що існувало в районі, поставлено було на ноги.
Районова партійна організація повинна була в найкорот-ший термін піднести клясову свідомість батрацьких шарів, викликати й загострити зненависть бідняка до свого клясо-вого ворога, куркуля, й підготувати ґрунт.
До чого, — ще, покищо, не казали, але по селах ходили найрізноманітніші чутки. Одні казали, що ось скоро всіх зженуть у комуну, другі, що старих усіх будуть переробляти на мило, інші ж запевняли, що не на мило, а на суперфосфат. Ходило по руках таємне послання від папи Римського.
"Папа Римський повідомляє громадян села Марійки, що церква, яку відібрали під клюб, скоро буде відкрита. Нехай баби не плачуть та заготовляють крашанки для попа."
Об'явився у районі якийсь Дука. Звався він іще "Розова нога", а ще —. "3арєжу". Багато говорили про нього, але ніхто не бачив.
Чогось, ні з сього, ні з того, почали люди різати корови, колоти свині, — все одно, в комуну зженуть, то хоч погуляємо.
Тим, що всім доповідачам роздали були однакові тези, — на всіх куткових зборах можна було почути одне й те ж. Агітатори не були винахідливі, — та цього й непотрібно було, це може навіть і шкідливо. Як на те пішло, то Кольо-башка — "Совєцька власть", був у десять раз цінніший за Тараса, бо він говорив виразною клясовою мовою.
А мова та, звичайно, була про куркуля.
Після давньої зустрічі над річкою Торч у дядька Геменя, Тарас із Кольобашкою зустрівся ще раз випадково в Київській Лаврі на екскурсії. Кольобашка приїхав тоді з екскурсією наймитських курсів, що були в той час у Дрижи-полі.
В антирелігійному музеї, Лаврі, лежала книга вражінь і Кольобашка розписався в ній так:
"Екскурсія наймитських курсів, — писав Кольобашка, — одержала багато історичних речовин а також існування релігії було побудоване на задуренні широких історичних мас населення печери з мощами, в яких були звичайні люди але з дворянського прислів'я.
Зауваження: вищезазначена екскурсія вважає необхідним розповсюдити екскурсії серед наймитства та селянських мас.
Керівник екскурсії Кольобашка."
Він закрутисто підписався, був дуже задоволений своїм записом і навіть показав Тарасові.
Тарас щиро посміявся і порадив поставити ще число й адресу. Цим було вичерпано той інцидент, що назрівав був над річкою Торч.
Коли зустрічалися десь на куткових зборах, Тарас був спокійний, бо знав, що йому не треба .вже витягати із себе жили, щоб допровадити збори до якогось кінця. Кольо-башка любив говорити.
— Червона армія, — плоть працюючих мас, буржуазія скалить зуби, аби задушити Радянський Союз. Щодень, щогодини нам угрожає воєнна небезпека. Отсюда третє питання: чи потрібне переведення хлібозаготовок. Сознательні вже давно уявили собі значення хлібозаготівлі, привилося до бідняка й свідомого середняка, а от несознательні ще й досі ухиляються... — шпарив Кольобашка на куткових зборах, як добре вишколена папуга.
—... Коли він, — себто, куркуль, — повинен добросовісно здати свої лишки, сто пудів, то він спокійненько дає тільки п'ять—десять пудів. До такого ніякі моральні заходи не впливають. Не дай йому в кооперації соли, об'яви йому бойкот, — йому, як мертвому кадило. Він каже: "Вішайте мене догори ногами, бойкотуйте, скільки хочете, а з мужика мене не скинете!" Його вже й сіль не бере! Чорт його.знає, чим він солить! Він каже: "Як я ворог совєцької власти, то чого ж ви до мене по хліб прийшли?"
Очевидно, вважаючи цю "накачку" недостатньою, Кольобашка раптом нагнав ще дві атмосфери.
— А це посходяться кнурі на сільські збори й мучаться, то єсть, виноват, не вони мучаться, а ми... Він набере околот смердючого тютюну і буде курити, поки весь тютюн не викурить. В нього серце крепке, в нього жолудок крепкий, він дихає з усіх боків, аби порозкурювати людей.
Побачивши вогники зацікавлености в очах у слухачів (про кого це йде мова?), Кольобашка на хвилину замовкав, немов би милуючись із створеного ефекту. Нарешті, він намилувався.
— Мабуть той, хто затримав лишки, хоче стати кнуром, хай собі кнуру є! Паразит, інакше його не можна назвати, бо він уже перевершив свиню. Він хоче розперти пузо. Це наш гад — куркуль! Довга павза.
— Чи довго ми з ним будемо паскудитися? Чи ми, нарешті, вирішимо по-своему, чи він прийде ще й сюди насміхатися?
І сам собі відповів:
— Кольки!!! Він думає: "Хай там на кутку подрімають, а я собі тимчасом повезу хліб на ярмарок". Кнур, свиня, паразит паршивий. Він ставить радянську владу на старця... Він собі так міркує: "Борони Боже, один пуд здати, бо тоді й сто один прийдеться". Він хоче нас опутати, як гидкий павук. То треба його так одклеїти, щоб та павутина розірвалася. В нас більше сили, ми можемо так придушити, що потече, але не з того боку...
— Го-го-го! Хі-хі-хі! — раптом розвеселилися куткові збори, потішені мальовничістю Кольобащиної доповіді.
Це наддало Кольобашці духу.
— Ми зібрали ці збори, щоб руба сказати: чи й далі ми будемо потурати їм, посилати старчоводів, куняти по кутках, — чи час уже вибрати комісію, яка не буде лінуватися, не буде канючити пожертвування в куркуля, а візьме реальний хліб? Час уже не сидіти по кутках, а час уже на сьогодні сказати: "Куркуль паскудний, не хоче віддати хліба." Вже до нього приходили язикаті й горлаті, але гада-кур-куля не проймеш. Мовчить, як пень, аби хліба не дати. Дражнить! Вже пора сміховисько, тютюн залишити у куркуля, а візьмемося використовувати нашу владу на селі. Я гадаю, що прийдеться ...
— Прийдеться тут ночувати, — муркнув один дядько і взявся за картуза.
Кольобашка на нього напався.
— А ви, дядьку Матвію, не вшивайтеся! Він кашкета на вуха напнув, та й більш нічого його не торкається. От через таких ми й топчемося на місці, кланяємося, ходимо до куркулів. Всякий боїться встати й сказати: "Он той не здав лишків, мусить здати ..."
— Краще б він ним подавився, — невизначено бовкнув дядько Матвій і зняв кашкета.
— А то що? До них ходити, просити, кланятися? Не просити треба в них, а взяти силою хліб! Трохи вже втишилися собаки, — чи завтра знову почнемо їх дражнити? Ти до нього хоч губку прикладай, він хліба не хоче здати, а як чує про куткові збори, то геть із села тікає. Інакше, як негодяем, його назвати не можна. До куркуля не ходити, не просити треба, а зробити так, щоб він до нас ішов... до комісії ... Та просив нас! Согласні?
— Согласні! — відповіло кілька поморених голосів.
— Ну, то може в кого є яке запитання? Я скінчив.
— Чи це празда, що почнеться контрактація дівчат? Котра важить більше, як чотири пуди, — контрактуватимуть і одсилатимуть до Китаю? — запитала баба Самсониха.
— Але хто це вам, бабо, сказав? — скипів Кольобашка-.
— Наші всі дівчата ходять заплакані й мертві. Пріся ходила вже до сільради й заявляла, що не хоче...
— То це вам куркулі навмисне наговорюють, а ви й вірите ...
— Еге, і за комуну казали, що брехня, а тепер самі бачимо ...
— А що за комуну? Совєцька власть хоче добро зробити, підняти на вищу ступінь наше сільське господарство.
— Нам і так було добре. Хай би було по-старому!
— Царський уряд дбав тільки за балі та маскаради, а про нас не дбали...
— А проте, за Миколки нам було краще. Було в що вдягнутися, було що й з'їсти ...
— Бліже к делу! — перебив її Кольобашка.
— Та годі вам уже балакати, — перебили. Самсониху й інші. — Хай-но ще хтось скаже. А то ви так, як молотник: перемолотив, перемолотив, розструсив, — та й нема нічого.
— Ну, щось ви мали запитати, давайте, — милостиво дав слово Кольобашка Самсонишиному сусідові.
— Не секрет, що як тільки почули за контрактацію свиней і корів, так усе й порізали. Ну, а тепер як? — глибокодумно запитав чоловік.
— Чом же ви не роз'ясували? — підхопила друга. — Ви хотіли краще для себе, а нас обидили ...
— Отак ви, товариші-граждани, не зрозуміли, а тепер зосталися без свиней, — звисока сказав Кольобашка.
— А як друга собача душа йде та грабить! — знову' устряла Самсониха. — Нащо ж ти мене в шістдесят років гра-биш? Уб'ю, чортову душу. Мені вже он смерть за плечима, як сонце над заходом ...
— То котра людина характерно твердіша, то та не дасть...
— Бліже к делу! —і незадоволено сказав. Кольобашка.
— Та кінчайте вже, скоро треті півні заспівають, люди й ніч розберуть, — змолився дід Самсон.
— Ну, то я зачитаю резолюцію наших зборів, — з полегшенням вхопився Кольобашка.
Резолюція починалася так:
"3 метою розвитку сільського господарства та пролетарської культури, куткові збори села Марійки постановили вибрати комісію з п'яти чоловік для успішного переведення хлібозаготівлі, а саме ..."
Прізвища були звичайні, тих самих, що вже ходили по хатах, і люди не перечили. Хтось же, однаково, буде ходити... А якби й перечили, то що?
Але Кольобашка хотів, щоб невідмінно проголосували.
— Бо то кажуть "согласні", а як до діла дійде, то — "ми рук не підіймали" ... Давайте голоснемо й запишемо в протоколі, щоб видко було, що ми дійсно вільно голосуємо.
4. КОМУНА "ВПЕРЕД
І.
Тарас часто тепер заходив до Кіндрата Моголівця. Чогось тягло його, — чи по дорозі до комуни, чи як додому вертається, — зайти, хоч і зробити невеликого гака.
Тут не було нових вражень, але тут він відпочивав всією своєю істотою, мов при матері. Так, наче він пробивається через Дике поле, через хащі й зарослі незачепленого лісу, змагається із буйними височенними травами і будяками вище голови, щохвилини ризикує й остерегається: не опинитися на іклах дикого вепра, не наступити на змія-полоза, не вступити у трясовину.
І раптом опиняється в прихованому серед лісу затишному хуторі-займанці, де все дише спокоєм, певністю, споконвічним звичаєм. Всьому є місце: стіл, поставлений віками й традиціями ще може трипільців-вогнепоклонників під образами на покуті, піч — ліворуч на приході, мисник — праворуч, рожі — перед призьбою, глечики — на кілках лозової ліси, льох — там, де йому віками годиться стояти.
Тарас хотів би жити в такій хатині, бути пасічником. Це може найбільш відповідало його натурі. Сп