Багатство із скарбниці перських царів легко потрапили до рук переможця.
А що ж Дарій, вчорашній повелитель Сходу?
Біля нього — з величезної недавно армії — залишився всього лише невеликий загін. З ним Дарій і відходив, власне, втікав. Втікав, уже нікому не вірячи — ні своїм, ні чужим. Передчуття, що його не сьогодні-завтра зрадять, бо кому потрібний владика, котрий, втративши все, втікає від нового, сильнішого повелителя,— не підвело царя. Невдовзі охоронці його й полонили. Наближені, котрі ще вчора гнулися перед ним, падали при його появі на коліна й бородами мели перед ним землю, сьогодні зневажали його. Один із сатрапів, захопивши безпомічного вже, беззахисного і нікому не потрібного царя, втікаючи, як і всі від Александра, возив Дарія за собою, не знаючи, що з ним робити. Кілька місяців, міняючи коней, гнався Александр за втікаючими персами — країна у них була великою, тож було куди втікати — і коли нарешті наздогнав їх, сатрап велів убити Дарія, аби він не потрапив до рук македонця.
Дарія проштрикнули списом і покинули на візку — велетенська східна монархія, заснована ще Кіром, опинилася в руках молодого македонського царя, який невідь-звідки взявся, як сніг на голову звалився персам і як вихор все розметав.
Але похід Александра на тому ще не завершився. їм — походам македонського царя — здавалося, не буде кінця-краю. Ще кілька років воював Александр, аж доки не підкорив собі всі східні сатрапії Персії — Гірканію, Арію, Арахозію, Бактрію і Согдіану. Захопившись підкоренням держав, перейшов східний кордон Перської імперії й увірвався в Індію.
Велетенська імперія була знищена. На її руїнах виникла нова, теж велетенська імперія Александра Македонського.
Хто розв'яже Гордіїв вузол — той підкорить собі Азію... Александр одним ударом меча розрубав той хитрий вузол. І справді підкорив собі Азію. І ті країни, що колись були підкорені Дарієм і визнавали його за свого бога і владику, тепер покорилися Александру Македонському і його ви-
знавали богом і владикою. Але для простого люду македонець Александр залишався таким же поневолювачем, яким донедавна був перс Дарій. Один батіг на інший — і тільки. І як би придворні підлабузники не славословили нового владику, величаючи його сином бога і богом, різномовні народи і племена, силоміць загнані персами, а тепер македонцями в одну імперію, покорилися македонській зброї, але все одно тільки й чекали слушної нагоди, щоб вирватися з ярма.
Це й сталося, тільки-но прилетіла вість про раптову смерть у Вавилоні нового повелителя і бога Александра Македонського.
Але за життя свого новий імператор і бог, сидячи у Вавилоні в розкішному, велетенському шатрі, в пурпуровому плащі, на золотому троні, в оточенні полководців, двірце-вих та воїнів-охоронців, приймав підданих і вершив свій суд — земний і небесний. І здавалося, що смерті проникнути в таке шатро, поминувши тисячі охоронців, та ще й наблизитись до золотого трону, було просто неможливо. Адже на троні сидів сам бог, а боги смерті не підвладні.
Але смерть проникла.
А втім, що смерть вже наблизилась до шатра бога, ніхто не підозрював до останньої миті: ні сам бог, ні його наближені. Александр виграв усі походи і всі битви, а їх набралося за тринадцять років таки чимало. Залишалося виграти найважливішу — битву за власне життя.
Александр вірив, що виграє, адже він був сином бога Амона, а боги безсмертні. Він уже кілька разів тяжко хворів у походах і зусиллям своєї велетенської волі, надлюдської сили і впертості перемагав хвороби — переможе й цього разу. До всього ж дельфійська піфія, жриця-проро-чиця у храмі Аполлона колись йому навіщувала: "Ти — непереможний бог!" І Александр був певний: хвороби безсилі перед богом. Зрештою його вилікує сам бог Асклепій чи бог Амон.
Але ні бог Амон, ні бог-лікар Асклепій не врятували нового бога — змучений і виснажений недугами Александр як простий смертний тихо заснув увечері 28 десія, аби більше вже ніколи не проснутися у білому світі, у тому світі, де всі народи мали його шанувати як безсмертного бога. А він лежав мертвий, виснажений, непримітний, змучений хворобами, і завойовану ним велетенську імперію його полководці вже готувалися ділити на шмаття.
Олімпіада металася в Епірі, не знаходячи собі місця. Біль і сум за втраченим сином швидко минули, бо Олімпіада
10 В. Чемерис
289
відчувала себе не так матір'ю, як царицею Македонії. Але не знала, з чого починати, як діяти, щоб не спізнитися, коли полководці почнуть розхапувати владу. Про неї наче забули, а вона, тільки вона, була матір'ю Александра і царицею Македонії. Про це мусили б пам'ятати. Але чомусь не квапились до неї полководці, щоб урочисто повернути її в Македонію, посадити на трон і впасти перед нею на коліна в очікуванні її благословення.
А тим часом полководці Александра, здавалося, й зовсім забули, що вона — цариця Македонії — сина свого великого, повелителя і владику світу народила колись після зачаття від самого бога. Але македонські полководці про те чомусь вперто не хотіли пам'ятати.
Тріумф вигнанця
Спершу в Греції відмовлялися вірити чуткам про смерть Александра — чи, бува, не провокація? Але чутки повзли і повзли, одна одної достовірніші й переконливіші. І зрештою хтось іронічно зауважив, що "світ був повний запахів від його трупа". Елліни вже були готові підняти повстання проти македонського панування. їх очолили прихильник Демосфена оратор Гіперід і полководець Леосфен. І коли хтось із македонських прихильників обережно почав відраювати від боротьби з полководцями покійного македонського царя, то ті заявляли, що сам Александр, звичайно, бував крутуватим, але його діадохи зовсім не такі... От хоча б намісник Македонії Антіпатр. Та це ж просто... просто прекрасний повелитель!
І Гіперід хоч і різко, але не без насмішки відповів (його відповідь, облетівши Афіни, стала крилатою):
— Ми знаємо, що він прекрасний повелитель, але ми не відчуваємо потреби ні в якому прекрасному повелителі!
Центром антимакедонського руху стали Афіни.
Спалахнула боротьба різних політичних груп, прихильників і противників Македонії. Досить швидко того разу перевагу здобули демократи і почали переслідувати ставлеників Македонії. Демада, котрий вніс пропозицію шанувати Александра як бога, оштрафували на сто талантів, були вигнані оратори Піфей та Каллімедонт на прізвисько "Краб". Обидва, втікаючи з Афін, перебігли до Антіпатра і невдовзі разом з його людьми почали об'їжджати грецькі міста, щоб перешкодити їм вийти з-під македонського впливу та примкнути до Афін.
Було притягнено до відповідальності і знаменитого Арі-стотеля — за те, що він виховував завойовника і був його особистим другом. І хоч Арістотель виправдовувався, що він у свій час виховував не завойовника, а просто талановитого юнака, не відаючи, ким той стане, як виросте, і другом він був не Александру-завойовнику, а Александру-людині, це філософа не врятувало. Його звинуватили в безбожності. Аби не ризикувати, Арістотелю довелося втікати з Афін. Перебрався він на острів Евбею, де невдовзі й помер.
Тим часом Народне Зібрання прийняло декрет, що зобов'язував афінський народ берегти "всезагальну незалежність еллінів", докласти всіх зусиль для звільнення міст, що були окуповані македонськими гарнізонами. Декрет також зобов'язував збудувати сорок тетрер і двісті трієр, всі афіняни до сорока років зобов'язані були брати участь у воєнних діях, три фали із десяти мусили охороняти територію, а решті сім діяти за межами країни. Було вибрано послів і відправлено їх у грецькі міста з такою заявою:
"Афінський народ вважає, що вся Греція є спільною батьківщиною всіх еллінів, які колись розбили на морі варварів, що хотіли продати їх у рабство. Сьогодні афіняни вважають себе зобов'язаними ризикнути своїм життям, майном і флотом, аби забезпечити спільне врятування греків".
Майже всі міста підтримали Афіни у їхній боротьбі з македонським деспотизмом, почали створювати армію. Визвольна війна мала розпочатися з дня на день, і в Афінах її чекали з великим нетерпінням. У ті дні всезагального піднесення згадали про Демосфена — де їхній улюблений оратор, громадський та політичний діяч, невтомний і невгамовний противник Македонії? Чому він не з ними? Коли було тяжко, коли гнітила безнадія, Демосфен словом своїм і горінням своїм піднімав їм дух, гартував їхню мужність, вселяв віру в перемогу, а коли прийшло свято, Демосфен вже ніби й непотрібний Афінам.
Спохопилися, почали доскіпуватися — де ж їхній Демосфен? Виявляється, він ще з лютого 323 року у вигнанні на острові Егині, самотній, усіма забутий, хворий... Але ні духом старий боєць не занепав, ні образи на афінян не затаїв, бо серце мав велике і добре й ніколи не розчаровувався у своїх ідеалах. Тільки-но до нього долетіла вість про смерть Александра, як він відразу ж виступив перед людьми, закликаючи їх допомогти Афінам у їхній святій боротьбі за свободу. Розвинувши бурхливу діяльність, пристав до посольства, що вирушало до Пелопоннесу закликати люд до єдності, до боротьби за незалежність. А тим часом Афіни ухвалили повернути Демосфена додому і послали за ним державну трирему.
Коли Демосфену сказали, що в порту пришвартувалася державна трирема з Афін і що прийшла вона за ним, виконуючи волю народу, Демосфен заплакав. Казали, що від щастя, бо плакав він посміхаючись і сльози його були світлими... Скільки люду на чолі з архонтами зібралися в Пі-реї зустрічати Демосфена! Шлях від Пірея до Афін був шляхом тріумфу вигнанця. На Акрополь Демосфен зійшов у святковому вбранні, заквітчаний квітами, щасливий і радісний. Під вигуки: "Демосфене, ми з тобою!", "Слава, слава Демосфену!", під музику та овації вигнанець подякував богам та народу. То був найщасливіший день Демосфена перед непоправною трагедією, що його чекала. День, коли Демосфен вдруге у своєму житті плакав світлими сльозами радощів. Він навіть не підозрював, що надіям греків на свободу і цього разу не судилося збутися...
На арену боротьби виходить Клеопатра
Доки мати-царнця Олімпіада вичікувала в Епірі зручного часу, щоб рушити в Македонію і захопити синів трон, доки вона засипала посланнями то Євмена, то Полісперхонта, кваплячи і благаючи їх пошвидше прийти їй на допомогу для захисту царського дому, в боротьбу за владу несподівано втрутилась її дочка.