Заубуш, за своїм паскудним звичаєм, і в цьому не бачив нічого лихого, на зітхання ж Кирпи й побивання злегка посміювався:
— Боятися треба не слів, а меча.
— Слова вбивають тяжче. Аби міг, затулив би собою імператрицю. Та хіба затулиш від світу?
— Хотів би злагіднити вітер для стриженої вівці? — засміявся барон.
— Овечок я завжди жалів, а баранам обламував роги! — з спокійною погрозою відповів Кирпа.
— Коли хочеш сказати, ніби моя Вільтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла.
— Ти рогатий від народження, бароне.
— Чом же не спробував збити мені роги?
— Не знаходив місця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрізь ні пес, ні видра. Камінь, тіснява, мечем махнути ніде. А тут бачу — гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так і заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собі поле. Матимеш за все: і за Євпраксію, і за Журину, і за...
Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись своєю добродушно-зловісною мовою, він вільно помахував лівою рукою, щоразу доторкуючись наголів'я меча, почепленого в нього при правому боці (бо ж правої руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полі однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вміло, хижо вдарив воєводу своєю дерев'янкою попід коліна і, коли той, втрачаючи рівновагу, почав завалюватися назад, з усією жорстокою силою пожбурив його своїми залізними руками вниз з височезних мурів. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвідченим воїном, який твердо знає, що, навіть помираючи, маєш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима світ загрозливо перевернутий, гинучий для нього навіки, воєвода вмілим захватом зачепив своєю єдиною лівою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увільнитися, випручатися, і так у тому нерозривному поєднанні ненависті впали вони каменем згори, вдарилися об камені внизу, ніхто нічого не встиг навіть збагнути, Вільтруд побачила їх уже тоді, коли лежали внизу мертві, впізнала обох, упізнала свого барона й закричала страшно й безнадійно.
Ніхто й не зворухнувся. Процесія посувалася далі повільно й маєстатично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають і народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок.
Євпраксії про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матільда одразу після урочистостей влаштувала обід на честь імператриці, обід затягнувся до пізньої ночі, маленька графиня була така добра, що навіть своєму Вельфу дозволила позалицятися до Євпраксії, і незграбний баварець шепнув, що Матільда прожене його від себе, бо він не згоджується вести баварців до Єрусалима, отож обоє вони стають вільні і він би з радістю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навіть у гадці не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якій жінці зі своєю зажерливістю, брудом і знікчемнінням.
Євпраксія і не чула нічого і не бачила. Тільки завтрашній день. Зелене поле, маслакувато-біле пакілля загонів для юрмищ, мармурові лави для ситих прелатів, криваве сідало жорстокого Урбана. Вхопили її в лещата своїх забобонів і мертвих догматів, вхопили міцно, стиснули, як смерть. Досі вона хотіла жити. Скрізь і завжди билася в ній непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань і нещасть. Вірила, що все для неї попереду, ще одне зусилля, ще трохи — і засяє непотьмарене сонце, заяріють квіти в теплій траві, защебечуть' птахи, закує зозуля. Зозуле, зозуле, скільки мені літ зосталося? Малою, ще дев'ятилітньою, допитувалася колись у Звіринці, взята на весняні княжі лови, дивилася на сіру велику пташку, що сиділа високо між гіллям, лунко кувала радісні роки всім охочим. Тоді зозуля накувала їй лише вісім літ. І за першим, і за другим, і за третім разом — тільки вісім. Вмовкала, ніби давилася нещедрим кукуванням. Мала Євпраксія вдарилася в плач на скупість зозулину і на свій короткий вік. Журина потішала: "То вісім літ поверх десятків, дитино. Проживеш сім десятків і вісім. Бо сім десятків накувати—то для зозулі затяжко".— "Чому ж, коли не питаю, вона кує так довго й багато?" — "То для тих, дитино, кому не хочеться жити на світі".— "А хіба є такі люди?" — "Є, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малі діти не повинні того знати".
Давно перестала бути малою, а жити хотілося. Навіть тоді, коли все довкола віщувало кінець і загибель, вірила: ніколи не пізно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цілковитий відчай і подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись від гидких дотиків саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалі нікому не вдається прожити безкарно, коли вже від народження не стає на змагання зі світом.
Вночі до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно світили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала:
— Що хочете мені порадити? Вони мовчали.
— Може, хочете мені помогти? Не казали нічого.
— Щось покажете мені?
— Подивися на свого сина,— сказали вони.
— Але ж я ніколи його не бачила, як упізнаю?
— Дивись,— була відповідь.
І справді: вона побачила й упізнала його, хоч не вірила, що таке може бути. Ішов у самій сорочечці, білявий, гарний, очі мав, як у неї, мов сірі довгасті птахи, ішов упевнено, вимахував одною рукою, ніби дорослий, мужній воїп, а другу притискував до боку, бо під пахвою щось мав.
— Що там у тебе? — спитала вона, і він, не зупиняючись, підсмикнув плече догори й з-під пахви йому блиснуло золотом, аж Євпраксія вжахнулася й розпачливо закричала: — Що то? Хрест? Кинь його! Покинь!
Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи їй назад, і вона побачила, що він іде попереду тисяч дітей, веде їх за собою, вони збираються з Германії, Бургундії, Франції, малі, нерозумні, беззахисні, і всі йдуть мовчки, вперто, засліплено. Куди? У хрестовий похід. Ніхто цього не каже, але всі знають. Жахливе видовище. Діти перебираються через гори, спускаються в долини, їх цькують собаками. Закидають камінням. Не дають навіть води, і вони п'ють із струмків і річок, по-звірячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. Євпраксія женеться за сином, за дітьми — не може наздогнати, гукає — ніхто її не чує, просить помочі — ніхто не відгукується. Діти доходять до моря, де стоїть великий чорний корабель, а перед кораблем — папа Урбан у золотій тіарі, він стукає золотим хрестом по кораблю, кричить: "Сюди, воїни Христові, сюди!" "Вони ж не вмістяться!" — каже Євпраксія. "Все у волі божій",— відповідає Урбан, а її син стає коло папи й помагає йому заганяти дітей на корабель. Вона підбігав ближче, бачить, що корабель не має дна, самі борти — і морська безодня внизу. Діти тонуть, а на їх місце приходять нові, і папа жене туди всіх, і всі тонуть, і коли тоне останній, Урбан штовхає в корабель її маленького сина, і море змикає над ним свої води, все кінчається, на світі навіки поселяється жах, запановує темрява, навіки згасають золоті очі чеберяйчиків...
Не сон і не ява — що ж то? Так і зодягалася вранці в непевності, не зауважила відсутності Вільтруд, надягла все чорне, але на груди — золотий ланцюг. Не імператорський — київський. Хай помагає від зубожілих душ цього світу.
До місця засідань собору, згідно зі звичаєм, всі мали добиратися пішки — навіть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповільнено, збиралися довго, ще довше всідалися на своїх місцях перед тисячами простого люду, збитого на полі в тісному стиску, втомленого від нетерплячки, очікування й екстатичності.
В Євпраксії того ранку з особливою силою зродилося все жіноче. Відганяла від себе відчай, зате радо й охоче допускала примхливість, смак до вишуканості, погорду й певність. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не веліла приймати самої графині Тосканської, яка мала товаришувати імператриці в її покаянному поході на поле за П'яченцою.
Двірські дами лякливо зітхали, осудливо підбирали губи, дивуючись з поведінки імператриці, хоч глибоко в душі, мабуть, кожна з них заздрила такій незалежності й твердості молодої жінки, що вже не знати й звідки могла зачерпнути собі сил: адже ж лишилася самотня в цілому світі, відвернувся від неї люд, відвернулися можні світу сього, сам бог позбавив її своїх милостей, погубивши вчора одного з найнаближеніших Адельгейдиних людей, відштовхнувши від неї найдовіренішу баронесу Заубуш.
Нарешті все було готово, допущено графиню Матільду, дозволено їй поцілувати руку імператриці, але тільки по тому, як — нечувана річ! — графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що стає перед імператрицею на коліна.
Вже після цього очікувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полі, перед папою, перед прелатами, перед цілою Європою з її найвищим богом!
Графиня Матільда супроводжувала імператрицю на поле, сокоріла заливисто: "Ми з найсвятішим папою, ми, ми, ми..." Євпраксія нічого не чула. Була вже на полі, знов вивищувався над нею папа, знов причаєно й зло-вісно стримували в собі тяжкий дух жирні прелати, а перед очима в нещасної жінки вирували тисячі тих, хто, як діти з кошмару, має загачувати своїми тілами бездонні кораблі папської невситимості й жадоби влади. Папа — намісник апостола Петра на землі. Петро був рибалкою. Плавав на човні чи просто бродив у Генісаретському або Тиверіадському озері? Тепер ніякого човна не досить. І корабля не досить. Весь світ ладен потопити цей лисий безжальний чоловік. Заради тупої жорстокості папи розкололи церкву, розкололи держави, розірвали, розідрали, розшматували душі людські, і тепер у них вільно вливаються отрута, бруд, гидь.
Чого вони ждуть від неї? Вже все знають, уже роздзвонили папські клеврети повсюди про найбільші таємниці її нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги Євпраксії, жови імператора Генріха, від шлюбу звільненої, на свого мужа. Недарма ж слово "тисяча" віддавна викликало в неї жах.
І ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися.