Ніби між іншим, просив дозволу заготовити кілька возів дровець у її родинних лісах. Графиня посміхнулась: ось навіщо завітав гість, але здогадки своєї нічим не видала. Кокетливо мовила: "Це дрібниця. Вам, дорогий наш піїте, я б нічого не пожаліла". — "Мені нічого не потрібно, ваше сіятельство, красно дякую за вашу ласку... Ось тільки... — І повеселішав. — Ось тільки, якщо дозволите, свічок би трохи з вашого заводу. Ваші свічки — найкращі у всьому краї..." — полестив відкрито, але графиня, не байдужа до всіляких лестощів, не образилась, навпаки, була задоволена хвалою й сказала, що дарує будинку бідних три пуди найкращих свічок... Він же не схотів брати задарма — буде привід ще раз приїхати, — і заплатив, хоч символічно, але заплатив... Графиня просила навідуватись, і не обов'язково лише тоді, як з’явиться необхідність, по-дружньому розпрощались.
Тепер у пансіоні буде тепло, а вечорами і світло. Діти нині мають змогу довше займатися уроками, а на дозвіллі й пограти, ближче зійтись з доброю книгою. Книг вже додалося, бібліотекою поки не назвеш, а все ж понад три сотні книжок заповнюють дві шафи. Ось якби ще пани вчителі розщедрилися, а то подарували всього по дві-три книжки... Треба б цим книжкам і доброго господаря мати, і краще, зрозуміло, з середовища вихованців, нехай би самі дивились: де треба, корінці підклеїли, підшили, залучали б до цієї справи і товаришів. У цей спосіб повага до книги виховується, а що важливішим може бути? Зрозуміло, не тільки доглядом за книгою прищеплюється це — потрібно ще навчити читати, знаходити в книзі головне, розуму й серцю необхідне. А для цього добре було б правила читання написати, ознайомити кожного. Хай потім панове вчителі надимаються, як індики, твердять: шлях їм перетнув — тільки б дітям користь була.
Перший, кого побачив, переступивши поріг, був Мишко Лісницький. Запнувшись у стьогану ковдру, з якої визирав тільки синій ніс. Лісницький прихилився до теплого коминка і читав, пригинаючись до свічі, приладнаної на поставці у простінку, щось бурмотів і, забувши про все на світі, не помітив доглядача. При перших словах, які почулись, неважко було здогадатись, яку книгу читає.
— Ти чого ж не в спальні? І звідки в тебе Ломоносов? Лісницький дуже неохоче урвав читання, томик віршів простягнув доглядачеві:
— Це Шліхтіну прислали. Десять книжок.
— Он як!.. А сам він де?
— Ще не повернувся з класів.
— А ти чому не ходив сьогодні?
— Чоботи розлізлись. Копит обіцяв полагодити, та не встиг.
— Знову? Скільки разів прохав: ніяких прізвиськ.
— Вибачте, не буду більше, — почервонів Лісницький, навіть вуха зарожевіли. — Зірвалось — сам не знаю як.
— Ну добре... Ходімо, одначе, подивимось книжки. Доглядач і вихованець увійшли до вузької, на одно вікно, і дуже просто умебльованої кімнати: дві шафи, маленька канапа, стіл під вікном і три грубих дерьв яних стільці. Для доглядача нічого більш не треба. Залишаючись іноді в пансіоні на ніч, особливо у відсутності помічників, міг тут відпочити чи привести вихованця на розмову, разом проглянути уроки. Кімнату цю діти добре знали вже і полюбили, йшли сюди охоче, вона тепер не лякала, як раніше, за попереднього доглядача.
— Ось вони! — вказав Мишко на стосик книжок, покладених прямо на долівці, до того ж таким жестом, ніби це була його власність і він віддав їх на користь громадської бібліотеки. — Хемніцер! Капніст! Фонвізін! Державін! І навіть — Радкліф. Роман, пане доглядач. Я тільки одним оком глянув — страх як цікаво! — Мишко гладив корінці, торкався пальцями заголовків, ледь чутно посопував носом, зітхав і все твердив:
— Скільки тепер їх!
— Поки що малувато, десь понад триста.
— Прочитати б усе!
— Прочитаєш, якщо читати вміючи. Завтра принесу правила, а ти перебілиш. Кожному класу, щоб по примірнику.
— Які правила?
— Як читати і розуміти книгу.
Лісницький дивився широко відкритими очима на Івана Петровича, а той розповідав, як він сам, в семінарії будучи, ковтав книжки, багато книжок, а пізніше виявилось, що нічого з прочитаного не пам'ятає, все змішалось. Тільки завдяки вчителю Іоанну Станіславському навчився читати і розуміти книгу — невичерпне джерело мудрості та знань. Навіть занотовував прочитане. Допомагало потім у навчанні.
— І на екзаменах... допомагало?
— І на екзаменах. — Іван Петрович у свою чергу спитав: — А знаєш, Мишко, що я хотів спитати, точніше, запропонувати тобі?
— Що?
— Ключі.
— Які?
— Від книжкових шаф.
Мишко на мить затримав дихання і, побоюючись, що не дочув, спитав:
— А... навіщо?
— Ти й справді нічого не розумієш? — Іван Петрович пригладив розкуйовджене на голові хлопчика волосся. — Будеш відкривати і зачиняти їх, тільки, зрозуміло, в точно визначені години, видаватимеш товаришам книжки, будеш занотовувати, хто яку книжку узяв, і слідкувати, щоб з книжками поводились обережно.. Одним словом, господарем бібліотеки станеш.
Мишко слухав і не вірив: невже він буде повноправним володарем ключів і, отже, матиме вільний допуск до книжок, буде книгарем пансіону?! Бути цього не може!
— І усе — я!?
— Все так і буде, пане книгохранитель, — посміхнувся Іван Петрович, мимоволі милуючись блиском очей хлопчика, його схвильованістю. — Ось вони! Бери! Віднині вони твої.
Мишко ще вагався, та доглядач жартувати не збирався, і Лісницький обережно взяв ключі, покрутив у руках і, безмежно вдячний за довіру, дивлячись на доглядача відданими очима, побожно мовив:
— Я буду додивлятись! Слідкувати, щоб... жодна книжка не пропала. І збирати буду! Щоб книжок у нас все більшало і більшало.
— Збирати будемо разом... Усі. Ще ось що. Якщо бажаєш, візьми собі помічника, удвох вам легше буде. Якщо один, припустимо, зайнятий, другий відкриє та видасть книжку чи прийме.
— Я сам... Хоча... Папаноліса візьму. Можна?
— Хай він. А тепер поклич до мене Капітонича.
— Він пішов.
— Куди?
— З'явився пан Квятковський і сказав, що йому треба дрова пиляти та картоплю копати. Капітонич узяв з собою п'ять чоловік — і до нього...
Котляревський не повірив. Але Лісницький не міг помилитись.
Доглядач чув якось краєм вуха — вибовкав Діонісій, — що деякі пани учителі запрошують до себе учнів, частіше гімназистів, для роботи на дому, до того ж, не зважаючи на погоду, на те, що у вихованців уроки не готові, погане взуття чи одяг. Він тоді ще посміявся, не повірив. Діонісій теж сміявся, але більше нічого не додав. Іван Петрович з часом забув про ту розмову, не був певний, що помічник, полюбляючи жарти, інколи не зовсім вдалі, та містифікацію, і на цей раз вигадав якусь дурницю. Те, що колись він сам, ще у дяка, прибирав подвір'я, у семінарії — рубав дрова, їздив по селах і закупляв картоплю і овочі, не мало значення. То все робилось для семінарії. А тут щось зовсім не те: вихованців використовують як наймитів, думаючи, що відмовитись вони не наважаться, забояться гніву учительського... Отже, Діонісій не містифікував.
— Ось що, Мишко, — наказав Лісницькому, — надівай чоботи, чиї-небудь поки що, і біжи до Квятковського. Знаєш, де він живе?
— На Протопопівській, у власному будинку.
— Скажи Капітоничу, щоб сам ішов і всіх з собою привів, до одного. Негайно!
— Ну а як же?..
— З паном учителем я сам поговорю. Біжи, Мишко, та ніде не затримуйся ні хвилини.
15
Мокрицький урок знав, можливо, не краіц інших, але й не гірше, і все ж суджено було статися події, про яку довго потім говорили в гімназії.
Напередодні Федір не за страх, а за совість старався і вперше за два роки навчання в гімназії повністю виконав домашнє завдання по латині: переклав заданий текст із Ціцерона, із його знаменитої промови "Проти Катіліни", вивчив слова, декілька разів повторив навіть і ненависні граматичні правила і міг, нарешті, сказати, що знає їх. Задоволений тим, що цього разу зробив усе сам, без чиєїсь допомоги, поніс зошит доглядачеві не стільки, власне, для перевірки, скільки для того, щоб похвалитися своїм першим успіхом.
Іван Петрович ніби ждав Федора, він зразу ж відклав усі свої папери, рахунки, списки і взявся перевіряти завдання: читав від першого рядка до останнього весь текст, дещо виправив, знайшов дві незначні помилки в перекладі і сказав, що дуже цьому радий, віднині Мокрицький — латиніст не гірше самого Лісницького, котрий вважався в гімназії кращим з усіх .предметів, в тому числі й латині. І тому Федір, ідучи на урок, був цілком спокійний і сповнений почуття власної гідності, як людина, яка чесно виконала свій обов'язок.
Спокій все ж продовжувався не довго. Коли учитель, оскаженілий до краю, не стримуючи себе, мало не з кулаками накинувся на Шліхтіна, який "випадково забув" зошит, Федір злякався: а раптом Квятковський викличе його, Мокрицького, і він запнеться, з кожним може статися, навіть якщо знаєш урок. Тоді що?.. Ніби підслухавши ці думки, учитель викликав Мокрицького.
— Читай. — І втупився важким поглядом. Очі його невідступно стежили за кожним рухом, пропікали наскрізь. Федір відчув, як його охоплює крижаним холодом, навіть всередині холодніє.
— Ч-читай, — заїкаючись, — явна ознака наростаючого нетерпіння; — повторив учитель.
Не розуміючи, що з ним робиться, Федір заїкнувся теж, промимрив щось на своє виправдання, безуспішно намагаючись оволодіти собою. Квятковський, бачачи, як Мокрицький, розтягуючи слова, копіює його, учителя, підійшов ближче і замахнувся:
— Т-ти... бовдур!
— Т-ти б-бовдур, — машинально, сам не знаючи, що говорить, ледве чутно повторив Мокрицький.
Удар дістався по голові. Від образи і болю стемніло в очах. Федір задихнувся, хотів щось сказати, підняв руку, щоб захиститися від ударів, але оскаженілий учений муж подібно до якогось фельдфебеля на навчальнім плацу загорлав "мовчать!" і замахнувся знову:
— Л-лози захотів?.. Т-ти її од-держиш! Це було краплею, яка, звичайно, вважається останньою. Федір відскочив убік, Квятковський хотів затримати його, але Мокрицький рвонувся з усіх сил, стрибнув далі і, хряснувши дверима, був такий. В коридорі наткнувся на служителя, той не став його затримувати, навпаки, заохочуючи, кивнув: "Біжи, синку!", і Федір побіг по гримучому коридору, повз зляканого першокласника, який терся біля самої стіни, мимо розчинених дверей учительської, злетів зі сходин і, оглушений тишею, опинився на Круглій площі під високим осіннім небом.
Спустився з Подільської гори до самої Ворскли, постояв, дихнув річкової свіжості, потім забрів у тихий, обласкавлений осіннім сонцем монастирський ліс, всівся під старим дубом, довго думав, як тепер йому жити і куди податись.