А горілка — як вода, лилась за царство небесне... А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка — по сім гривен у руку.
На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав і Чіпка. Зчинилася в них лайка, буча... Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок.
Сердешна материна голова! "У своїй хаті... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гіркими.
Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матір "сучкою" і нахвалявся побити... Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дитину"...
А Чіпка знов засів — п'є та гуляє з братчиками.
— Ну, — кричить Лушня, — ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справді, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!.."
— А й справді?! — скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, — здається, вбив би відразу.
Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те скрізь стіну, то зразу кинулась — гадки в неї схибнулися... "А справді?.." І неначе вітер провійнув в її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. "Ні, ні, — шептала Галя, — то зле серце таке тільки може пригадати... Свекруха правду каже: то матір Господь скарав за таке життя. Ні, Мотря — не така людина..." І Галя одганяла від себе, як ув'язливу муху, злу думку.
Як розійшлась п'яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
— Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці... І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..
— Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки.
— Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофійове! Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..
— Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!
— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її ніяково слухати, — а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.
— Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.
На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.
— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.
— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.
А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.
— Галю! — каже вона, — я знов чую, що одужую... Мені знову легшає... Навіщо?.. Я молила Бога, коли б умерти... Краще б мені на тім світі, ніж на сім... Та не дає мені Бог смерті... Його свята воля... Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй його, як жінка: він тебе почитає, кохає щиро, — може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..
І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там Богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум і німоту, — та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... "Щасливий я був тоді!" — дума він і не знає, де тепер себе діти.
Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім'ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то немов воно замикало вуста їм — ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні — глухі й німі...
Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, — та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.
— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.
— Здорові в хату! — обізвався дехто.
— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі. — Оже, їй-богу, час тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш — марно тільки хліб переводиш!
— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатися з старої людини? — одказала Мотря.
— Не займай її, Якиме, — обізвався Пацюк, — бач, як зуби вискиря... покусає ще!
— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко мовила Мотря.
Гайдамацтво підняло регіт.
Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.
— І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у вічі товариству.
Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога: так вона — гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: "Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть..."
Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю.
Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла — та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! Підуть твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!" — і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.
А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, гвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де були Мотря з Галею.
— А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки, — в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — вставив червоний, як після лазні, Матня.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — налагодились до Хоменка на хутір.
— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з гурту, — в його така вармія...
— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав.
Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли в кожного очі ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі.