Висаджувати в повітря пароплави — це вже далеко не жарти, пане вихователю. Гарні ж у вас педаґоґічні засади! Ну, збирайтеся. Пора нам знову порозмовляти.
О, якби могли погляди спопеляти, Корнієва хата і він сам спалахнули б сліпучим по-лум’ям! Як може на рідній землі жити зрадник, як може він їсти, пити, спати, віддавши на глум і знущання своїх людей, до того ж дітей?
Важко згадувати. А треба.
Треба ворушити пекельний присок у грудях. Може, нині лише в помсті моє покликан-ня? Може, тепер я лише дух ненависті? Що це зі мною діється? В грудях вулкан вогню. Спокійно. Зосередься.
Нас повели до річки. Вкинули до трюму на дебаркадері. Темно, мокро, затхло. Десь гомоніли голоси. Під днищем хлюпала дніпровська хвиля.
В сутінках я намагався розгледіти обличчя дівчаток. Чую, вони судорожно зітхають, тамують дріж. Обнімаю їх, пригортаю до себе. Юля тихенько плаче.
— Що з нами буде, Іване Йвановичу? Вони катуватимуть?
— Ти не готова до цього, дитино моя?
Мовчання. Юля вже не плаче. Галя лягла мені на коліна, тихенько шепоче:
— А я знала…
— Що ти знала?
— Що так трапиться. Мені снилося недавно, йду я полем, а довкола такі жита високі. Коли це мама моя покійна назустріч. Така молода, гарна. Хоч я її й не пам’ятаю, а знаю, що це вона. Каже: пора, доню, жито жати. Дає мені серпа. Я жну. Разом і жито, й волошки. І складаю не в снопи, а плету вінки. От, думаю, багато вінків буде, вистачить і нашим дівчатам, і хлопцям. Та ось диво: що не вріжу серпом, то й кров з жита капає. Так страшно мені стало, що я прокинулася. Я нікому про це не казала. А вже відчувала, що доведеться померти. Жати жито — це втратити життя. Так мені казала одна бабуся.
— Мара, Галю. Сон — то мара.
— Не заспокоюйте мене. Я не боюся. Ванько вмер. І наші близнята загинули. Чого нам боятися? Страшно вмерти боягузом, а якщо без страху, то…
— Я теж не боюся, — схлипнула Юля. — Так, чогось жаль стало, що хлопці й дівчата без нас залишаться. Плакатимуть.
Гучні кроки. Хряснули двері.
— Дівчатам — виходити. Шнель, шнель!
Їх забирають від мене, моїх ластовенят. Доле, що буде з ними? О, я ніколи не прощу собі, що так необачно пішов до зрадника. Але хто, хто б міг подумати?
Жебонить вода під днищем. Чому так спокійно? Зорі блимають між ґратами. Невже їм не болить?
Десь крики. Дівчачі крики. Невже вони їх мучать? Чого їм треба від дитячої душі?
Я бігаю, як обкладений вовк, по трюму, б’юся головою об стелю. Не відчуваю болю. Дайте мені сили, щоб я міг спопелити ворогів!
Стогін. Він долинає крізь стіни, він в’їдається в душу, мозок, в серце. Він несамовито палить мене, звучить докором, благанням, жалем.
Знову в дверях солдати. Забрали мене, повели.
В приміщенні фон Шварц, огрядний солдат з низьким лобом, рукава в нього засукані. Мої дівчатка прив’язані до стояків каюти. Платтячка розірвані, юні перси в кривавих рубцях. Що вони з ними вчинили?
Офіцер лютий, насуплений. Мене прив’язують навпроти моїх дітей, розпинають на стіні. Я дивлюся в очі фашистові. В грудях вогнище.
— Яке ганьбище, пане маґістре! Невже мудрість німецьких мислителів навчила вас ка-тувати дітей?
— Філософські екскурси? — жовчно перепитує він. — Чи не надто екстравагантна об-становка для цього? Тепер вам буде не до того. Ці мерзотниці проковтнули язики. Може, він у вас розв’яжеться, коли ви поглянете на них? Погане, починай! Отже, колеґо, так, так, я на-зиваю вас з пошаною — колеґою, бо ви своїх вовченят виховували так, а я це намагаюся зро-бити інакше. Отже, повторюю запитання, яке ставив їм: де ваше кубло? Де зброя? Хто з вами зв’язаний? Скільки вас? Хто брав участь у диверсії з пароплавом? Мовчите?
Кат шомполом січе Юлю — по грудях, по ногах, по руках. Мені здається, що він палить мене, ріже на частки, витягує кожен мій нерв, кожну жилку.
— Зупиніться, мерзотники! Як ви можете?
— Їм боляче?! — регоче офіцер. — А нам не боляче від ваших прокламацій з закликом "Смерть німецьким окупантам!"? Ви пускаєте на дно наші транспорти й гадаєте, нашим сол-датам не боляче? Їхнім дітям і жінкам — не боляче? Де ваша банда?
Юля знемагає, очі в неї заплющені. Вона вже не кричить, лише глухо стогне. Кат бе-реться за Галю. Кров, кров, всюди кров.
Що зі мною? Де я? Що таке життя — ріка невичерпної муки, що тече з безодні в безод-ню? Хто сотворив ту ріку й навіщо? Якщо біль колись і припиниться, якщо настане тиша, чи зможе вона відшкодувати невимірну мить болі й страждання?
— Дивіться, дивіться, учителю! Не заплющуйте очей! Ви, певно, не раз говорили їм про гуманізм, про співстраждання, любов. Пожалійте їх, пожалійте!
— Не жалійте, учителю, — стогне Галя. Не треба. Ми вже… не боїмося… нам уже… не боляче…
— Прокляті фанатики! — скрипить зубами фон Шварц. — Йогане, візьмись за учителя!
Удари, удари. Зойк тремтливої плоті. Ах, що все це порівняно з криком душі, з її болем! Треба лише витерпіти спочатку. Не закричати. Закусити губи. До крові.
Свинцеві, налиті кров’ю, очі ката. Це не людина. Це вертикальна істота, а зміст — не-нависть, мстива злоба. Це хижак, обдарований інтелектом, і тому ще жахливіший.
— Де бандитське кубло? Де партизани?
Дівчата з жахом дивляться на мене. Я усміхаюся їм судорожно. Перед очима криваві кола. Утриматися, не втратити свідомості!..
— Де партизани?
Удари. Удари. Болю вже нема. Лише якась тупа млость, нудота.
— Де заховалася твоя банда?
Розпливається вороже обличчя, розтає. Що це зі мною? Мені так легко, вільно. Марен-ня чи реальність? І дівчатка зі мною. Оглядаюся — хлопці теж. Обнімає мене за плечі Ванько Першоцвіт, щасливо сміються близнята-брати. Звідки вони тут?
Ми на березі Дніпра. Ріка широка, повновода. Луки мерехтять ранковою росою. Видно далеко-далеко. В імлі квітучі сади, ліси. Пісня над землею — дивна, небувала. Ніби співає все — хмари, луки, хвиля, дерева.
Удари грому.
З неба падає кривавий дощ, розмиває обрії ніжного світанку. Я захлинаюся від води, що її вилив на мене кат.
— Хочете вмерти? — жовчно запитує фон Шварц. — Не так просто, пане вчителю. Не так просто. Чого ви домагаєтесь? За що тримаєтесь? Не збагну. Погляньте на себе. Ви на порозі смерті. Один удар — і нічого нема. Пітьма. Людина — ефемерна. Невже вам не охота втримати цю мить життя, врятувати своїх вихованців?
Мовчу. Не можу ще вийти з плину свого марення. В душу світять вогники дитячих очей: вони говорять без слів. Юлю, дитино, вибач мені, не зумів уберегти тебе. Ти так мріяла побути біля Чорного моря, покупатися в солоній хвилі, піднятися на верхів’я Кавказу. Що я можу нині подарувати тобі? Лише свій останній погляд любові у цю криваву мить муки.
Галю, красуне моя! Невже твоя юність ось так згасне під ворожим чоботом? Візьми мою душу, мою кров, аби ти могла жити й кохати. Візьміть, діти, моє серце, воно мені без вас не потрібне.
Дивляться. Розуміють. Розмовляють у скорботнім мовчанні.
— Божевільні! — скаженіє офіцер. — Психічні каліки! Вас комуністи поробили ідіотами, роботами. Що ви захищаєте? Обіцяю, що збережу життя вихованцям і вам, поїдете, як я пропонував, до Німеччини. Я прощу все те, що ви вдіяли. Тільки вийдіть зі своєї схован-ки, припиніть бандитизм! Я навіть можу чекати вас тут. Залишу дівчат поручниками, ви підете самі, і приведете всю ґрупу. Розуміється, зі зброєю.
Я дивлюся на дівчаток. Галя заперечливо хитає головою. Юля жалісно усміхається.
— Мені не болить, учителю, — шепоче вона.
— Що я врятую, гер офіцер? — ледве чутно запитую я. — Шкуру? Навіщо вона мені? Дітей? Хто скаже, де їхній рятунок? Вони вже свідомі свого обов’язку, і не мені наказувати їм. Вони вибирають шлях самостійно.
— У вас нема вибору, — лютує фон Шварц. — Завтра на світанку ці вовченята здох-нуть. Ви поглянете, помилуєтеся, як вони конатимуть у петлі. Вас я не одразу страчу. Ви мені ще потрібні.
Наші знівечені тіла кидають у заґратовану каюту, замикають двері. Ми довго лежимо мовчки, знеможені, розбиті. Сон чи втома колихає нас у своїх обіймах? Не хочеться рухати-ся, думати, почувати.
За вікном сіріє. Дихає вогкістю.
Дівчатка встають, стогнуть. Зупиняються біля вікна. В очах відбивається жах.
— Учителю, гляньте!
Насилу підводжуся, дивлюся на берег. Там, на високій кручі, над річкою, бовваніє ши-бениця з двома петлями. В очах моїх імла, все пливе, ніби в тумані. Проклятий, він не збре-хав. Невже не пожаліє дітей?
Юля обнімає мене, ніби хоче знайти захисток, плаче.
— Учителю, а це дуже страшно — шибениця?
Я не можу говорити, я не можу втішати… Я розіп’ятий у немислимому світі болю, гніву й безсилля.
— Не плач, Юлько, — втішає Галя. — Це недовго…
Очі в Галі, як чорні вуглинки. Вона вже переступила якусь межу. Велична, спокійна, зосереджена. Обняла подругу, одвела до стіни, щось шепоче.
Брязкає замок. Прийшли солдати.
Дівчатка кинулися до мене, цілують руки. Чому руки, навіщо?
— Спасибі вам за все, за все, — каже Галя. — Ми будемо мужні, учителю. Не бійтеся за нас…
Їх виводять. Ведуть по трапу.
На кручі, біля шибениці, з’явилися люди — зігнали душ сто. Тривожний гомін, плач, стогін. Побиваються старі жінки, мовчать діди.
Дівчаток виводять на ешафот, зв’язують руки. Почепили на груди фанерні прямокутни-ки з написами. Щось зачитує огрядний поліцай. Офіцер дає знак катові.
— Не треба, не треба! — голосно кричить якийсь хлопчик. — Не вбивайте їх! Не хочу!
— Учителю! Прощайте!.. — прокотився над кручею голос Галі. — Прощайте, люди! Не бійтеся! Наші повернуться!
— Кінчати! — лютує фон Шварц.
Кат наближається до дівчаток. Я відчуваю, що непритомнію від муки. Та зненацька Га-ля відштовхнула ворога плечем. Разом з Юлькою вони скочили з ешафоту. Впали на пісок, покотилися з кручі до води. Залящали постріли, люди кинулися врозтіч. Доле моя, що вони надумали? Як втечуть із зв’язаними руками?
Дівчатка вже у воді, пливуть, мов дві білі рибини, горілиць. Строчить свинцевий град, здіймає кривавий водограй. Червоні кола, червоні кола на прозорому плині. Чи в моєму серці? Тонуть… тануть…
Прозора дніпровська течія. Ах, яка прозора! Яка ніжна й спокійна!
Похитуються в повітрі, на тлі синього-синього неба, дві петлі, ніби дві роззявлені пащі. Вони не отримали жертви. Вони невдоволені. Здобич забрав Дніпро. Дві русалки попливли через несамовиті пороги до славетної Хортиці, до моря.